Вірнопідданий

У другій дії — Густа, лагідна і покірна, досі ще їла мигдаль у цукрі — був насамперед показаний в благородних тонах контраст між блискучим, без будь-якого дисонансу, банкетом добромисних, що святкували в освітлених залах палацу, і обома похмурими, морально занепалими бунтівниками, які валялися на брукові. «Вставай мерщій, подруго бід моїх». Дідеріхові здавалося, що якось він уже сам вимовив ці слова. Він пов’язував Ортруду з деякими особистими спогадами: підла баба, що й казати, але щось ворушилося в Дідеріховій душі, коли вона обплутувала свого йолопа і підкоряла його собі. Він марив… Порівняно до цієї дурепи Ельзи, якою Ортруда крутила, як заманеться, в ній було щось властиве енергійним і суворим дамам. Щоправда, з Ельзою можна було одружитися. Він глянув скоса на Густу. «В такій любові сумніву нема», — сказала Ельза; і Дідеріх до Густи:

— Будемо сподіватися.

Після цього товстун Деліч оголосив дружням і рицарям, які добре виспалися, що тепер у них з ласки божої новий монарх. Вчора ще вони чесно і вірно служили Тельрамунду, сьогодні були чесними і вірними підданцями Лоенгріна. Вони не дозволяли собі мати власну думку і приставали на все; що їм нав’язували. «Рейхстаг ми ще також приберемо до рук», — поклався собі Дідеріх.

Та коли Ортруда хотіла ввійти до собору раніше за Ельзу, Густа обурилася:

— Це вже занадто, це мене завжди злостить. Адже в неї тепер нічого нема, і взагалі!..

— Жидівське нахабство, — пробурмотів Дідеріх.

А втім, він не міг не закинути Лоенгрінові — м’яко висловлюючись — необережність, коли той прямо віддав на Ельзин розсуд, чи відкрити йому своє ім’я і цим погубити всю справу, чи ні. Не можна вимагати так багато від жінок. І навіщо? Йому не було потреби доводити дружням, що, всупереч критиканові Тельрамундові, він чистий і незаплямований; їхні націоналістичні погляди були поза всякими підозрами.

Густа пообіцяла, що в третій дії відбудеться найчудесніше, але за це їй належиться ще мигдалю. Коли мигдаль був уже в її руках, залунав весільний марш, і Дідеріх почав підспівувати. Без бляхи й прапорів дружні багато втрачали в урочистому поході, та й Лоенгрінові було б краще не з’являтися в камзолі. Побачивши його, Дідеріх зайвий раз пройнявся свідомістю важливості мундира. Дами із своїми прокислими голосами нарешті щасливо пішли геть. Але король! Він ніяк не міг розлучитися з молодими, хитрував і, очевидно, охоче лишився б у ролі глядача. Дідеріх, якому король весь час здавався занадто недолугим для цього суворого часу, тепер просто назвав його йолопом.

Нарешті той вийшов, а Лоенгрін і Ельза на канапі заспівали про «щастя, яке дає лиш бог». Але чим довше вони співали, тим ближче присувалися одне до одного, причому їхні обличчя раз у раз зверталися до Геніша. Диригент і оркестр, здавалося, розпалювали їх; це було зрозуміло, бо Дідеріх і Густа, сидячи вдвох у ложі, також тихенько посапували і дивились одне на одного розпаленими очима. Почуття корилися чарівним звукам, які Геніш викликав своїм ритмічним погойдуванням, а руки йшли слідом за почуттями. Дідеріх просунув свою руку між спинкою стільця Густи та її спиною, обійняв її знизу і самозабутньо бурмотів:

— Коли я побачив це вперше, я відразу ж сказав: вона або ніхто!

Але тут казкові чари були порушені пригодою, якій, напевне, судилося ще довго владати умами нецігських театралів: Лоенгрін показав свою фуфайку! Щойно він заспівав: «Ночі дихання солодко думку туманить», як у нього розстебнувся камзол, з-під якого вилізла фуфайка. Поки Ельза, явно схвильована, застібала йому камзол, у залі панував жвавий неспокій; потім зала знову підпала під владу чарів. Густа, яка ледве не подавилася мигдалем, поставила собі питання: «Як довго він носить цю фуфайку? І взагалі у нього нема нічого із собою, адже лебідь поплив геть з його багажем!» Дідеріх суворо заборонив їй розумувати. «Ти така ж дурна, як Ельза», — заявив він, бо саме цієї хвилини Ельза ризикувала всім, випитуючи у чоловіка його політичні таємниці. Крамолу було остаточно потлумлено; з божої помочі, зрадницький замах Тельрамунда не вдався; але жінки — Дідеріх повинен був це визнати — діяли, коли їх міцно не прибрати до рук, мабуть, ще небезпечніш за крамольників.

Це виявилося з цілковитою ясністю після зміни декорацій.

