Вітер у замкову шпарину

— Ой, Божечку! — вигукнув він. — Я бачу дівчинку!

Вона взяла у нього зібгану сорочку, прополоскала, викрутила і стала обтирати собі руки.

— Принаймні я відкрила чортів димохід. Можете набрати ще води, коли я змию з себе цей пекельний кошмар, а коли розпалимо вогнище, я зможу помитися у теплій…

Далеко на північному заході пролунав тихий загрозливий хрускіт. Після паузи — ще один. Ще кілька, і за ними — ціла канонада, що марширувала у їхній бік, наче колона солдатів. Усі вражено перезирнулися.

Едді, голий по пояс, зайшов ззаду за коляску.

— Думаю, нам варто поквапитися.

Віддалік (але вже значно ближче) розлягалися такі звуки, наче йшла війна.

— Мабуть, ти правий, — кивнула Сюзанна.

13

Коли вони повернулися, то побачили Роланда й Джейка, що бігли до молитовного дому з оберемками підгнилої деревини і розколотими шматками дерева. Басовитий хрускіт дерев, які під тиском старкбласту вгиналися всередину, до своєї тендітної серцевини, лунав ще доволі далеко за річкою, проте невблаганно наближався. Юк на середині зарослої центральної вулиці крутився, як ненормальний.

Сюзанна вибралася з візка, обережно приземлилася на руки й поповзла до молитовного дому.

— Ти що це робиш? — спитав Едді.

— У візку ти зможеш більше дров привезти. Поскладай їх у стос, якомога вищий. Я попрошу в Роланда кремінь і кресало, розпалю вогонь.

— Але…

— Едді, дозволь мені зробити те, що в моїх силах. І вдягни сорочку. Вона мокра, я знаю, але в ній ти менше подряпаєшся.

Він так і зробив, потім розвернув візок, поставив його на великі задні колеса і повіз у бік найближчого місця, де могли бути дрова. Проминаючи Роланда, він переказав йому прохання Сюзанни. Роланд кивнув і побіг далі, зиркаючи з-понад свого оберемка дров.

Так вони втрьох і ходили без зайвих балачок, збираючи дрова, щоб захиститись від холоду, того напрочуд теплого полудня. Шлях Променя в небі тимчасово зник, бо всі хмари тепер швидко-швидко бігли на південний схід. Сюзанні вдалося розпалити вогнище, і тепер воно пекельно стугоніло в комин. Посеред великої зали на першому поверсі назбиралася велика купа деревини. З деяких дощок стирчали іржаві гвіздки. Поки що ніхто об них не поранився, але Едді думав, що це лише питання часу. Він спробував згадати, коли йому востаннє робили щеплення від правця, і не зміг.

«Що ж до Роланда, — подумав Едді, — то його кров миттєво вб’є будь-якого мікроба, який наважиться підняти голову в тому шкіряному мішку, який стрілець називає своєю шкірою».

— Чого либишся? — спитав Джейк. Він захекався, тому слова звучали уривчасто. Рукава його сорочки були брудні та всіяні дрібними уламками дерева. На лобі була довга смуга від бруду.

— Та нічого такого, герою. Обережніше з іржавими гвіздками. Ще по одному заходу, і все. Буря наближається.

— Добре.

Тріскотнява вже лунала на їхньому боці річки, і повітря, хоч і було досі теплим, неначе загусло. Едді востаннє навантажив Сюзаннин візок і покотив його назад до молитовного дому. Попереду йшли Джейк і Роланд. Він відчував, як із відчинених дверей пашить жаром. «Сподіваюся, холодно таки стане, — подумав він. — Бо ми тут усі підсмажимося нахрін».

Поки він чекав, коли Роланд і Джейк повернуться боком, щоб пронести свої оберемки деревини, до вилясків і хряскоту дерева долучився тонкий всепроникний вереск, від якого в Едді волосся на потилиці стало сторч. Вітер, що мчав до них, здавався живим і змученим від агонії.

