Вітряк

— В якій хаті? — сердито запитав Колка. — Вона ж згоріла!

— Відремонтована.

— Невже? — страшенно здивувався Колка.

— Ти дивись! — охриплим від несподіванки голосом вигукнув Максим. — Хто ж міг це зробити?

— Не знаю… — промимрив Сашо, і мурашки побігли у нього по спині.

— Можливо, знову друзі? — висловив припущення Андрій, який до цього мовчав, обмірковуючи новину. — Вітряк же теж вони…

— Мабуть… — хрипко пробурмотів Сашо, примусивши себе засміятись.

— Чого ти смієшся? — не витримав Колка й недовірливо глянув на нього.

— З свого голосу. Тепер усі розреготалися.

Передражнюючи Саша, Колка прохрипів:

— Він сам?

— Сам… — знову пробасив Сашо і розсміявся.

Ніяк не міг звикнути до цього незвичного для нього голосу.

— Цікаво, чого він перебрався. Треба дізнатись, — замислився Максим.

— Нічого дивного, — нахмурившись, сухо сказав Колка. — Через те, що ми заважаємо йому!

— А чого ж тоді він не замкнув млина?

— Не будь телям! Для того, щоб нас обдурити, — відповів Колка. — А ще більш для того, щоб виграти три дні.

— Навіщо йому ті три дні? — допитувався Максим. — Щоб відремонтувати хату? А коли б ми його викрили ще першого дня? Тоді як? Хату б все-таки полагодили, правда? Справа в тому, що ми моталися, як скажені, цілих три дні, — нам і на думку не спало пошукати його в місті. Он як.

— Сам чорт спіткнеться! Так чи інакше… — заплутався Колка. — А може, він і не винуватий зовсім. Людина латає невід…. Думаєте, не набридли ми йому своїми пакостями? Він вважає, що ми просто бешкетники. От і вирішив нарешті переселитись.

— Помиляєшся! — сердито заперечив Андрій, який до цього слухав спокійно. — Чого він перебрався, це ми побачимо. І нічого гадати. Набагато важливіше знати, хто відремонтував хату? За чиї кошти? Черепиця, двері, вікна та інше — це ж гроші. І все це за три дні. Можливо, ремонт був і невеликий, цього я не знаю, бо хати не бачив, але це все-таки дуже важливо. Це означає, що старий був у дуже скрутному становищі і тому й поспішив переселитись. А двері вітряка навмисне не замкнув, щоб нас в оману ввести, а тим часом спокійно відремонтувати хату, та ще, крім того, й приховати від нас, за чиї кошти робиться ремонт. Отож ці три дні мають велике значення. І для нього, бо він їх виграв, і для нас, бо ми їх проґавили. Так що ти помиляєшся, Максиме.

— Зрозуміло! — погодився Максим, переконаний його доказами. — Та все одно треба перевірити. От тільки як?

— А хатина у нього, — обізвався Сашо хрипким від хвилювання голосом, — маленька, і згоріли в ній тільки дах та двері, значить, її можна було відремонтувати за три дні…

— Побачимо… — махнув рукою Максим.

Сашові здалося, що його приятель надто холодно й не зовсім довірливо до нього ставиться. Серце у хлопця стислось. А що коли знову ремонт зробив Мортій? Що, коли викриють його брехню? Ех, навіщо він так зробив!..

Хлопці дізналися про все ще того самого дня. Старик найняв робітників, купив старі двері й вікна з якоїсь розваленої хати і сам за все заплатив. Колка розпитав у майстра, скільки міг коштувати ремонт такої хати, як, наприклад, у діда Ставра, і довідався, що заплатив старик не дуже багато. І все-таки звідки в нього навіть такі гроші? Хіба можна за рибу вторгувати стільки грошей? А може, йому просто хтось їх дав? Само собою зрозуміло, що за рибу стільки не вторгуєш. Виручка йшла на щоденні потреби. Значить, хтось позичив. Підозра враз упала на Мортія. Це було цілком ймовірно, якщо припускати існування таємного зв'язку між ними. А якщо такого зв'язку немає, тоді звідкіль узяв старик гроші? Чи не з заощаджень бува? Він і справді жив дуже скромно. І все-таки… А може, це прибуток від контрабанди?

