Вальдшнепи

Товариш Вовчик широко позiхнув. Вiн пiдсвиснув своєму ловераковi й сказав:

— Ну, добре. Постановимо, що розмову скiнчено. Тепер запитання: ти сьогоднi вийдеш до Дмитрiя?

— А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?

— Звичайно.

— А чому тобi так хочеться, щоб я вийшла?

— Тому, що коли й далi Дмитрiй буде з таким же настроєм, то з нашого полювання нiчого не вийде… I потiм, менi дуже обридли цi фокуси.

— Словом, ти хочеш, щоб я обов'язково вийшла?

— Звичайно.

— Hv тодi я обов'язково не вийду.

— А я тодi з тобою й говорити не схочу, — обурився товариш Вовчик. — I взагалi я страшенно шкодую, Що прогаяв стiльки часу.

Аглая зареготала. Ах, який вiн смiшний, цей Вовчик! Вiн "прогаяв стiльки часу"! Хiба все його життя не е порожнє мiсце в свiтовому руховi? Вiдкiля це вiн узяв, що йому дано якось там "гаяти чи не гаяти час"?

— Проте ти на мене не гнiвайся, друже. Це я жартую, — сказала вона.

Але Вовчик i без пробачення не ображається; вiн немало чув таких комплiментiв хоч би вiд того ж Дмитрiя. Вони його зовсiм не обходять. Його тiльки дивує, чому це "пастир" (вiн таки зiронiзував) не хоче йти до своєї вiвцi… Словом, до побачення!

Вовчик пiдвiвся вже i йде до паркану. Тодi з-за повiтки вискакує тьотя Клава й бере його пiд руку. Вона запевняє лiнгвiста, що й не думала пiдслухати його розмову, але вона ставить такi двi вимоги: перша — Вовчик дає чесне слово, що Дмитрiй нiчого не знає про те, як думає про нього Аглая ("моя племiнниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина, а з другого — якась дуже необережна i одверта до безумства").

— Таке слово я вже дав Аглаї, - незадоволено сказав лiнгвiст.

— А друга, — продовжувала тьотя Клава, — я тебе прошу поцiлувати мене по секрету в оце праве вушко й пiти зi мною до Євгенiя Валентиновича. Тепер тобi нiчого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аглаєю, i хоче зiграти з тобою в шахи.

Вовчик зараз не має бажання грати в шахи: йому треба пiти до Дмитрiя. Але вiн не може вiдмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своєму i все одно йому доведеться грати в шахи. Вiн повертається до гамака й раптом бачить у ньому Аглаю. Вона зараз маячить там неясним силуетом. "Що думає ця чудна дiвчина?" — приходить йому в голову. Але питання цього вiн i не думає розв'язувати… та й прийшло воно зовсiм випадково.

Тьотя Клава, як i треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду й там, пiд пишною бузиною, притиснула його до своїх грудей. I тiльки коли все було зроблено, вона взяла його пiд руку й, трохи похитуючись вiд задоволення, пiшла з дим до Євгенiя Валентиновича.

— О баядерка!.. — наспiвувала вона, наближаючись до дверей.

На порозi їх зустрiв мужчина в золотому пенсне i простягнув Вовчиковi обидвi руки:

— А… я дуже радий! — сказав вiн i дав дорогу трохи збентеженому лiнгвiстовi.