Вірнопідданий

Потім він зміркував, що тут йому робити нема чого; Густині заручини його не обходять ніяк, при всіх своїх грошах вона просто гладка дурепа, — і це заспокоїло його. Якось увечері Ядасон повідомив його, про що він довідався в магдебурзькому суді. Дідеріх тріумфував. П’ятдесят тисяч марок — тільки й усього! І через це поводитись як графиня? Звичайно, дівчина такої непевної поведінки більше пасувала занепалим Букам, аніж такому здоровому духом і чесному чоловікові, як Дідеріх! Тоді вже краще Кетхен Цілліх. Зовнішнім виглядом схожа на Густу, наділена майже такими ж принадами, а крім того, у неї приємний характер і сама вона добросерда. Він почав частіше приходити до них на склянку кави і падковито залицятися до неї. Вона застерігала його від Ядасона, і Дідеріхові лишалося тільки погодитися з нею. З величезним осудом говорила вона і про пані Лауер, яка з членом окружного суду Фріцше… Що ж до процесу Лауера, то єдина Кетхен Цілліх була цілком на Дідеріховому боці.

А для Дідеріха справа повертала на гірше. Ядасон домігся того, що прокуратура доручила судовому слідчому допитати всіх свідків тієї нічної пригоди, і хоч який стриманий був у своїх свідченнях Дідеріх, усі інші бачили в ньому винуватця того скрутного становища, в яке вони потрапили. Кон і Фріцше уникали його, брат старого Бука, такий ввічливий, не відповідав на його привітання. Гейтейфель нещадно змащував йому горло, але ухилявся від будь-яких приватних розмов. Того дня, коли стало відомо, що суд подав до рук фабрикантові Лауеру обвинувальний акт, Дідеріх не застав нікого за своїм столом у погрібці. Учитель Кюнхен саме одягав пальто. Дідеріх ще встиг ухопити його за комір. Але Кюнхен поспішав, він мав виступати на зборах спілки вільнодумних виборців проти нового військового законопроекту. Він зник, і Дідеріх розчаровано згадував ту переможну ніч, коли на вулиці лилася кров внутрішнього ворога, а тут — шампанське і коли серед націоналістів найвойовничіший був Кюнхен. А тепер він виступає проти збільшення нашої славної армії! Самотній і всіма покинений Дідеріх сидів за своїм кухлем пива; тут з’явився майор Кунце.

— А, пане майоре, — з удаваною веселістю сказав Дідеріх, — чому це про вас ні слуху ні духу?

— Зате про вас говорять дуже багато, — пробурмотів майор, не скидаючи капелюха й пальта і оглядаючись, наче в сніговій пустелі. — Ні душі!

— Дозвольте запросити вас на склянку вина, — ризикнув сказати Дідеріх, але зразу ж дістав відсіч.

— Дякую, я ще досі п’яний від вашого шампанського.

Майор замовив пиво й мовчки сів за стола, обличчя його було похмуре. Щоб якось порушити тяжку мовчанку, Дідеріх спитав:

— Ну, а що чувати з Товариством воїнів, пане майоре? Я все думав, що скоро ви мене туди приймете.

Майор дивився на нього так, наче хотів його з’їсти.

— Ах, он як! Ви думали? Ви, мабуть, думали також, що для мене буде велика честь, якщо ви вплутаєте мене в свої бешкетні справи?

— В мої? — здригнувшися, спитав Дідеріх.

— Так, добродію! — загримів майор. — У ваші! Фабрикант Лауер бовкнув зайве, це може статися з кожним, навіть із старим служакою, який не шкодував життя на службі своєму монархові. А ви підступом довели пана Лауера до необдуманих слів. Я ладен посвідчити це перед слідчим. Лауера я знаю: він учасник французького походу і член нашого Товариства воїнів. А ви, хто ви такий? Хіба я знаю, чи служили ви взагалі? Покажіть-но ваші папери!

Дідеріх поліз до кишені. Він став би струнко, якби майор наказав йому це зробити. Майор простяг перед себе руку з його військовим квитком. Раптом він жбурнув квитка і люто пирхнув:

— Авжеж. Рушенець. Хіба я не казав? Плоскостопість, напевне.

Дідеріх був блідий, тремтів при кожному майоровому слові і простяг уперед руку, ніби для клятви.

— Пане майоре, слово честі, я був у армії. Через нещасний випадок, який тільки послужив моїй добрій славі, мені через три місяці довелося залишити полк…

— Знаємо ми ці нещасні випадки… Кельнере, візьміть гроші!

