Вірнопідданий

Спершу був страх. Але зразу ж за цим дитина з багатої родини навчається розуміти і свою силу, яка випливає з багатства. Щойно побитий батьковим ціпком, Дідель, увесь у сльозах, уже розмахує кулаком і показує язика робітникам батьківської фабрики, які наважилися сміятися з нього, хазяйського сина. Він швидко розуміється на тому, де слід бути покірливим, а де можна дозволити собі зухвалість і брутальність. Так складається роздвоєна вдача майбутнього вірнопідданого, рабська і тиранічна водночас.

В школі Дідеріх проходить через руки вчителів, подібних до Унрата. Він радо скоряється паличній дисципліні, легко пристосовується до схоластичних методів навчання, стає вірником і шепотинником для найжорстокіших наставників. Беззастережне схиляння перед силою і владою занапащають звичайні моральні критерії. Моральним стає те, до чого заохочує влада. І Дідеріх виказує своїх товаришів, зраджує і провокує їх, а потім, як справжній Іуда, висловлює покараним своє фарисейське співчуття. Зрадництво стає його другою натурою. І він може заради власного зиску зрадити будь-кого, починаючи від однокашників і кінчаючи рідними, ба навіть колишніми кумирами.

Батько посилає Дідеріха по закінченні гімназії до університету в далекий Берлін. Новий час вимагає від промисловця технічної підготовки, і майбутньому паперовому фабрикантові не завадить освіта хіміка. Та головна освіта, якої набуває молодий Геслінг в Берліні, не фахова, але політична. Тут вивершується його класове усвідомлення. В університеті він увіходить до лав реакційної студентської корпорації «Нова Тевтонія». Сама назва цієї організації свідчить про її шовіністичний характер. За кухлем пива слухає Дідеріх палких, хоч і недорікуватих промовців, котрі славлять велику німецьку націю і паплюжать усі інші народи. Від них він переймає шовіністичний і мілітаристський жаргон, на якому буде висловлюватися навіть у найінтимніші моменти свого життя. Захлинаючись п’яним шалом, молодий карпорант співає націоналістичних пісень і цілком тверезо вчиться ненавидіти «крамолу», «мерзенних бунтівників», що наважуються піти проти підвалин монархії, проти власності і «порядку». Формування «мужнього світогляду» героя довершується коротким перебуванням в армії, у «великому цілому», до якого він мріяв належати. Та умови військової служби в кайзерівській армії вимагають від крихкотілого товстуна з пивним черевцем надто великих зусиль. Скориставшися першою-ліпшою нагодою, Дідеріх здихався свого «патріотичного обов’язку». Однак пізніше це приховане дезертирство не заважає безсоромному нахабі проголошувати панегірики на честь армії та похвалятися своїм славним військовим минулим. Сторінки книги, відведені для розповіді про невдатне Дідеріхове перебування в армії, належать до кращих антимілітаристських сторінок світової літератури. В романі автор ними не обмежується. Він послідовно виступає проти німецького мілітаризму, який просякає всі осередки суспільного організму. Добрий десяток сатиричних образів старих і молодих вояк допомагає письменникові зірвати з чола кайзерівської армії патріотичні та героїчні лаври, показати її насильницьку суть.

В ідейному розвиткові героя, як і в ідейній концепції роману взагалі, велика роль припадає на блискуче змальовану сцену демонстрації безробітних. Тоді на Унтер ден Лінден і сталася перша зустріч Геслінга з обуреним народом і з переможним приборкувачем народного протесту, молодим кайзером Вільгельмом II. Перед масою голодних, змучених важким життям людей молодий буржуа переймається жахливим нападом ляку, якого він уже ніколи не зможе позбутися. Тим сильніше спалахує в його тремтячому серці боягуза віддана любов до того, хто спромігся потлумити тисячоголову гідру бунту, хто розігнав знедолену бідноту і, спираючися на своє військо та поліцію, поновив порушений порядок, зміцнив буржуазну світобудову, що, здавалося, вже похитнулася і погрожувала впасти. Кайзер стає для Геслінга запорукою стабільності і моці власницького світу, прикладом, гідним наслідування, взірцем незламної волі та рішучості в боротьбі з ненависною демократією. Віднині молодий буржуа в усьому наслідуватиме свого героя. Він відпустить вуса, що стирчатимуть догори, як два багнети, рішучо блискатиме очима, навчиться уривчастого тону й солдатських слівець, якими послуговується вояка-кайзер. А головне, він перебере собі кайзерову шовіністичну і мілітаристську ідеологію, візьме на озброєння його антинародні гасла, його рясні войовничі «афоризми». З метою сатиричного викриття письменник дуже вдало використовує характерне для Дідеріха мавпяче наслідування кайзерових учинків і слів. В Дідеріхових устах слова Вільгельма II щоразу звучать яскраво пародійно, і це гостріше розкриває їхню реакційну сутність, так само як духовний зв’язок між вірнопідданим та монархом, неодноразово підкреслений в романі, показує всю нікчемність коронованого володаря, так прикро схожого на свою зменшену, карикатурну копію — бридкого міщанина, сіру посередність Геслінга.