Колка знову почав увиватись біля майстра, питав, як би, мовляв, купити якусь там зруйновану хатку, і скільки той з нього візьме за ремонт. У розмові він натякнув, що його батько бідний, не такий, як дід Ставро.

— У нього, чортяки, золото є! — заздрісно сказав майстер, і в його неприємних очах скнари засвітилися злі іскорки. — Ти не дивись, що він придуркуватий! У нього є золото!

— Звідки він його взяв? — байдуже запитав Колка.

— Хіба я знаю! Кажуть, скарб викопав.

Звичайно, ця відповідь не задовольнила хлопців, але з неї вони зрозуміли, що в містечку по-своєму пояснюють ремонт: якісь люди навмисне розпустили чутку про скарб. А гроші старик одержав від контрабандистів! Але хто ці люди? Хто?

І, незважаючи на всі ці відкриття, все-таки найголовнішим залишався факт, що дід переселився. Ніколи було роздумувати. Необхідно весь час стежити за ним, щоб дізнатися про мету переходу старика в свою хату. Тепер хлопці почали жалкувати, що покинули Накову хату, та пізно. Повернутися назад не було вже ніякої можливості. Це б викликало сумнів у самого капітана, не кажучи вже про старика. А дід Ставро ні в якому разі не повинен помітити, що вони й тут за ним стежать. Все це надзвичайно ускладнювало справу, тим більше, що в містечку кожна більш-менш спостережлива людина зауважила б, що за дідом Ставро наглядають. Насамперед, це помітили б жінки з того кутка, які від нудьги весь час тим тільки й займалися, що скрізь сунули свого носа. Варто було людині пройти вуличкою, як у маленьких вузеньких віконцях миттю з'являлися цікаві жінки, що жадібними очима стежили за кожним кроком прохожої людини.

Незважаючи на ці труднощі, хлопці вирішили з раннього ранку до пізньої ночі стежити за старим. Вони сподівалися, що на хлопчаків мало хто зверне увагу. Вирішили водночас стежити й за вітряком. Усе могло трапитись…

Наступного ранку Сашо залишився на дачі, а Максим, Андрій і Колка, піднявши човна на плечі, подались до річки. Вони враз помітили багато слідів копит біля самого джерела. Тут, очевидно, проходили мули. Сліди спускалися вниз до джерела, підіймались на заході берегом долини і зникали на шосе. Були сліди й босих людських ніг. Хлопці подумали, що тут проходили вуглярі, напоїли худобу й пішли далі. Це було дуже ймовірно. Але, незважаючи на те, у хлопців виникло безліч найрізноманітніших й найневірогідніших припущень. Одне з них весь час не виходило з голови: можливо, лази розвантажили нові товари й відправили їх далі на сушу, а ще більш можливо, що кава до цього була в печерах, а тепер її вивезли.

Це останнє припущення так розпалювало хлопців, так їх бентежило, що вони одразу втратили охоту стежити за дідом. Виникло бажання негайно пробратись у печери і принаймні впевнитися, що кава справді там, під самим їхнім носом. Вони вирішили сьогодні вдень постежити за старим, а ввечері розробити план походу в печери. Максим руками просигналив Сашові останні вісті.

Андрій з товстою книгою в руці зійшов на рибальській пристані і подався до дідової хати, а Максим і Колка почали ловити рибу.

Почувши своє ім'я, Андрій оглянувся. З вулички вискочив бай Нако, сварячись кулаком… На цей раз капітанові було, мабуть, не до жартів.

— Хіба так можна, га? Що це таке?! Ославили мене! Ану, кажи, навіщо ви вигнали діда Ставра? Як ви з нього знущалися? Гарно, дуже гарно! Нічого робити, так заходилися дражнити хворого! Що ви за діти такі?

Спокійно вислухавши розгніваного капітана, Андрій серйозно сказав:

— Це хтось тобі набрехав. Такого не було.