Вальдшнепи

— Я зовсiм не п'яна й тепер уже додому не збираюсь, — спокiйно промовила Ганна. — Так я збираюсь! — кинув Карамазов. — Ходiм! Тьотя Клава й Вовчик теж пiдвелись. Пiдвелася й Аглая.

— Я передчувала, що з цiєї зустрiчi нiчого гарного не вийде, — сказала тьотя Клава.

— А що ж мусило вийти? — наївно спитав лiнгвiст. Дама легенько посiпала його за нiс i подала свою руку для поцiлунку. Вона нарештi заспокоїлась i сказала йому, щоб вiн завтра приходив до них iз Карамазовим: мовляв, чому не проїхатись у город К. на кiлька годин. Словом, треба ще познайомитись iз К. Поїздка, мабуть, буде цiкава, бо година прекрасна й потiм, на пароплавi можна набратись нових вражень. Товариш Вовчик погодився. Тодi тьотя Клава взяла пiд руку Карамазова i зробила i йому таку ж пропозицiю.

Дмитрiй теж погодився i, скинувши на плече тьотi Клавину парасольку, пропустив уперед Аглаю й Ганну: та, i друга цiлу дорогу йшли мовчки.

— А все-таки весело жити "на етом свєтє, господам" — сказала Аглая. — Це, здається, твої, Дiмi, слова?

Карамазов мовчав. Вiн замислився. Вiн думав про те, про що недавно говорила Аглая, i мислi йому наздоганяли одна одну. Вiн i справдi стикнувся з цiкавою дiвчиною. ї йому тепер уперто лiзло в голову, що ця зустрiч може скiнчитися маленькою драмою i що в цiй драмi головними особами будуть, очевидно, троє: вiн, Аглая та Ганна,

— Товариство, — сказав товариш Вовчик. — А хто з вас розплачувався з I. Л. Карасиком?

Лiнгвiстовi вiдповiла мовчанка: очевидно, нiхто про це й не подумав.

— Ну, таке вiдношення до крамаря я можу назвати тiльки свинством.

— Нiчого подiбного, — сказала тьотя Клава. — За I, Л. Карасика нiчого турбуватись: коли вiн сьогоднi не взяв, то вiзьме завтра. I завтра йому краще брати, бо завтра ви в нього ще щось купите.

— А воно й правда! — погодився лiнгвiст. — Розрахунок правильний. Якийсь Перерепенко до цього нiколи не додумається.

VII

Коли приятелi пiдiйшли на другий день до того будинку, де квартирували дачницi, їх зустрiла Аглая незадоволеним обличчям i сказала, що кавалерам зовсiм не личить спiзнюватись на цiлих пiвгодини. Словом, тьотя Клава розгнiвалась i поїхала сама. Аглая, звичайно, на них уже не гнiвається i просить їх зайти в кiмнату. До речi, вони познайомляться iз Женею (мужчина в золотому пенсне). У нього зараз страшенно болить якийсь зуб… очевидно, зуб кастрованої мудростi.

— Прошу! — сказала Аглая й вiдчинила дверi. — Заходьте, панове-товарнство!

На друзiв вiйнуло вишуканою парфюмерiєю. Пахла пудра, пахли духи, i здавалось, що кожний закуток i кожна рiч цього помешкання набралась приїсного запаху. На туалетному столi стояло кiлька ваз iз квiтами, на вiкнах лежали французькi романи. Товариш Вовчик почав було розмову про вчорашнiй вечiр. Але Аглая, очевидно, не мала охоти говорити про це.

— Менi здається, що я вчора така ж була, як i завжди, — сказала вона.

— Безперечно! — поспiшив погодитись лiнгвiст i, положивши на вiкно якийсь старомодний французький роман, що його встиг уже переглянути, сказав:

— Ну, а де ж ваш мужчина в золотому пенсне?

— А от зараз ми його покличемо, — сказала Аглая, — Євгенiю Валентиновичу! Ану-бо йдiть сюди.

За дверима, що в другу кiмнату, хтось засуетився i, нарештi, мужчина в золотому пенсне з'явився на порозi.

— Євгенiй Валентинович, — одрекомендувала його Аглая. — Чоловiк тьотi Клави.

Нова людина мовчки стиснула руки друзям i почала бiгати по кiмнатi, ввесь час тримаючись за хворий зуб. Цей типовий iнтелiгент iз профсоюзу — чемний i тендiтний, — вiн зараз забув гарний тон i не звертав уваги на приятелiв. Карамазов уважно розглядав його й думав, що цей мужчина в золотому пенсне обов'язково мусить бути Євгенiй Валентинович, бо iнакше його й назвати не можна. Не Iванович або Петрович i не Денис або Степан, тiльки Євгенiй Валентинович. Правда, можна було б його назвати ще Валентином Євгенiйовичем. Але, по сутi, це все одно.

— Ти, очевидно, дивуєшся, чому в мене так багато французьких романiв? — спитала Аглая, звертаючись до Вовчика.

— Коли хочеш, я дуже дивуюсь, — сказав лiнгвiст. — Навiть страшенно дивуюсь.

— А коли не хочу?

— Тодi я можу й не дивуватись. Словом, я маю бажання вгодити тобi… ти як думаєш?

Аглая сказала Карамазову, що вона вже змiнила свiй погляд на Вовчика i що тепер їй вiн починає подобатись. Лiнгвiст подякував за комплiменте.

— Ну так все-таки: чому ж у тебе так багато французьких романiв? — поцiкавився Карамазов.

— Це, бачиш, моя спадщина вiд прадiда. Вiн залишив менi дуже непогану бiблiотеку.

— Чи не був твiй прадiд культурним помiщиком?

— Як би тобi сказати… Треба гадати, так. Власне, не зовсiм так, але все-таки так.

— Може, ти менi назвеш його прiзвище? Чи не князь це, припустiм, Волконський?

— Чому це обов'язково Волконський, а не якийсь Мазепа?

— Тому що як до першого, так i до другого ти маєш таке вiдношення, яке я маю до Чандзолiна, припустiм.

— Даремно ти так думаєш! — сказала Аглая i зробила хитреньке обличчя: мовляв, вона зараз хоче помовчати, але згодом Карамазов не тiльки почує це прiзвище, — вiн навiть трохи i здивований буде.

— Можливо, я й помиляюсь! — кинув Дмитрiй i тут же подумав, що Аглая чим далi, то бiльш намагається заiнтригувати його. I московське походження, i її порiвняно чиста українська мова, й, нарештi, культурний прапрадiд — усе це пiдтверджує його припущення.

Товариш Вовчик захотiв висловити своє спiвчуття мужчинi в золотому пенсне.

— Вам, мабуть, дуже болить зуб? — спитав вiн. — Я знаю, як болить зуб, це щось жахливе.

— Мугу! — вiдповiв Євгенiй Валентинович i знову схопився рукою за щоку. — Мугу.

Тодi лiнгвiст ударив себе по колiнах i почав запевняти, що йому, мужчинi в золотому пенсне, є прямий сенс пiти до зубного лiкаря. Вовчик iз цим лiкарем зустрiвся кiлька днiв тому i вважає, що це страшенно симпатична люгина. Невже Євгенiй Валентинович не хоче шукати допомоги в названого ескулапа? Вовчик певний, що мужчина в золотому пенсне не пошкодує. Ну… як?

— Звичайно, треба пiти туди, — сказала Аглая за свого родича, що крiм "мугу" нiчого не мiг вимовити.

Ну й добре! Вони пiдуть до зубного лiкаря, i зуб на якусь годину покине тривожити… Чи не хоче й Аглая пройтись? Може, тодi й Дмитрiй не проти?.. Словом, давайте пiдемо всi. Правда, надворi душно, але треба ж допомогти людинi, Євгенiй Валентинович грає в футбол? Нi? Нарештi, вiн, безперечно, грае в шахи. Так?.. Ну й добре. Коли занiмiє зуб, вони зiграють у шахи.

— Але коли ж ти поведеш Євгенiя Валентиновича до лiкаря? — всмiхаючись, нагадала Аглая.

Товариш Вовчик заметушився: мовляв, вiн це зробить iз великою охотою й негайно. Словом, давайте збиратись.

— Ах, який ти балакучий, — сказала Аглая. — Чи не пора тобi взятись за дiло? Женю ти, звичайно, поведеш сам, бо нема нiякого сенсу всiм нам пектись на сонцi.

Товариш Вовчик iще бiльше засуєтився. Вiн прекрасно розумiє, що треба негайно побачити ескулапа, i компанiя тут нi при чому. Вiн хапає свiй капелюшок, одчиняє дверi й пропускає в них у порив гарячого вiтру — мужчину в золотому пенсне. Євгенiй Валентинович бере в руку свою руду борiдку й мало не вибiгає. Таким чином, у кiмнатi порожнiє i в нiй залишаються Дмитрiй та Аглая.