Сцена демонстрації на Унтер ден Лінден важлива і тому, що в ній читач уперше чує в авторовім голосі не іронію, а співчуття і симпатії, з якими Генріх Манн ставився до знедолених трударів. Через увесь епізод проходить один зоровий образ — образ моря. Сіре море бідності, народного горя погрожує затопити чистенькі береги — тротуари берлінської парадної вулиці. Як щогли затонулих кораблів, гойдаються над цим морем держална прапорів. Як крики чайок, злітають над натовпом високі голоси жінок, що вимагають: «Хліба! Праці!» Море — це могутня стихія, перед якою безсила будь-яка влада, навіть влада королів. Розгніване море може розтрощити скелі. Мабуть, саме таким є підтекст цього образу. Сцена демонстрації написана як симфонія. Кожне слово сповнене звучання, кожна окрема мелодія підпорядкована гармонії цілого. Із стилістичного погляду ці сторінки можна вивчати як зразок майстерно довершеної прози, котра раптом починає звучати могутньою музикою, набуває поетичного ритму, вбирає в себе барви живопису, стає динамічною, як драматичний твір.

Генріх Манн широко вживає в романі засіб контрасту. І в цьому розділі за трагедійно суворою сценою розгону демонстрації йде буфонадний епізод другої зустрічі вірнопідданого і кайзера на мокрій від дощу доріжці бульвару. Спітнілий, розхристаний Дідеріх, з несамовито роззявленим у захопленому «Сла-а-ава!» ротом, плюхається в калюжу перед імператоровим конем, а кайзер, розпізнавши в ньому свого вірного підданця, б'є себе долонями по стегнах і голосно регоче від утіхи. Ці двоє варті один одного! Так розшифровується глибший зміст однієї з найяскравіших сатиричних сцен роману.

Наступні розділи присвячені нецігському періодові в Геслінговому житті. Він повертається до рідного міста у всеозброєнні «мужнього світогляду», набутого в Берліні. До старосвітської атмосфери провінційного міста, в якому подекуди ще верховодять ліберали на чолі з героєм революції 1848 року старим Буком, Дідеріх приносить брутальні методи політичної і конкурентної боротьби. Не в останню чергу під його саме впливом Неціг швидко втрачає свій патріархальний характер і набував рис капіталістичного міста нової доби, з усіма його соціальними контрастами. Звичайно, така обмежена людина, як Геслінг, ніколи не спромоглася б сама спричинитися до таких радикальних змін. Справа в тому, що зусилля фабриканта паперу дістають підтримку більшості буржуа міста, він швидко знаходить однодумців і спільників. Зерно падає в добре підготовлений грунт. До того ж вигідне одруження з мільйонершею Густою Даймхен робить з Дідеріха найбагатшого громадянина міста. Особисті інтереси капіталіста Геслінга перегукуються з імперіалістичними інтересами вільгельмівської Німеччини, і він може сказати про себе: «Держава — це я». Все це й допомагає йому швидко набрати сили в рідному місті, стати впливовою особою, провісником лінії кайзера.

Важливе місце посідають у структурі роману історія стосунків буржуа Геслінга і дворянина фон Вулькова, імперського уповноваженого в місті Нецігу, а також розповідь про хід спричиненого Дідеріхом судового процесу проти представника ліберального табору — фабриканта Лауера. І в першій, і в другій лініях роману відбивається соціальна зумовленість вчинків героїв, яка сильніша за їхні особисті уподобання і є кінець кінцем вирішальною. Пихатий фон Вульков зневажає вискочня Геслінга. Але він юнкер нової формації і добре розуміється на справах капіталістичного збагачення. Цей грубий і нахабний аристократичний глитай міцно тримає в руках політичну владу в нецігській окрузі. Та для того, щоб мати вирішальний вплив і на економічні справи, він потребує спілки з буржуа Геслінгом. У свою чергу Дідеріх боїться і ненавидить зарозумілого солдафона Вулькова, охоче підставив би йому ногу, тим більше, що кайзерів вірник зовсім не приховує своєї зневаги до фабриканта туалетного паперу, на кожному кроці підкреслює свою вищість, просто-таки знущається з боягузливого товстуна. Але і Геслінгові конче потрібна підтримка урядового уповноваженого, політичного керівника Неціга. За допомогою фон Вулькова він може усунути із свого шляху конкурента пана Клюзінга і заволодіти його великою фабрикою. Обоє друзів-ворогів вміло приховують від інших свої справжні думки і заміри демагогічною балаканиною в дусі промов улюбленого кайзера. Та вони не в спромозі замилити очі один одному і мусять діяти разом. Генріх Манн із зіркістю великого письменника-реаліста побачив типовий для вільгельмівської Німеччини процес зростання юнкерів і капіталістів в один клас і зміг художньо втілити це суспільне явище в гротескній історії взаємин Дідеріха та фон Вулькова.

Характерні ознаки часу несе на собі і судовий процес проти Лауера, що є складовою частиною загальної боротьби «партії кайзера» проти «партії народу», тобто нової імперіалістичної генерації буржуазії проти останніх могіканів буржуазного лібералізму типу старого Бука. Ліберали приречені на поразку. Їм нема чого протиставити бурхливій агресивності супротивників. Їхні ідеї віджили своє, за старими гаслами буржуазної демократії вже ніхто не йде. Ліберал Бук, при своїх симпатичних рисах, лише нешкідливий мрійник, що випадково заблукав до чужої і жорстокої доби. І Дідеріху не важко хитрощами й наклепами повернути нанівець колишню заможність старого, спаплюжити його добре ім’я, позбавити будь-якого впливу на міські справи. Наочне втілення процес переходу влади від старої до нової буржуазії знаходить у символічній сцені смерті старого Бука. Він конає в домі, який вже не належить його родині, бо потрапив до рук нового власника — всюдисущого Дідеріха. І навіть останньої хвилини очі вмирущого з жахом бачать огидне обличчя Геслінга-тріумфатора, котрий нахабно вдерся до його дому, щоб повніше відчути свою цілковиту перемогу. Серед постатей роману, надзвичайно багатого, навіть як на Манна, на пластичні повнокровні людські характери, вирізняється ще один, важливий для загальної картини. Це Наполеон Фішер, механік на Геслінговій фабриці, пізніше соціал-демократичний депутат рейхстагу від міста Неціга. Ця похмура людина, з неприємно вищиреними жовтими зубами, здається лякливому Дідеріхові небезпечним ворохобником. Та дуже скоро фабрикант пересвідчується в тому, що соціалістові Фішеру легко порозумітися з «національно настроєними справжніми німцями», тобто з самим Дідеріхом та його спільниками. Наполеон Фішер — історично-конкретна постать правого соціал-демократа, купленого буржуазією, зрадника робітничої справи. З таких фішерів складалася соціал-демократична фракція рейхстагу, яка в перші дні імперіалістичної війни голосувала за воєнні кредити, що їх вимагав кайзер. І знову-таки в малюнку цієї постаті ще раз виявилася глибока спостережливість письменника, його вміння під поверхнею явищ бачити їхній глибинний зміст, під сухозліткою слів знаходити приховані думки.

Обсяг цієї передмови не дає можливості зупинитися на всіх оказіях кар’єри Дідеріха Геслінга, бодай побіжно схарактеризувати постаті другого і третього плану, хоч кожна з них своїми художніми якостями заслуговує на окремий аналіз та оцінку. І прокурор-кар’єрист червоновухий Ядасон, і войовничий старий, учитель-ретроград Кюнхен, і патріот-мораліст пастор Цілліх, чия дочка Кетхен стала повією, і багато інших кайзерових прихильників, бравих вірнопідданих — все це не випадкові персонажі роману, а соціально та історично зумовлені типи німецького життя, які зберігають свою ідейно-художню вартість, свою викривальну силу і через півстоліття, в наш час.

Слід сказати про живучість типу вірнопідданого, особливо яскраво втіленого в постаті Дідеріха Геслінга. Упад монархії на таких, по суті, не відбився. Вони швидко знайшли свій ідеал в особі фюрера, а тепер, у шістдесятих роках XX століття, «геслінгівщина» є поживним середовищем для відродження в ФРН фашизму, з духовних родичів і нащадків Геслінга рекрутуються керівники НДП— партії неонацістів. Буржуа, подібні до героя «Вірнопідданого», не переведуться, поки існує світ всевладного капіталу, насильства і аморалізму.