Віта Ностра

Вона брела по вулиці, затиснувши зошити під пахвою. Вона могла б сказати: те, чого нас навчають, насправді має сенс. Ми не знаємо, який. Але це не просто зубріння, не тільки знущання: сенс у цій каші проступає, як об’ємна картинка з ряботіння, але це не «кінь» і тим більше не «ялинка»: скоріше за все, цю науку не опишеш одним словом. Чи навіть двома словами. Можливо, взагалі немає слів, щоб описати цю науку… або процес. Жоден другокурсник, не кажучи вже про третьокурсників, і досі не явив такої ласки, щоб хоч натякнути, чого нас навчають. Може, Кравець – чи якийсь інший викладач – заткнув їм роти? Можливо. А може, вони теж не знають.

Одноокий третьокурсник Вітя розповідав, що після зимової сесії його група в повному складі відбуде «на іншу базу», де перебувають четвертокурсники й дипломники. Самій Саші третій рік навчання, тим більше зимова сесія, уявлялися чимось дивовижно далеким, вона навіть не відчувала цікавості: де ж саме та «інша база», чому старші студенти навчаються окремо…

Смеркалося рано. Крони лип на вулиці Сакко і Ванцетті, недавно густі й непрозорі, тепер пропускали вогні далеких ліхтарів. Було так тепло, що не хотілося вірити ні в жовте листя під ногами, ні в насування зими. Саша постояла, глибоко дихаючи, дивлячись на зірки над черепичними дахами міста Торпи. У неї було два шляхи: через будинок інституту і через провулок, вузенький, зате прямо до гуртожитку. Подумавши, вона вирішила зрізати шлях.

– …Ну, чого ти виламуєшся?

Чоловік говорив пошепки, іноді зриваючись на приглушений басок.

– Чого ти корчиш з себе целку? У п’ятницю… у Вовки в кімнаті… це була не ти, ге?

– Відчепись, – Саша впізнала голос Лізи Павленко.

– Ну, кицю…

– Відчепися, паскудо!

Саша зачепила в темряві порожню пляшку. Покотившись по бруківці, пляшка дзенькнула; голоси стихли.

– Хто це тут ходить? – запитав хлопець.

Саша не могла відповісти. Повернулася й, оступаючись на камінцях, вийшла з провулка.

* * *

Ключ од двадцять першої кімнати висів унизу, на щиті. Саша бігцем піднялась на другий поверх, відлучилася ненадовго в санвузол і, нашвидку почистивши зуби, залізла в ліжко.

Перша повернулась Оксана. Пошаруділа своїми торбинками (звідки, звідки в неї стільки тріскучого поліетилену?!). Вляглася, зітхаючи, погортала в ліжку підручник, погасила лампу, заснула. Саша лежала в темряві, слухаючи, як хтось регоче на кухні, верещить, співає, гримить посудом; Оксана безтурботно спала, а Саша не могла склепити очей…

«Слово, вимовлене сонячним світлом». Чому Саша так зраділа, коли осмислена фраза випливла, ніби сама собою, з набору букв? Ці слова знайомі, і складаються в граматично правильне словосполучення, однак сенсу в ньому все одно немає. Сонячне світло не говорить… Це потік фотонів… що має одночасно хвильову й корпускулярну природу…

А уявити цього не можна. Все одно, що бачити зачинені двері одночасно з двох сторін. Перебуваючи і всередині, і зовні. Як же все-таки задушливо в цій кімнаті…

Покрутившись з боку на бік, Саша встала. Ширше розчинила кватирку, ковтнула повітря. На вулиці горів ліхтар, його яскраве штучне світло заливало підвіконня, у багато шарів фарбоване білою олійною фарбою. У кутку, коло самої рами, стояла майонезна баночка для недопалків і валявся забутий, чужий підручник філософії.

Саша, майже не думаючи, розгорнула книжку навмання – на першій-ліпшій сторінці: «Універсалії, згідно з номіналізмом, це імена імен, а не сутності або поняття…»

І ця фраза теж не має сенсу, розчаровано подумала Саша. Взагалі, якщо довго повторювати одне слово – «сенс, сенс, сенс» – воно розпадається на звуки, стає таким же інформативним, як дзюркіт води у фонтані, і…

Вона взялася за голову. Зі мною щось відбувається, зізналася собі. Може, я божеволію. Врешті-решт, і другокурсники, і третьокурсники дуже схожі на божевільних. Дивацтва… іноді фізичні каліцтва… як вони завмирають, дивлячись в одну точку, або промахуються повз двері, заходячи на кухню, або «застрягають» посередині простого руху, наче іржаві механізми… Іноді, звичайно, вони говорять розумно, жартують дотепно, буває, що непогано співають…

«Джерела номіналізму сягають античності. Його перші представники в ранній античності – Антисфен з Афін та Діоген Синопський, противники «світу ідей» Платона…»

У коридорі почулися важкі кроки, і, перш ніж Саша встигла повернутися в ліжко, двері відчинилися.

