Віта Ностра

З другого тижня занять у групі «А» з’явилися прогульники. Андрій Коротков не ходив на математику, заявивши, що такі задачі він ще в дев’ятому класі розв’язував. Ліза Павленко пропускала то історію, то філософію, то англійську – без усяких пояснень. Дехто з хлопців пропускав фізкультуру, але дівчата ходили на заняття до ДеДе поголовно й радісно. Премилий ДеДе, красень, добряга, нікого не мучив непосильним навантаженням, зате багато часу віддавав грі. Щиро розповідав про будову організму: щоб підвищити ефективність тренувань, звичайно. Показував, як проходять сухожилля, як розташовані м’язи – спершу на плакаті, потім на живій натурі. Натура масово вимагала нових і нових пояснень. ДеДе червонів і знову розтлумачував: ось колінний суглоб, ось гомілковостопний, оці ніжні зв’язки особливо схильні до розтягнень і навіть розривів…

Саші подобалося спостерігати за юним фізкультурником з самої гори гімнастичних матів, складених один на один. Сміливість однокурсниць, їхня невимушеність і навіть зухвалість дивували, бентежили й викликали заздрість.

На спеціальність ходили всі дев’ятнадцять студентів групи «А» в повному складі. І параграфи вчили теж усі. Кравець умів примусити. Ба більше: вся його викладацька майстерність полягала, очевидно, в умінні примушувати.

– Навіщо нам узагалі ходити на ці лекції? Щоб книжки читати? – обурювалася Лора Онищенко, височенна, пишногруда, з вічним в’язанням у сумці.

– Це не навчання, – говорив Костя. – Це дресирування, в найкращому разі. У гіршому – зомбування, повне промивання мізків. У тебе як, голова після індивідуальних у порядку?

Індивідуальні були в певному сенсі гірші за лекції. Двічі на тиждень по п’ятнадцять хвилин. Кравець казав, що контролює їхні знання, хоч знань, з Сашиного погляду, ніяких не було, а спосіб контролю нагадував шаманство: Кравців перстень сліпив очі, від цього плуталися думки, час робив карколомний стрибок, а Кравець ухитрявся довідатися все про вивчене, невивчене й недовчене.

– Ти не закінчила п’ятий параграф. На завтра зробиш шостий – і п’ятий знову!

– Я не встигну!

– Мене це не цікавить.

У групі «Б», як видно, відбувалося те саме – рум’яна Оксана поблідла, змарніла і весь вільний час проводила за письмовим столом. Ліза, як і раніше, курила в кімнаті, сигарету за сигаретою. Саші дедалі більше здавалося, що вона це робить на зло. Що їй подобається спостерігати, як Саша кашляє й морщиться від тютюнового диму.

Минуло два тижні занять. Якось в обідню перерву, коли всі подалися в їдальню, Саша повернулася в гуртожиток, знайшла серед Лізиних речей запас сигарет – кілька пачок – і всі спустила в унітаз.

Ліза нічого не сказала. На другий день уся Сашина косметичка – і пудра, і тіні, і блиск для губ, і дорога помада, подарована на день народження й вживана рідко-рідко, по святах – усе це виявилося в сміттєвому баку, розбите, розчавлене й розмазане по іржавих залізних стінках.

Саша виявила розгром пізно вранці, коли Лізи в кімнаті вже не було. Не тямлячись з люті, Саша кинулася в інститут, наміряючись учепитись мерзотниці в коси. Спізнилася: першою парою йшла спеціальність, і нова порція огидної абракадабри остудила Сашин гнів швидше, ніж це могло б зробити цеберко крижаної води.

…Зрештою, вона перша почала. Перша викинула її сигарети. А що робити, якщо на цю заразу не діють слова! Нічого, Павленко, як Саша пам’ятала, от-от повинна була знайти квартиру й переїхати… І тоді можна буде зітхнути з полегшенням… З Оксаною ж вони домовляться…

До кінця пари лишалося п’ять хвилин. Саша закінчила читати параграф і витерла мокрого лоба мокрою кволою долонею.

– Самовій, ідіть сюди.

Саша здригнулася. Кравець дивився на неї впритул – поверх окулярів.

– Ідіть сюди, кому кажу.

Костя глянув стурбовано. Саша незграбно вибралася з-за стола, переступивши через власну сумку.

Усі подивилися на Самовій.

Вісімнадцять пар очей – байдужих, співчутливих, навіть зловтішних – уп’ялися на неї з очікуванням. Саша не витримала й потупилася.

– Ця дівчина на даний момент досягла найбільших успіхів у навчанні. Не завдяки своєму талантові, бо дані в неї скромні. Дехто з вас значно талановитіший. Так, Павленко, це і вас стосується. Самовій виявилася попереду всієї групи тому, що вона вчиться, а ви просиджуєте штани!

Саша мовчала, відчуваючи, як палає лице. Дехто зі студентів напроти неї теж почервонів. Помідором спалахнула Ліза Павленко. Костя, навпаки, зблід.

Кравець витримав довгу, вагому паузу.

– Самовій, показавши відмінний результат, одержує індивідуальне практичне завдання. Слово – срібло… а всі ваші слова – взагалі полова, сміття, що не варте повітря, витраченого на їхнє проголошення. Мовчання… Мовчання – що, Самовій?

– Золото, – видавила з себе Саша.

– Золото. З цієї хвилини ви, Самовій, мовчите. Ця вправа повинна активізувати деякі процеси, які намітилися, але поки що йдуть в’яло… Ви не промовляєте ані слова ні тут, ні надворі, ні на вулиці, ніде. Я забороняю.

Саша підняла здивовані очі. Зовні, в холі, задзвенів дзвінок.

– Усі вільні, – повідомив Кравець. – На завтра параграф дванадцять, читати докладно, червоний текст – вивчити. Самовій, вас це теж стосується. Вчіться. Старайтеся.

* * *

У цей день Саша вперше прогуляла фізкультуру. Їй просто неможливо було залишатися в юрбі, навіть у спортзалі, навіть з такою приємною людиною як фізкультурник.

Крім того, групі «А» треба було поговорити про неї. За її відсутності. Вона це прекрасно розуміла.

Вона пішла в гуртожиток. На півдорозі повернулася. Порожня кімната, пропахла тютюновим димом, рештки улюбленої косметики в сміттєвому баку – навряд чи все це могло б її втішити чи розважити. Саша вийшла на вулицю Сакко і Ванцетті, побрела в бік центру, пройшла повз пошту й раптом подумала про маму. Як же вона їй дзвонитиме?!

Думки про те, що Кравцеву заборону можна порушити, у неї не виникало. Її губи, язик й гортань вийшли з покори. Хвилин сорок після закінчення пари вона не могла розімкнути судомно зціплених зубів.

Зуби розімкнулися, коли вона купила пляшку мінеральної води в гастрономі, знаками пояснивши продавщиці, що саме їй потрібно. Тоді тільки зуби розтислися, застукали об скляну шийку. Саша одним махом випила цілий літр, після чого в животі в неї забуркотіло, й довелося сісти на лаву перед поштою.

Вона дзвонила мамі в минулу неділю. Дізналася, що Валентин повернувся з Харкова, але весілля знову перенесено. Голос у мами, незважаючи ні на що, був веселий і навіть безтурботний. м добре без мене, подумала Саша.