У повітрі почалося збурення. Спочатку воно було теплим, потім стало прохолодним і висушило піт у Едді на обличчі, а тоді прийшов холод. Усе це сталося за лічені секунди. До моторошного вереску вітру долучилося тріпотіння, що нагадало Едді пластикові прапорці, які часом можна було надибати довкола майданчиків з уживаними машинами. Він усе наростав, аж поки не здійнявся вихор і не полетіло з дерев листя — спершу жмутами, потім суцільними простирадлами. Віття несамовито шмагало хмари, а ті ставали дедалі темнішими, поки Едді дивився на них з розтуленим ротом.

— От холера, — лайнувся він і з розгону закотив візок у двері. І вперше за десять поїздок він застряг. Дошки, що їх Едді понакладав на бильця, виявилися заширокими. Якби то був якийсь інший вантаж, то краї дощок повідламувалися б з тим самим тихим, майже збентеженим звуком, як і ручка відра. Та не цього разу. О ні, цього разу, коли шторм був уже неподалік, вони трималися надійно. Невже в Серединному світі просто ніколи нічого не бувало? Він простягнув руку, щоб скинути з билець найдовші дошки, і саме тієї миті закричав Джейк.

— Юк! Юк ще надворі! Юк! До мене!

Але Юк не слухався. Він перестав крутитися і тепер просто сидів, піднявши носа в бік бурі, що насувалася. Очі з золотистими кружальцями дивилися нерухомо і замріяно.

14

Ні про що не думаючи й не остерігаючись гвіздків, що стирчали з останнього вантажу деревини, який привіз Едді, Джейк переліз через купу дощок і стрибнув. Налетів на Едді, й той заточився назад. Едді спробував втримати рівновагу, та не зміг і приземлився на сідниці. Джейк упав на коліно, але швидко піднявся. Його очі горіли, довгі сплутані завитки волосся тріпав вітер.

— Джейку, ні!

Едді спробував його схопити, але в руках опинився тільки манжет хлопчикової сорочки. Вона стала благенькою від частого прання в численних струмках, і манжет відірвався.

У дверях з’явився Роланд. Він порозкидав задовгі дошки направо й наліво, так само неуважний до гвіздків, як і Джейк. Потім рвучким рухом затягнув візок у двері й пробурчав:

— Заходь.

— Джейк…

— З Джейком або все буде добре, або не буде. — Роланд ухопив Едді за руку й підняв на ноги. Їхні старі джинси тріпотіли на вітрі, наче кулемети стрекотали. — Нехай сам собі дає раду. Заходь.

— Ні! Пішов ти!

Роланд не сперечався — просто смикнув Едді й затяг його всередину. Той від несподіванки аж розтягнувся на підлозі. Сюзанна, яка стояла перед вогнищем навколішки, здивовано поглянула на чоловіка. Її обличчя заливав піт, сорочка з оленячої шкіри спереду вся намокла.

Роланд з похмурим лицем стояв у дверях і дивився, як Джейк біжить до свого друга.

15

Джейк відчув, як різко впала температура повітря. Сухо клацнувши, зламалася гілка, і він пригнув голову, бо вона просвистіла над ним. Юк сидів і не ворушився, аж поки Джейк не підхопив його на руки. Лише тоді шалапут диким поглядом роззирнувся навколо і вишкірив зуби.

— Якщо хочеш — кусайся, — сказав Джейк, — але на землю я тебе не пущу.

Юк не вкусив, та навіть якби вкусив, Джейк би цього не відчув. Обличчя в нього вже заніміло. Він повернувся до молитовного дому, і вітер величезною холодною рукою вдарив його у спину. Він знову побіг, розуміючи, що рухається абсурдними стрибками, мов той астронавт по поверхні Місяця в науково-фантастичному фільмі. Один стрибок… два… три…

Але на третьому він не долетів до землі. Його понесло вперед, з Юком на руках. Пролунав утробний, схожий на форкання вибух — то один з будинків не витримав натиску вітру і градом шрапнелі полетів на південний схід. Джейк побачив, як кружляє до хмар, що скажено летіли вперед, сходовий марш, на якому досі трималося грубе дерев’яне поруччя. «Ми наступні», — подумав він, і саме тоді рука без двох пальців, але все ще міцна, вхопила його вище ліктя.