Війна світів

Троє довготелесих веслярів перемовлялися між собою якимись чудними горловими звуками. Коли вони взялися за лантухи, складені біля корми, той, що вийшов нам назустріч, залопотів до них якоюсь ніби чужоземною мовою. Достоту такий голос я вже десь чув, тільки не міг пригадати, де саме. Сивий чоловік стояв серед цієї метушні, тримаючи шістьох псів, і своїм громовим голосом перекривав їхнє несамовите валування. Монтгомері також зійшов на берег, і всі заходилися розвантажувати баркас. Я ж був занадто кволий після тривалого голодування, — а тут ще й сонце пекло мою неприкриту голову, — тому й не пропонував їм своєї допомоги.

Невдовзі старий із сивою чуприною неначе згадав про мою присутність і підійшов до мене.

— У вас такий вигляд, — промовив він, — ніби ви забули поснідати.

Його чорні очиці поблискували з-під похмурих брів.

— Я мушу за це перепросити. Тепер ви наш гість, і ми маємо опікуватися вами, дарма що ви непроханий гість.

Він глянув мені просто в вічі.

— Монтгомері каже, що ви — людина освічена, містере Прендіку. Він сказав, що ви цікавитесь науками. Чи не можна дізнатись, якими саме?

Я розповів йому, що кілька років навчався в Королівському коледжі й провадив деякі біологічні дослідження під керівництвом Гекслі. Почувши це, він трохи підвів брови.

— Це дещо змінює справу, містере Прендіку, — зауважив старий із відтінком пошани в голосі. — Як це не дивно, але ми теж біологи. Тут у нас свого роду біологічна станція. — Його погляд упав на людей у білому, що на котках котили до загорожі клітку з пумою. — Ми біологи, принаймні я й Монтгомері, - додав він. — Коли вам трапиться нагода покинути нас — невідомо. Наш острів не на узвичаєному шляху кораблів. Нам випадає бачити їх не частіше, як раз на рік.

Він зненацька облишив мене, поминув тих, що тягли пуму, піднявся схилом і ввійшов до загорожі. Двоє людей залишилось із Монтгомері, вкладаючи вантаж на низенький візок. Лама була ще на баркасі разом із кролячими клітками. На березі хорти рвалися з ланцюгів. Коли на візок наклали десь із тонну вантажу, всі троє потягли його слідом за пумою. Далі Монтгомері відділився од них і, повернувшись до мене, простяг руку.

— Щодо мене, то я задоволений, — мовив він. — Той капітан справжній осел. Він би залляв вам сала за шкуру.

— Ви врятували мене вдруге, — відповів я.

— Це — як підійти до справи. Запевняю вас, що острів видасться вам із біса дивовижним. На вашому місці я доклав би всіх зусиль, щоб вибратися звідси, і якнайшвидше. Цей наш… — Монтгомері затнувся, ледве не прохопившись тим, що мав на думці. — Чи не були б ви ласкаві допомогти мені винести оцих кроликів?

Його поводження з кроликами дуже мене здивувало. Коли, залізши в воду, я допоміг йому винести одну з кролячих кліток і ми поставили її на берег, він одкрив дверцята і, нахиливши клітку, витрусив звірят на землю. Кролики покотилися один на одного рухливою безладною купою. Він плеснув у долоні, і вони відразу вистрибом розбіглися врізнобіч, їх було десь п’ятнадцять чи й двадцять.

— Живіть і розплоджуйтесь, друзі, - сказав Монтгомері, - заселяйте острів. — І додав у мій бік: — Нам тут трохи бракувало м’яса.

У той час, коли я дивився, як розбігаються кролики, надійшов старий, несучи в руках пляшку коньяку й кілька сухарів.

— Оце вам підживитися, Прендіку, — промовив він уже більш дружнім тоном, аніж раніше.

Я, не будучи проханим, зразу взявся до сухарів. А старий допоміг Монтгомері випустити ще зо два десятки кроликів. Останніх три великих ящики і клітку з ламою віднесли нагору до будинку. До коньяку я не торкався, бо спиртного взагалі не вживаю.

VII. Замкнені двері

Певне, читач зрозуміє, що, оскільки геть усе довкола було для мене дивним і оскільки я пережив так багато несподіваних пригод, я спочатку і не міг помітити незвичайності окремих явищ. Я пішов за кліткою з ламою, та раптом мене наздогнав Монтгомері й попросив не заходити за мур. Я помітив, що пуму в клітці й частину ящиків так само залишили перед входом до кам’яної загорожі.

Обернувшись, я побачив, що баркас уже зовсім розвантажено й витягнуто на берег, а старий прямує до нас.

— Треба обміркувати, що робити нам з цим непроханим гостем, — звернувся він до Монтгомері. — То як бути?

— У нього є деякі наукові знання, — відповів той.

— Мені кортить якнайшвидше взятися до діла — попрацювати над новим матеріалом, — старий кивнув головою на загорожу. Очі його заблищали.

— Охоче вірю, — не зовсім лагідним тоном відповів Монтгомері.

— Ми не можемо пускати його туди, всередину, а будувати йому нову хатину — немає коли. Тим часом і довірятися з нашими справами не можна.

— Я в ваших руках, — сказав я. Що воно оте “всередині”, я не мав ніякого уявлення.

– І я думав про те саме, — відповів старому Монтгомері. — Але ж у мене є кімната, де одні двері виходять назовні.

— Це чудово, — жваво обірвав його старий, і ми втрьох підійшли до загорожі.

— Мені дуже прикро, містере Прендіку, що ми змушені так утаємничуватися, але ж не забувайте, що ви тут — непроханий гість. Наше маленьке господарство має свої секрети, щось на зразок кімнати Синьої Бороди. Насправді тут немає нічого страшного для людей із здоровим глуздом. Одначе, доки ми не знаємо вас ближче…

— Певна річ, — відповів я, — тільки дурень міг би прогніватись на брак вашої довіри.

На його суворому обличчі з’явилася ледь помітна посмішка, — люди цього похмурого типу посміхаються самими куточками уст, — і він вклонився на знак вдячності.

Ми пройшли повз головний вхід до загорожі. Це була велика дерев’яна, кута залізом брама під замком. Біля неї лежала купа багажу з баркаса. Край загорожі були двері, яких я не помітив раніше. Старий витяг із своєї засмальцьованої синьої куртки в’язку ключів, відімкнув ті двері й зайшов усередину. Оці ключі, це ретельне замикання дверей навіть тоді, коли вони були в нього на очах, — аж надто мене вразили.

Я ввійшов за ним у маленьку, хоча вбого, та затишно опоряджену кімнатку; її внутрішні двері, що вели на бруковане подвір’я, були відчинені. Монтгомері відразу ж їх замкнув. У темному кутку кімнати висів гамак. Невеличке без скла віконце з залізними ґратами виходило на море.

Старий сказав, що ця кімната буде моїм житлом. Внутрішні двері, що їх “про всяк випадок” він замкне ще з того боку, не дадуть мені потрапити у двір. Він показав на зручний шезлонг перед вікном та на цілу полицю книг біля гамака. Це були здебільшого праці із хірургії та видання грецьких і латинських класиків, мову яких я ледве розумів. Вийшов старий надвірними дверима, — певно, не бажаючи вдруге відчиняти внутрішні.