В країні дрімучих трав

А в небі, ранковому, голубому, високому небі пливла, пливла стріла крана з бункером. Ось кран рушив вздовж будови. Опустились троси. Ось вони знову йдуть у височінь. І стріла кружляє, кружляє над будовою — новою будовою, без риштувань.

До одноповерхового будинку, біля якого стояв Думчев, підійшли юнак і двоє дівчат. Не заходячи у хвіртку палісадника, перехилившись через низенький паркан, за яким росли кущі жасмину і троянд, юнак гукнув:

— Олю, Олю, швидше! Сергійко чекає на яхті. Адже домовились о дванадцятій!

— Йду! — відповів чийсь дзвінкий голос. Юнак і дівчата сіли на лавочці біля палісадника.

Думчев підійшов до них. Юнак підвівся і запропонував Думчеву сісти. Але Думчев не сів. Він ніби вивчав їх. Як широко і світло всміхаються вони! Як весело сміються, продовжуючи. свою розмову!

Грюкнула хвіртка. З палісадника вибігла Оля в білому платті з яскраво-синьою косинкою в руці. Вона заспівала:

Заводьмо пісень,Бо завтра в похід…

Її друзі підхопили пісню і, взявшись за руки, побігли вулицею.

Думчев довго дивився їм услід.

Співала співачка. Співали дівчата-маляри, здалеку долинала пісня Олі та її друзів.

А в ранковому небі зовсім ажурною стала стріла з бункером. Легко, плавно і весело пливла вона у високому небі.

Нарешті Думчев ніби прокинувся і пішов у напрямку до свого будинку.

Ми йшли за ним. Але він нас не помічав. Він розмовляв сам з собою,

— Співають! Усі співають! Дивно! А будинок? Де, куди поділися обірвані мулярі в личаках, які зводили, скажімо, оцей будинок? Механізми… І всі співають. Звідки ж така радість? Як усе це зрозуміти?..

Так розмовляв сам з собою Думчев. А десь — далеко співачка знову заспівала:

Пробігала… пробігала… бистра… річечка…

“ДЯКУЮ, ВІД ЩИРОГО СЕРЦЯ ДЯКУЮ!”

Думчев замкнувся в своїй лабораторії і не виходив звідти. Ми вирішили його не турбувати. Так минув день.

Я дуже стомився від усього пережитого… Та й час було повертатися до Москви.

— Сергій Сергійович увесь час каже про дуже дивні речі, я не розумію йоло, — скаржилась мені Булай. — Скажіть, де був Сергій Сергійович ці роки? Звідки він повернувся?

Та я не поспішав з відповіддю. Адже мені треба тепер-таки, сьогодні або завтра, здійснити ще одну подорож з Думчевим, Пройти з ним шляхами десятиліть — шляхами, вже пройденими всіма людьми, ввести його у життя. Треба знайти для цього правильні слова, так багато пояснити. І він побачить, зрозуміє все, що відбулося за ці десятиліття. А тоді нехай і Булай дізнається про Країну Дрімучих Трав. А зараз всякі розмови і розпитування тільки схвилюють, стривожать. Надвечір другого дня я постукав у двері лабораторії Думчева. Вже час було мені від’їжджати з Ченська.

Я був дуже здивований, побачивши на обличчі Думчева зовсім несподівану усмішку, навіть по-дитячому ледь-ледь пустотливу. Вона то ховалася в кутиках губів, то з’являлася в блискові очей. Ніби перше знайомство з новим життя освітило його обличчя.

— Друже мій! — почав Думчев. — Я вже побачив, почув і примітив таке, що й слів не добереш!

— Для цього я прийшов до вас, Сергію Сергійовичу! Мені здається, що я допоможу вам швидше зрозуміти, відчути все, що ви ще побачите.

— Спасибі за ваші добрі наміри, але я не відстаючий учень у гімназії і…

Я зрозумів його: довго, надто довго він жив без людей, без будь-якої допомоги в Країні Дрімучих Трав, звик в усьому розбиратися самостійно.

— Ви мене не зрозуміли, Сергію Сергійовичу. Перед вами зовсім, зовсім нове життя…

— От я й хочу спробувати без будь-якої допомоги ввійти в це життя. Зрозуміти. Сам хочу! Все зрозуміти, все відчути! Тут моя гордість! Моя честь!.. — І Думчев різко змінив тему розмови: — Чи знаєте ви, Григорію Олександровичу, який сьогодні день?

— П’ятниця.

— Е, я не про те! Сьогодні найвищий і найсвітліший день у моєму житті! Я знову почав писати, відновлювати щоденник тих багатьох років, що їх прожив у Країні Дрімучих Трав. Я відновлю і знову напишу все те, що вітер по аркушиках розніс, розвіяв. Ось дивіться, — показав він на вузькі довгі аркушики, що лежали стосиками півколом на великому столі. — Нехай учений світ врахує мої спостереження і зважить на мої висновки.

— Щоденник ви писатимете довго, дуже довго. А я мушу їхати. Пробуду в Ченську ще день або два. За цей час прошу вас накидати статтю-заявку. Коротко, якнайкоротше викладіть в ній основну суть вашого щоденника, поставте віхи, за якими підете, напрямок ваших думок і зазначте основні відкриття. А я передам до журналу “Наука і техніка”.

— Як ви сказали? Заявка? Я не розумію цього слова. Адже не про патент і не про авторське свідоцтво на технічний винахід я клопочуся.

Я все старанно йому пояснив. І Сергій Сергійович мене зрозумів.

— Ах так… конспект… Треба скласти конспект.

Це слово “конспект” звучало в Думчева якось особливо виразно, ніби в цьому слові було закладено глибокий зміст, зрозумілий лише йому.

Скільки радості й запалу було в його очах!

— Дякую! Від щирого серця дякую! І я відклав свій від’їзд, з Ченська: дочекаюсь заявки Думчева.

Я звик до цього містечка з його садом, де дерева змикали над алеями свої крони; з тихими вулицями, де поруч із світлими, високими будинками, спорудженими зовсім недавно, стояли будиночки манірної кучерявої старомодної архітектури, будиночки, що нагадували мені деяких героїв побутових романів минулого століття; з бібліотекою-читальнею, в якій знайшлося так несподівано для мене багато чудових книжок. Мені все більше й більше подобалося це містечко за його ледь-ледь солонувате повітря, яке обвіває обличчя, коли вранці дивишся з вікна на далеке море.

Одразу за містом починався степ. Із степу, що вже вигорів під сонцем, двома рядами своїх каркасів тягнулися до міста недобудовані будинки. Шумів і пахкав паровозик на вузькоколійці, тягнучи платформи, навантажені піском, цеглою, блоками. Під’їздили вантажні крани, якими керував машиніст, що сидів у будці, забирали блоки просто з платформи на верхні поверхи, а робітники весело перегукувались з машиністом і між собою, викладали у височині ряд за рядом порожнисті блоки. А ген-ген, далеко в степу, здіймалася до неба гострокутна вишка і чути було різке, пронизливе рипіння лебідки.