Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

Вона співала, ніби розмовляла сама з собою. Не спів, а спогад…

Здається, це було зовсім недавно: велика руса коса, новенький брилик, широкі криси, синя стрічка. Тихий весняний вечір. Цвіте бузок. Вона йде і оглядається. А з вікна дивиться їй услід молодий Думчев, і ллється, ллється цей мотив…

То мов пізній подорожнійУ віконце стукотить…

І, в міру того як вона співала, обличчя Думчева прояснялося. Ніби в порушений лад його

переживань входили якісь живі поправки, входили і ставили все на своє місце.

Нервовим жестом він простягнув руку і повів смичком по струнах.

Цю пісню, цей давно знайомий мотив він тепер заново осягав. Ще трохи — і улюблена пісня допоможе йому повернутись до життя.

Пісня лунала дедалі виразніше і гучніше.

Скрипка Думчева вторувала їй дедалі впевненіше.

Очі Булай дивилися кудись у далечінь, а по щоках котилися сльози.

Я відійшов до дверей — мені було тяжко, дуже тяжко.

Прихилившись до одвірка, сусідка нечутно плакала

ЗНОВУ В ГОТЕЛІ

Була пізня ніч, коли я тихо, самим лише кивком голови, попрощався з Булай, Думчевим та Явдохою Василівною.

Я вийшов з будинку і довго стояв на знайомому ганку.

Треба згадати щось важливе, найголовніше… Але що саме?

Я добре знав дорогу до готелю. Але зараз усе довкола здавалося мені незнайомим, і я довго придивлявся і міркував, поки мені стало ясно, куди треба йти.

Ступив крок, другий — і зупинився.

Глухий шум листя, яке звисало через паркал на вулицю, злякав мене. Що це? Раптом я знову відчув себе в Країні Дрімучих Трав, Мені треба когось шукати, рятуватися. Швидше! Швидше! Тривога і занепокоєння охопили мене…

Потім отямився і тихо побрів далі. Наді мною було небо, таке глибоке, зоряне. Спокійна ніч маленького містечка. Яка тиша! Але чомусь здавалося, що тишу шматують дивні шуми, звуки, шарудіння, дзенькіт. І тепер, у Ченську, настороженість, напруженість і відчуття близької небезпеки не залишали мене. Я зупинився і, ніби для того, щоб стати невидимим та уберегти себе від біди, притиснувся на мить до стіни. Схаменувшись, я пішов далі, але раптом знову зупинився.

Що буде з Думчевим завтра, коли він вийде на вулицю і весь світ — незвичний, новий для нього світ — гляне йому у вічі?

Адже я зовсім недовго пробув у Країні Дрімучих Трав, але не можу звикнути до тихого містечка. І важко зрозуміти, що тут за вікнами люди сплять міцним, спокійним сном. Все мені здається іншим.

Що ж буде з Думчевим?

Адже в лікарні після того, як окуліст зробить операцію, хворого дбайливо й обережно привчають до світла. Точно виконується наказ лікаря: стільки-то днів темна кімната, стільки-то днів напівтемна, і лише потім хворому дозволяється подивитися на навколишній світ, але все ще не при яскравому сонці.

Я йшов до готелю, і так було тихо довкола, так спокійно світили зорі! Десь зовсім поряд безтурботно проспівав півень, мирно гавкнув собака. Тривожні думки про долю Думчева почали розвіюватися.

Пам’ятаю: відчинив двері готелю. Зупинився: стало сумно. Адже я поїду, розлучуся з Думчевим…

Чергова по готелю машинально простягнула була ключ, але, глянувши на мене, сторопіла. Ключ залишився у неї в руці. Нарешті вона вимовила:

— Ви?! Ні, ні, не може бути! Адже ви зникли!

— Я був за містом. Недалеко звідси, — зніяковівши, відповів я. — Даруйте, що не попередив…

— Але сюди приходили, шукали вас! Був переполох. Так не можна. Треба попереджати!

Той

же номер готелю. Лежить на стільці мій старий чемодан. Він уже в чохлі, застебнутий на всі гудзики. Адже я збирався їхати до Москви. За вікном така сама ніч, як та… коли влетів сюди букет квітів. І такий самий світлий квадрат сусіднього вікна лежить на землі. Все нібито так, як раніше. Але все і не так, і не те. Я став інший: за цей час я побував у Країні Дрімучих Трав!

На столі лежав лист від професора Тарасевича, який чекав на мене вже кілька днів.

“Шановний Григорію Олександровичу! Мене викликали на обласну конференцію. Дуже шкодую, що ви не застанете мене. Якась жінка, на прізвище Черникова, з Райхарчоторгу поширює по місту чутку, начебто ви “розтали і зникли” у неї на очах. Яка нісенітниця! Сподіваюсь, що ви все самі поясните. Але оскільки ваш одяг, за твердженням Черникової, чомусь залишився за альтанкою, то я допоміг, про всякий випадок, організувати пошуки і від’їжджаю з великою тривогою за вас. З привітом. Ваш Тарасевич”.

ЗВОДИТЬСЯ БУДИНОК, СПІВАЮТЬСЯ ПІСНІ

Непомітно збігла ніч. Прокинувшись досить пізно, я оглянув світлий номер готелю і відчув занепокоєння: як там Думчев?

Я відразу ж пішов до нього, але на одній з вулиць побачив Думчева. Нікого не помічаючи, ніби забувши про все на світі, стояв він на розі вулиці і дивився на будівництво якогось багатоповерхового будинку.

Осторонь стояли Поліна Олександрівна і сусідка. Вони не зводили з Думчева очей. Сусідка знаком запросила мене підійти до них. Я дізнався, що вранці, зовсім рано, вона почула, як грюкнули двері на вулицю, і побачила, що Думчев пішов. Турбуючись — Сергій Сергійович ще й чаю не випив, — вона гукнула Поліну Олександрівну. Обидві пішли слідом за ним. Весь час збиралися озватися до нього, та не зважувалися. І раптом він зупинився біля цього будинку і от стоїть! Стоїть, увесь час дивиться й дивиться. А на що тут дивитися? Хіба не бачив він, як великий будинок зводиться?

Думчев довго і нерухомо стояв на одному місці.

Потім у якомусь нетерпінні, немов обурюючись самим собою, він почав швидко змінювати місця спостереження.

…Пливла у ясному ранковому небі стріла крана з бункером, наповненим цементним розчином. Тріпотіли на легкому вітрі і то припадали до паркану, то злітали вгору до неба величезні червоні полотнища з словами “Достроково виконаємо й перевиконаємо піврічний план будівництва житлових будинків!” А з відчиненого вікна іншого будинку в небо лилася пісня:

…по камінцях, по жовтому пісочку…

Фраза урвалась, було чути лише настійний акомпанемент, і знову все починалось з самого початку:

…по камінцях, по жовтому пісочку…

Співачка в сусідньому будинку розучувала арію Наташі з “Русалки”, і розливався в свіжому повітрі її високий голос.

Вона замовкла. І стало чути, як дівчата-маляри, стоячи на підвіконнях, фарбуючи рами, відчиняючи й зачиняючи вікна, співають щось своє. Слова лісні були сумні, але дівчата співали безжурно і навіть дещо задерикувато, так, що ставало весело на душі.

Поделиться с друзьями: