Війна світів

— Звичайно ми тут їмо, — повідомив Монтгомері, а потім, ніби відчувши несподіваний сумнів, квапливо подався за старим.

— Моро! — почув я його голос.

Спершу це ім’я пропустив я повз увагу, та коли почав гортати книжки з полиці, у мене майнула думка: де я чув ім’я “Моро” раніше?

Я сів перед вікном, дістав сухарі, що залишилися в мене, і став зі смаком жувати їх. “Моро”?

Кинувши погляд у вікно, я побачив одного з тих дивних людей у білому, котрий саме ніс від берега якийсь ящик. Незабаром він зник за вікном. Тоді я почув, як позад мене в замку клацнув ключ. Далі з-за внутрішніх дверей долинув гамір, що здійняли хорти, приведені в двір. Вони й не гавкали, тільки гарчали й пирхали. Чути було метушливий тупіт їхніх лап і голос Монтгомері, який заспокоював собак.

Мене вражала таємничість, якою оточили себе ці двоє людей, і я задумався й про них, і про ім’я “Моро”, що звідкись було мені знайоме. Але людська пам’ять дуже примхлива, і я ніяк не міг пригадати, де й за яких обставин я чув його. Потім думки мої перейшли на незбагненну химерність того спотвореного чоловіка, що, обмотаний у біле, повертався від баркаса. Ніколи не бачив я такої ходи, таких чудних рухів, як у нього. Жоден із цих людей, — я пам’ятаю, — не озивався до мене, хоч я помітив, що більшість із них поглядала в мій бік, — але якось дивно, наче крадькома, і зовсім не тим відвертим поглядом, що в справжніх дикунів. Я не розумів, якою мовою вони розмовляють. Всі ці люди були навдивовижу мовчазні, а коли говорили — голос їх звучав різко й неприємно. Чого їм бракувало?.. При цьому я згадав очі потворного служника Монтгомері.

Він увійшов саме тоді, коли я подумав про нього. Одягнений тепер у біле, він ніс невеличку тацю з вареними овочами й кавою. Коли він, ставлячи на стіл тацю, ласкаво мені уклонився, я аж відсахнувся, отетерівши від подиву: під чорними пасмами його волосся я побачив, яке в нього вухо! Воно зненацька з’явилося перед самими моїми очима. Вухо було з гострими кінчиками, вкрите брунатною шерстю! — Ваш сніданок, сер, — сказав він. Я не зводив із нього погляду і не міг здобутися на відповідь. Він повернувся й пішов до дверей, чудно поглядаючи на мене через плече.

Я провів його очима, і в цю ж мить підсвідомо, з незбагненної примхи мозку в пам’яті моїй невиразно спливла фраза: “Жахи Моро”. А чи саме так? Яке ж перше слово? Аж он воно, — пам’ять перенесла мене на десять літ у минуле, і я враз пригадав: “Жахи Моро”! Якусь мить ця фраза тьмяно вимальовувалась у мене в голові, а тоді нарешті я побачив її, написану червоними літерами на сіруватій обкладинці невеличкої брошури. Читання цієї брошури хоч на кого навело б жах. Мені пригадалося все ясно, до найменших подробиць, — та вже давно забута брошура знову яскраво постала мені в пам’яті. Я тоді був ще хлопцем, а Моро мав уже, певне, років п’ятдесят. Це був учений-фізіолог, досить відомий у наукових колах багатством своєї уяви і гострою прямотою своїх поглядів. Чи це був саме той Моро? Він опублікував кілька разючих фактів переливання крові та ще був широко знаний як автор праць про відхилення в загальному розвиткові організму. Та раптом цю блискучу кар’єру було обірвано. Він мусив залишити Англію. Якийсь журналіст під виглядом лаборанта дістався до його лабораторії, маючи намір зробити згодом сенсаційні викриття. Завдяки неймовірній випадковості, - якщо справді то була випадковість, — його жахлива брошура набула гучної популярності. Саме в день її надрукування з лабораторії Моро втік облуплений, пошматований собака.

Був тоді кінець літа, у пресі затишок, — отож відомий видавець, двоюрідний брат тимчасового лаборанта Моро, вирішив хоч цим схвилювати громадську думку. Вже не вперше ця сама “громадська опінія” повставала супроти експериментальних досліджень. Доктора Моро просто вигнали з країни. Може, так і слід було зробити, тільки ж надто вже благенька підтримка його з боку інших експериментаторів, а так само й те, що мало не всі вчені колеги позрікалися його, — все це заслуговувало найтяжчого осуду. Щоправда, деякі з його дослідів — коли вірити звітові журналіста, — були занадто жорстокі. Та проте йому, можливо, й пощастило б дійти миру з громадськістю, якби він припинив свої дослідження, тільки ж він не пристав на те. Зрештою так би вчинила більшість людей, що вже скуштувала чару дослідництва. До того ж він не мав родини, — отже, міг діяти, як йому заманеться.

Я впевнювався, що це був саме той Моро. Все свідчило на користь такої думки. Я збагнув тепер, для чого було привезено пуму та інших тварин, що потрапили з рештою багажу до загорожі, і зрозумів, що означає той дивний, невиразний, ледве знайомий запах, який досі мені тільки підсвідомо вчувався. Це був антисептичний запах операційної кімнати. Я почув, як десь за стіною закричала пума; заскавулів собака, так наче його били. Але певно, що для людини, тим паче, коли вона цікавиться наукою, вівісекція не є настільки жахливою, щоб її аж так утаємничувати! Думки мої нараз перестрибнули на інше, і знову постав переді мною служник Монтгомері, його гострі вуха й очі, що світилися в темряві. Я споглядав простерту перед моїм зором зелену морську далечінь, яка пінилась під легким вітерцем, і неймовірні події останніх днів спливали одна за одною в моїй пам’яті.

Що воно все це означає? Ця замкнута загорожа на пустельному острові, цей відомий вівісектор і ці скалічені та спотворені люди?

VIII. Крик пуми

Десь близько години дня мої думки й підозри були обірвані приходом Монтгомері. Його дивний служник, що ввійшов за ним, приніс на таці хліб, якісь овочі та ще щось їстівне, пляшку віскі, кухоль води, три склянки й три ножі. Я скоса зиркнув на це чудне створіння й побачив, що воно спостерігає за мною своїми на диво метушливими очима. Монтгомері сказав, що пополуднує разом зі мною; Моро ж не прийде, бо не має часу.

— Моро? — запитав я. — Це ім’я мені знайоме.

— Сто чортів! — вигукнув він. — Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде ниткою до з’ясування наших таємниць. Ви п’єте віскі?

— Дякую, я не вживаю спиртного.

— Я б теж хотів… Та після бійки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна ніч. Тоді мені видалася щастям пропозиція Моро поїхати з ним. Дивна річ…

— Монтгомері, - раптом випалив я, коли служник причинив за собою двері, - чому в нього такі гострі вуха?

— До біса! — вилаявся він, не встигши пережувати їжу, а потім, хвилину здивовано дивлячись на мене, запитав: — Гострі вуха?

— Еге ж, із гострими кінчиками, — відповів я по змозі спокійніше, хоч сам ледве переводив подих, — і вкриті темною шерстю.

Монтгомері задумливо налив собі віскі з водою.

— Мені завжди здавалося, що його вуха прикриті волоссям.

— Я побачив їх, коли він схилився, ставивши на стіл каву. І в нього очі світяться в темряві.

Співрозмовник мій тим часом уже встиг отямитись від несподіваного запитання.

— Отож і я гадав, — промовив він трошки шепелявим голосом, — що з вухами в нього не зовсім гаразд, бо він усе прикриває їх чуприною. Який же вони мають вигляд?

Було ясно, що Монтгомері просто викручується, але брехуном не можна було його назвати.

— Вони з гострими кінчиками, — сказав я, — невеличкі й порослі шерстю, так-так, шерстю. Та й взагалі ця людина — одна з найдивніших істот, які мені доводилося бачити в житті.

Пронизливий і хриплий страдницький крик тварини долинув до нас із загорожі. З глибини й сили цього крику було зрозуміло, що це пума. Я помітив, як Монтгомері здригнувся.

— Так… — озвався він.

— Де ви його знайшли?

— Е-е… Та ніби у Сан-Франціско… Він і справді бридкий. І трохи пришелепуватий. От не пригадую вже, звідки він. Та я до нього звик. І він до мене. А чим, власне, він вас так уразив?

— Та він весь якийсь протиприродний, — відповів я. — Щось у ньому є таке… Не подумайте, що я дуже вередливий, але близькість його викликає в мені якусь огиду, аж здригаєшся, наче від дотику чогось нечистого…

Монтгомері, переставши їсти, зауважив: