ГЕНРІХ МАНН ВІРНОПІДДАНИЙ

БОРЕЦЬ ПРОТИ ДЕСПОТИЗМУ

Передмова Кіри Шахової

Першої воєнної зими до Спілки радянських письменників надійшов лист, який трохи пізніше, у лютому 1942 року, з’явився на шпальтах газети «Правда». В ньому були такі рядки: «З першого дня цієї війни я знав і стверджував, яким буде її кінець: війська, що вдерлися, неминуче будуть відкинені, а Червона Армія почне наступ проти Німеччини… Ви втілюєте в життя ідею, яка в найближчому столітті пануватиме всюди. Саме тому ви такі чудові воїни: ваша ідея, котра є ваше покликання, має перемогти. Я безмежно захоплююся непохитністю радянського народу, його мужністю, його твердою рішучістю, його самовідданою вірністю справі, яка варта того, щоб заради неї героїчно вмерти і жити». Ці слова написав сімдесятилітній німець, якого по праву називали совістю свого народу, — один з найбільших письменників-реалістів XX століття Генріх Манн.

Все життя, вся творчість великого німецького письменника була присвячена боротьбі за те, щоб справдилися великі ідеали гуманізму, щоб і суспільство, і окрема людина позбулися прагнення до насильства, націоналістичних передсудів, мілітаристського духу. Від самого початку своєї письменницької діяльності Генріх Манн з безжалісною силою викривав вади буржуазного світу, зривав з нього пишне вбрання і показував приховані огидні виразки невиліковно хворого устрою. Активне заперечення суспільства, в якому мільйони приречені на жалюгідне існування для того, щоб тисячі туркгаймерів, геслінгів і вулькових втішалися гараздами і заподіювали несправедливість, — зробило Генріха Манна одним з найбільших сатириків нашого століття. Прогресивні, гуманістичні і демократичні переконання закономірно привели письменника до послідовно антимілітаристської позиції з самого початку імперіалістичної війни, обернули його на вірного друга нашої країни з перших років її існування, допомогли ще в 20-х роках розпізнати небезпеку фашизму і з мужньою вірою в перемогу боротися проти брунатної чуми саме тоді, коли ця пошесть, здавалося, поширилася на всю Західну Європу. На схилі свого довгого віку Генріх Манн бачив живі і переконливі результати діяльності тих історичних сил, що з ними він пов’язав свою долю художника слова і громадського діяча, — в новій соціалістичній дійсності першої на землі Німеччини робітничо-селянської держави — Німецької Демократичної Республіки. За рік до своєї смерті сімдесятивосьмилітній письменник у відповідь на вітальні телеграми керівників НДР Вільгельма Піка та Отто Гротеволя писав: «Для тих, хто чесно і послідовно діє і мислить, успіх визначений наперед. Справа єдиної демократичної Німеччини, справа справедливого миру є справою істини, на яку марно силкуються кинути тінь. На Вашому боці — саме життя. А я, поки живий, стою за перемогу життя і радий, що наші з вами прагнення спільні».

Генріх Манн народився 27 березня 1871 року, тобто був ровесником Паризької комуни, а помер 13 березня 1950 року, звідавши все, що випало на долю людям першої половини нашого бурхливого століття. Його життєвий і творчий шлях не був легким і простим, були на ньому свої труднощі, зупинки, шукання і помилки. Та тепер, коли ми маємо можливість оцінити все зроблене митцем у цілому, коли з вершин часу перед нами розкривається весь краєвид його творчості, можна з цілковитою певністю сказати, що Генріх Манн завжди йшов дорогою прогресу, у великих випробуваннях часу гідно ніс високе звання письменника, змагався на боці сил, яким належить майбутнє.

Мабуть, не багато родин за всю історію людства можуть похвалитися тим, що за життя двох генерацій вони дали світові аж п’ять письменників і серед них двох таких всесвітньовідомих, як брати Генріх і Томас Манни. В родині Маннів художній хист був притаманний майже всім її членам, навіть тим, хто за юнацьких років обрав шлях, далекий від мистецтва, як, наприклад, Віктор Манн, молодший з братів, учений-агроном, що написав цікаву історію своєї обдарованої родини. Рід Маннів, бюргерський з діда-прадіда, належав до тієї великої торговельної буржуазії німецьких портових міст, яка мала свої давні культурні традиції, ділові і культурні зв’язки за межами відсталої, провінційної Німеччини. В романі Томаса Манна «Будденброки» яскраво відбиті важливі етапи піднесення й упаду таких буржуазних родин, як Маннівська, протягом дев’ятнадцятого століття, наприкінці якого стара ліберальна буржуазія змушена була поступитися місцем новій, агресивній імперіалістичній буржуазії вільгельмівської доби. Батько братів Маннів був останнім, хто ще займався в сім’ї торговельними справами, синів вабило інше життєве покликання.

В дитинстві і за молодих літ Генріх і Томас були дуже близькі, мали багато спільного. Пізніше життєві шляхи братів розминалися іноді дуже далеко, щоб наостанку зблизити їх, об’єднати в однакових поглядах на основні проблеми, які хвилювали людство в 30 — 40-х роках. Обидва брати дістали добру освіту, обидва рано виявили нахил до літератури та мистецтва. Молодий Генріх певний час навіть вагався, стати йому маляром чи літератором. І хоча він обрав друге, однак гостре око художника, особливе вміння бачити і фіксувати в пам’яті барви та лінії зовнішнього світу збагатили його і як майстра слова, надали неповторного колориту його портретам, інтер’єрам, пейзажам. За традицією буржуазних родин брати довершили свою освіту подорожами за кордон. Перебування у Франції і особливо ті кілька років, які Генріх Манн разом з братом провів в Італії, вельми позначилися на його естетичних уподобаннях і смаках, збудили в ньому великий інтерес до культури та історії сусідніх народів, підказали низку тем для майбутніх творів. Та головним чинником, який формував світогляд Генріха Манна, була німецька дійсність; саме їй він присвятив свої перші великі твори, зокрема роман «Земля обітована» (1900), який приніс авторові значну популярність.

Для долі Генріха Манна-письменника те, що він народився в час незабаром по утворенні єдиної Німецької імперії, мало чи не вирішальне значення. Об’єднання Німеччини відбулося в рік франко-прусської війни, коли шовіністичний чад змішувався з вірнопідданим фіміамом на честь кайзера Вільгельма І та його «залізного канцлера» Бісмарка, які «залізом і кров’ю» згуртували німецьку націю. Те, про що довгими десятиліттями мріяли кращі сини німецького народу, те, за що боролися революціонери на барикадах 1848 року, відбулося не завдяки переможній народній революції, а внаслідок реакційних маневрів правлячої верхівки. Новопостала буржуазно-поміщицька Німецька імперія семимильними кроками рушила шляхом імперіалістичного розвитку, намагаючись у короткий строк надолужити все те, що було втрачене за століття державної роздрібненості. Вільгельмівська Німеччина, від моменту свого створення найреакційніша капіталістична держава, марила про перерозподіл світу, завоювання ринків збуту, загарбання колоній. Зовнішня і внутрішня політика монархії була войовнича по відношенню до інших держав, антидемократична, спрямована проти прогресивних сил власного народу. Останні десятиліття XIX віку в кайзерівській Німеччині минули під знаком бурхливого розвитку капіталістичного виробництва, запеклих класових боїв, посилення репресій, з боку уряду проти трудящих, нарощування воєнного потенціалу і підготовки до загарбницьких воєн.

Імперіалістичний характер Німецької держави помітно позначився в царині ідеології. Якщо в першій половині XIX століття на яскравому ще й раніше небосхилі німецької філософії засяяли імена Гегеля, Фейєрбаха, Маркса, Енгельса, то в другій половині віку Німеччина дає світові реакційну філософську систему Фрідріха Ніцше з її ірраціоналізмом та культом індивідуалізму, вченням про «надлюдину» і «мораль панів». Само в Німеччині і саме тоді розквітає література, яка апологетизує динамічного промисловця, цього, мовляв, «Фрідріха Великого» в галузі індустрії, або оспівує сталеву волю і безмежну рішучість гордовитого аристократа-офіцера, героя франко-прусської кампанії, який уособлює кращі риси германців — «народу панів». В сентиментальних історіях про кохання аристократа і буржуазки, із щасливим шлюбом під завісу, масова белетристика відбивала опосередковано характерний для країни альянс буржуазії та юнкерства, утворення єдиного правлячого класу, що поєднував у собі найреакційніші риси земельної аристократії та промислово-фінансової буржуазії.

Поруч трубадурів вільгельмівської монархії в тогочасній німецькій літературі виступають і численні письменники-декаденти. Їхні твори свідчили про розгубленість і страх, які пойняли велику частину німецької буржуазної інтелігенції перед лицем нової національної дійсності. Типові для мистецтва занепаду настрої песимізму, зневіри, трагічної самоти, намагання втекти від жорстокої і огидної дійсності в далеке минуле, містику чи світ фантазії та краси притаманні і німецькому декадансові кінця століття. Консервативний романтизм переживає відродження. Активізуються естетські гуртки і школки. В старі міхи «мистецтва для мистецтва» ллється нове вино.

Через специфіку історичного розвитку Німеччини критичний реалізм у німецькій літературі по революції 1848 р. не дав таких значних художніх творів, як російський, норвезький або французький. Слід ще додати, що й по злуці численних німецьких князівств, герцогств та земель у єдину державу в сфері політичній, соціальній, духовній і далі відчувався дуже сильний негативний вплив колишньої роздрібненості. В мистецтві та літературі він знаходив свій вияв у провінційній вузькості, замкненості, локальності тематики і проблематики, камерності звучання. Хоч і були в цей час талановиті письменники-реалісти, як Шторм або Раабе, їхній внесок у скарбницю світової літератури критичного реалізму неможливо порівняти із здобутками Толстого, Ібсена чи Мопассана.

Генріх Манн почав свою літературну діяльність у дев’яностих роках як новеліст. Його новели вельми розмаїті за своєю тематикою, описуваною країною чи добою, позначені й різнорідними стильовими шуканнями автора, і багатьма літературними впливами. Що їх об’єднує, так це глибокий інтерес письменника до складної і тонкої сфери людської психіки, його велика спостережливість і нахил до драматичної напруги, динамічного розвитку дії. Та сам автор уважав їх лише за підготовчий етап, учнівські спроби і справжній початок своєї літературної творчості датував 1900 роком, коли вийшов у світ роман «Земля обітована». За перші десять років нового століття Манн написав шість романів. Це, крім уже згаданого, трилогія «Богині, або Три романи герцогині д’Ассі» («Діана», «Мінерва», «Венера») (1903), романи «Гонитва за коханням» (1904), «Вчитель Унрат» (1905), «Між расами» (1907), «Маленьке місто» (1909).

Не все тут було рівноцінне, не все з однаковим успіхом витримало пробу часу. На ідейній концепції «Богинь», як і на формальній стороні трилогії, виразно позначилися декадентські впливи; романи ці пройняті естетством і індивідуалізмом, хоча й не позбавлені критики брудного світу грошей, що розбещує і губить навіть по-справжньому обдарованих людей. В романі «Гонитва за коханням» дія точиться в середовищі артистичної богеми Мюнхена, міста, в якому Манн жив довгий час. Письменник уже зрікається хвали гордій індивідуальності на зразок Віоланти Ассі, яка протиставляє себе нікчемному оточенню. Він показує, які необгрунтовані претензії егоцентричної особистості поставити себе над суспільством, відкинути будь-яку мораль, стати, говорячи словами Ніцше, «по той бік добра і зла». Але й тут Манн ще не може цілком позбутися певних моментів, характерних для декадентського мистецтва. Змальовуючи розклад буржуазії, автор надає багато місця картинам оргій, еротичним сценам. Деякі сторінки книги неприємно натуралістичні.