За ними, в коридорі, горіло світло, а в кімнаті було темно, тому Саша побачила чорний, ніби картонний, силует скуйовдженої, розхристаної дівчини. А Лізі – Саша знала – побачився привид у ситцевій нічній сорочці, що лякливо завмер посеред кімнати на півдорозі до ліжка.

– А ти не спиш, – сказала Ліза.

Саша не могла говорити, та й не хотіла. Шмигнула в ліжко, відгородилася від Лізи ковдрою. Почула, як хряснули двері. Оксана засопіла вві сні, але не прокинулася.

Повернувся ключ у замку. Ліза, нетвердо ступаючи, підійшла до вікна. Саша почула, як клацнула запальничка.

– Знаєш, – сказала Ліза задумливо, – мені плювати, що ти про мене думаєш. Що там за думки у твій головешці. Я займалася в танцювальному ансамблі… Прийшов він… Показав монетку. Сказав: запам’ятай цей значок, не нулик, а цей, інший. До тебе підійде незнайомий чоловік і покаже цей знак, тоді ти повинна будеш іти з ним без питань і виконувати його примхи. Теж без питань. Я, каже, неможливого ніколи не вимагаю. На другий день мого Льошку забрали нібито за вбивство… Він того чувака і не знав, навіть не бачив ні разу, а тут балістична експертиза, і свідків підігнали… Пістолета Льошка купив… з рук… Казав: у мене така дівчинка, треба охороняти… І от підвалює до мене лось, років сорока, здоровенний такий, і тицяє цього значка… І я з ним іду, як вівця. На ранок мене рве грішми. А ще через два дні Льошку відпускають, батьки його відмазали, чи що, але й свідки, і пістолет цей проклятий зникають, наче корова язиком… Добре відмазали. Я знаю, що він ніколи з того пістика не стріляв, тільки по пляшках у лісі… Льошка живий і на волі. А ці, різні, приходять до мене щомісяця. Тицяють під носа значка. І я лягаю під них без питань, а зранку мене рве грішми, а Льошка поруч і щось відчуває… Танці свої я кидаю, які вже танці. Льошка кидає мене. А він… каже: я не вимагаю неможливого…

Саша давно вже висунула носа з-під ковдри. Кімната повна була запаху перегару й сигаретного диму, Оксана спала (чи прикидалася, що спить), різке ліхтарне світло лежало на підвіконні, висвічувало половину блідого лиця білявої дівчини.

Метався червоний вогник сигарети. Виписував петлі.

– Мовчиш? Мовчи… У мене що, на лобі написано? Чого вони до мене липнуть, а до тебе – ні?

Саша мовчала.

– Виходить, я його любила, – сказала Ліза зненацька тверезим, різким голосом. – Виходить, любила, якщо заради нього… А-а, що тепер. У мене ще є молодший брат. Бабуся є, старенька. Є гачок, за який зачепити… у кожного є гачок… Але чому він сказав, мовляв, не вимагаю неможливого? Мені цей значок уже снитися став. – Сигарета здригнулася, описуючи в повітрі округлі лінії. – Я вже від мужиків сахаюся, від усіх. Льошка кудись виїхав, телефона не залишив… А він каже: «Я не вимагаю неможливого!» А щоб воно все пропало!

І, раптом рвонувши на себе вікно, Ліза перевалилася через підвіконня й зникла внизу.

* * *

Купа листя, сирого, липучого, тяглася вздовж палісадника і в найвищій частині сягала метра півтора. Обтрушуючи джинси, Ліза вилізла з шелесткої купи, оглянула долоні. Обмацала поперек.

Саша мовчала. Вона так і вискочила надвір – у нічній сорочці, тільки й устигла, що впхнути босі ноги в кросівки.

Половина вікон світилася, половина – ні. Гриміли, глушачи один одного, одразу два магнітофони. Хтось танцював на столі, тінь металася по запнутих шторах. Дівчата, що літають з вікон або бігають по вулицях у нічних сорочках, нікого не дивували і ні в кого не викликали цікавості.