Дуб, прапори, всі аксесуари націоналізму знов були на місці, і «німецький край, німецький щит, бог береже нас сотні літ»: браво! Але Лоенгрін насправді поклав відійти від громадського життя. «Всі сумнівалися в мені», — він також міг це сказати. Він обвинувачував по черзі то мертвого Тельрамунда, то непритомну Ельзу. Ніхто з них не заперечував йому, він міг би й не доводити свою правоту, до того ж він справді стояв перший в табелі про ранги. Тому що тепер відкрив усім, хто він. Його невідоме до того часу ім’я викликало величезне хвилювання всіх приявних на сцені.

Дружні ніяк не могли заспокоїтися; здавалося, вони чекали всього, тільки не того, що його звуть Лоенгріном. Тим наполегливіше благали улюбленого монарха відрочити ще цього разу зречення, яке ховало в собі тяжкі наслідки. Але Лоенгрін і далі хрипло співав і був невблаганним. Та й лебідь чекав на нього. Останнє зухвальство Ортруди, на загальну втіху, коштувало їй голови. На жаль, і Ельза полягла на полі битви, яке покинув Лоенгрін, принаджуваний тепер не лебедем, звільненим від чарів, а атлетичним голубом. А юний, тільки-но прибулий Готфрід був — протягом трьох днів — третій монарх, якому рицарі і дружні, чесні і вірні, як завжди, присягнули на вірність.

— Такі наслідки, — зауважив Дідеріх, подаючи Густі пальто.

Всі ці катастрофи, які були нічим іншим, як виявом суті влади, піднесли його і глибоко задовольнили.

— Наслідки чого? — спитала Густа, схильна заперечувати. Вона тільки хоче знати, хто він. Це її право, тут нема нічого непристойного.

— Це треба глибше розуміти, — суворо пояснив їй Дідеріх. — Історія з Граалем означає, що монарх відповідає тільки перед богом і власним сумлінням. Ну, а ми — перед ним. Якщо справа торкнеться інтересів його величності, що б ти не робила, я не скажу ані слова, а в тому разі, коли… — І він рухом дав зрозуміти, що якби перед ним стояла та сама дилема, він також, не вагаючись, офірував би Густою.

Густа обурилася:

— Це ж розбій! Щоб я гинула тільки тому, що Лоенгрін — безтемпераментний осел? Навіть шлюбної ночі Ельза не відчула його! — І Густа зморщила носика, як тоді, виходячи з «кутка кохання», де також нічого не сталося!

Дорогою додому молодий і наречена помирилися.

— Ось мистецтво, яке нам потрібне! — вигукував Дідеріх. — Справжнє німецьке мистецтво!

Бо тут, у словах і в музиці, були, здавалося йому, задоволені всі вимоги націоналізму. Протест був різнозначний злочинові, існуюче, управнене пишно шанувалося, благородне походження і влада з божої ласки цінувалися над усе, а народ — хор, вічно застукуваний подіями зненацька, — охоче бився проти ворогів своїх монархів. Войовниче тло і містичні візерунки — і перше, і друге було витримане. Приємно також було, що в цьому творі мужчина був красивіший за жінку і викликав до себе більшу любов, ніж вона. «Як бачу красеня мужчину, то серце тьохкає моє», — співали чоловіки разом з королем. І музика, із свого боку, була сповнена мужньої краси, була героїчна, при всій своїй пишності, і вірнопідданча навіть у хвилини пристрасті. Хто встоїть перед цим? Тисяча вистав такої опери, і не залишиться людини, яка не стала б націоналістом! Дідеріх висловив це:

— І театр також моя зброя. Хіба що тільки процес про образу його величності так само збудив громадян від сну. Я загнав Лауера до в’язниці, але перед тим, хто написав Лоенгріна, я скидаю капелюха.

Він запропонував послати телеграму солідарності Вагнерові. Густа пояснила йому, що це, на жаль, уже неможливо. Злетівши думками так високо, Дідеріх заразом висловився й про мистецтво взагалі.

— Для мистецтва теж існує табель про ранги. Найвище з мистецтв — це музика, тому вона є німецьким мистецтвом. Потім іде драма.

— Чому? — спитала Густа.

— Тому, що часом її можна покласти на музику, і тому, що її не треба читати, і взагалі.

А що йде потім?

— Звичайно, портретний живопис — через портрети кайзера. Все інше не має значення.

А роман?

— Це не мистецтво. Принаймні, дякувати богові, не німецьке: сама назва свідчить про це.

А потім настав день весілля. Обоє квапилися: Густа через плітки, Дідеріх — з міркувань політики. Для більшого ефекту вирішили, щоб Магда і Кінаст вінчалися того самого дня. Кінаст приїхав і Дідеріх зрідка поглядав на нього з тривогою: Кінаст зголив бороду, кінчики вусів підкручував до самих очей і вже так само блискав очима. Під час переговорів про Магдину частку в прибутках він виявляв загрозливу діловитість. Дідеріх, стурбований наслідком справи і твердо поклавши спевнити до кінця свій обов’язок перед самим собою, тепер часто заглиблювався в торговельні книги… Навіть уранці перед своїм шлюбом, уже одягнений у фрак, він сидів у конторі; в цей час йому подали візитну картку: «Карнауке, поручик у відставці».