— Інакше я назавжди лишився б на військовій службі, — зривистим голосом говорив Дідеріх. — Я був солдатом тілом і душею, спитайте моїх начальників.

— До побачення. — Майор уже одягнув пальто. — Я хочу вам, добродію, сказати тільки одне: хто не служив, того аж ніяк не мусять обходити образи на адресу його величності з боку інших людей. Його величність має за ніщо тих панів, які не служили… Грюцмахере, — звернувся він до господаря, — вам слід було б уважніше придивлятися до публіки. Через одного якогось одвідача, без якого легко можна було б обійтися, пана Лауера мало не заарештували, а мені доведеться з моєю покаліченою ногою тягатися до суду в ролі свідка обвинувачення і псувати з усіма стосунки. Добродійний вечір у «Гармонії» вже скасований, я залишився без роботи, а коли я приходжу сюди до вас, — він знову оглянувся, ніби в сніговій пустелі, — я не застаю ані душі. Крім, звичайно, викажчика! — крикнув він уже на сходах.

— Даю вам слово честі, пане майоре… — Дідеріх кинувся за ним. — Я не виказував, це все непорозуміння. — Майор був уже на вулиці. Дідеріх крикнув йому вслід: — Принаймні згляньтеся на мене!

Він витер піт з лоба.

— Пане Грюцмахере, ви ж розумієте… — із слізьми в голосі сказав він. Шинкар усе розумів, бо Дідеріх замовив вина.

Дідеріх пив і сумно хитав головою. Він не міг збагнути цієї невдачі. Його наміри були чисті, лише облуда його ворогів потьмарила їх… До погрібця ввійшов член окружного суду доктор Фріцше, нерішуче озирнувся і, впевнившися, що Дідеріх сам, підійшов до нього.

— Докторе Геслінгу, — сказав він, простягаючи йому руку, — ви так виглядаєте, ніби у вас урожай побило градом.

— У великій справі, — пробурмотів Дідеріх, — без прикростей не буває. — Але, побачивши співчуття на обличчі доктора Фріцше, він остаточно розм’як. — Вам я можу сказати, пане раднику, ця історія з паном Лауером мені страшенно неприємна.

— Йому тим паче, — не без суворості сказав Фріцше. — Якби він не стояв поза всякою підозрою щодо можливої спроби втекти, ми змушені були б заарештувати його вже сьогодні. — Він побачив, що Дідеріх зблід, і додав: — Що було б прикро навіть нам, суддям. Адже ж і ми люди і серед людей живемо. Але, звичайно… — Він поправив пенсне і надав своєму обличчю належної сухості: — Закон є закон. Якщо Лауер у згаданий вечір — мене самого тоді вже тут не було — справді дозволив собі нечувані образи на адресу його величності, як твердить обвинувачення, а ви в цій справі основний свідок…

— Я? — в розпачі скрикнув Дідеріх. — Я нічого не чув! Ані слова!

— Проти цього говорить свідчення, дане вами на попередньому слідстві.

Дідеріх зніяковів.

— Згарячу ж не знаєш, що говорити. Але коли я тепер силкуюся відновити в пам’яті ту сумнівну пригоду, мені здається, що всі ми були тоді таки добре напідпитку. Особливо я.

— Особливо ви, — повторив Фріцше.

— Так, і я, очевидно, ставив панові Лауеру двозначні запитання. Що він мені відповідав, я б тепер не міг посвідчити під присягою. Та й взагалі все це був тільки жарт.

— Ах, так, жарт! — Фріцше зітхнув. — Але що вам заважає просто так на суді й сказати? — Він підняв пальця. — Звичайно, я аж ніяк не хочу вплинути на ваші свідчення.

Дідеріх підвищив голос.

— Ядасону я цієї каверзи не забуду! — І він розповів про махінації цього добродія, який під час оказії навмисне вийшов, щоб не потрапити в свідки; а потім негайно зібрав матеріал для обвинувачення, зловживаючи напівнеосудним станом присутніх і навчивши їх заздалегідь, які свідчення треба давати. — Ми з паном Лауером вважаємо один одного за порядних людей. І як сміє цей єврей нацьковувати нас один на одного!

Фріцше поважно вияснив, що тут справа не персонально в Ядасоні, а в діях прокурорського нагляду. Щоправда, треба визнати, що Ядасон, можливо, схильний до надмірної запопадливості. І, притишивши голос, він додав:

— Бачте, в цьому саме й криється причина, чому ми неохоче працюємо з євреями. Такий суб’єкт не застановлюється над тим, яке враження справить на народ те, що освічену людину, фабриканта, буде засуджено за образливі висловлювання на адресу його величності. Його радикалізм зневажає такі практичні міркування.