Євангелія від Ісуса Христа
Шрифт:
Марія ще не плаче, але в її душі вже виникло передчуття смерті, адже чоловік не повернувся додому, а в Назарет дійшли чутки, що римляни спалили Сефорис і чимало чоловіків розп’яли на хресті. У супроводі свого найстаршого сина Марія повторює той шлях, що ним, як вона має всі підстави припускати, пройшов учора її чоловік, вона, можна сказати, ступає у сліди його сандалій, сезон дощів іще не настав, легенький вітерець віє, майже не доторкаючись до землі, й відбитки сандалій Йосипа вже перетворилися на сліди доісторичного звіра, який жив у цій місцевості в прадавні часи, він тут пройшов учора, але це однаково, що сказати: він тут пройшов багато тисяч років тому, час не мотузка, довжину якої можна виміряти зав’язаними на ній вузлами, час — похила поверхня, яка вигинається хвилями, й лише пам’ять спроможна привести його в рух і наблизити до нас. Разом із Марією та Ісусом ідуть і інші жителі Назарета, хто підштовхуваний співчуттям, хто — цікавістю, серед них і кілька далеких родичів Ананії, але цим судилося повернутися до своїх домівок із тими самими сумнівами, з якими вони їх покинули, адже вони не знайшли труп, а отже, він може бути живий, вони не здогадалися пошукати його в руїнах старого складу, а якби навіть здогадалися, то навряд чи впізнали б свого мерця серед інших мерців, адже всі вони були обвуглені й чорні. Коли на півдорозі ці назаряни зустрінуться з підрозділом легіонерів, який прямував до їхнього села шукати повстанців, дехто з них поверне назад, стурбований долею свого майна, поверне назад, адже неможливо передбачити поведінку солдатів, які, постукавши у двері якогось будинку, не почують відповіді. Командир когорти захотів знати, чого треба цим селюкам у Сефорисі. Ми йдемо подивитись на пожежу, відповіли йому, й римлянин цілком задовольнився такою відповіддю, бо відколи почався світ, пожежі завжди приваблювали увагу людей, дехто навіть намагається стверджувати, що йдеться про особливий, неусвідомлений внутрішній поклик, про спогад про первісний вогонь, так ніби попіл може зберігати пам’ять про спалене, і це пояснює, чому ми з таким захватом споглядаємо вогонь незалежно від того, чи він горить у печі, яка зігріває нашу оселю, чи тремтить на кінчику ґнота свічки, яка цю оселю освітлює. Якби ми були такими ж необачними або такими відважними, як метелики, бабки та інші летючі комахи, то, певно, ми всі разом, весь рід людський кинувся б у вогонь, і тоді спалахнуло б таке сліпуче полум’я, що цей спалах проник би крізь заплющені повіки Бога й пробудив Його від летаргічного сну, та, на жаль, він прокинувся б надто пізно, щоб побачити й упізнати нас, бо ми б уже згинули в полум’ї. Хоч Марія має повен дім дітлахів, яких покинула без догляду, вона не повернула назад, а йде далі й іде досить спокійно, бо ж не щодня до села вдираються вояки, яким віддано наказ повбивати всіх малюків, не кажучи вже про те, що ці ж таки наші римляни дозволяють, щоб діти росли, й навіть заохочують їх до цього, а далі, мовляв, побачимо, далі їхня доля залежатиме від того, наскільки вони будуть слухняними і наскільки справно сплачуватимуть податки. Й ось тепер ідуть по дорозі мати й син, ідуть самі-одні, бо з півдесятка родичів Ананії, захопившись розмовою, далеко від них відстали, а що Марія та Ісус не мають чого сказати одне одному, крім слів, наповнених тривогою й передчуттям непоправного лиха, то, як наслідок, обоє ідуть мовчки, щоб не мучити одне одного, і дивна тиша, здається, накрила все, не чутно співу пташок, вітер повністю вщух, чутно лише шарудіння кроків, і навіть вони звучать якось невпевнено боязко, ніби кроки сором’язливого чоловіка, що проник у покинутий дім. Сефорис з’явився несподівано за останнім поворотом дороги, кілька будинків там іще горіли, тонкі струмені диму здіймалися над попелищем, то там, то там стриміли почорнілі стіни обвалених будівель і дерева, стовбури яких обгоріли згори донизу, але вони зберегли листя, яке тепер набуло іржавого кольору. А праворуч бовваніли хрести.
Марія кинулася бігти, але хрести були надто далеко, щоб вона могла дістатися до них одним ривком, і вона незабаром сповільнила ходу, та й не дивно, бо після стількох пологів, які відбувалися так часто, її серце вже не те, яким воно було колись. Ісус як слухняний син хотів би бути поруч із матір’ю й тепер, і потім, коли вони переживуть разом одну й ту саму радість або одне й те саме горе, але вона йде так повільно, з такими зусиллями переставляє ноги, так ми ніколи не дійдемо, мамо, й тоді вона робить жест, який означає: якщо хочеш, біжи вперед, і він біжить прямо через поле, щоб скоротити шлях, біжить, не чуючи під собою ніг. Тату, тату, повторює він, плекаючи в серці надію, що його тут не знайде, повторює з гірким розпачем сина, який його вже знайшов. Він добіг до перших рядів, деякі з розп’ятих іще висіли на хрестах, інших уже зняли, й вони лежали на землі, в чеканні, коли їх звідти заберуть, тут не так багато мерців, що мають родичів, які тепер їх оточили, річ у тому, що ці повстанці у своїй більшості прибули здалеку, вони воювали в різних загонах і тільки в цьому місті об’єдналися, щоб дати останній і вирішальний
Стоячи віддалік, римські легіонери пильно спостерігали за всім, що відбувалося, готові негайно втрутитися, якби натовп виявив ворожі наміри або пролунали заклики до бунту серед тих, котрі, плачучи та гірко стогнучи, з’юрмилися навколо страчених. Але настрій у людей не був войовничим, чи вони принаймні поки що не виявляли своєї ворожості, лише проказували заупокійні молитви, переходячи від одного з розп’ятих до іншого, й ось уже понад дві години над кожним із мерців лунали слова молитов і роздирався одяг, ліворуч від тіла, якщо оплакували родича, праворуч — якщо ні, й у тихому надвечірньому повітрі лунали голоси, що промовляли наспівуючи: Господи, навіщо Тобі людина, хіба вартий син людський того, щоб Ти ним цікавився, адже його життя скороминуще, мов подмух вітру, його дні минають, мов швидкоплинні тіні, чого варта людина, яка живе й не думає про смерть, людина, яку не турбує безсмертя її душі, народжена від жінки людина, якій даровано так мало днів і так багато тривог, вона виростає, мов квітка, і, як квітка, падає під серпом, ковзає, наче тінь, і ніколи не залишається на місці, чи ж заслуговує людина на те, щоб Ти про неї думав, і чи вартий син людський Твоєї уваги. А після того як хор визнав цілковиту нікчемність людини перед Богом, проголошену такими глибокими голосами, що здавалися радше голосами людської совісті, аніж тими голосами, що призначені для промовляння слів, він зазвучав несподівано радісно й урочисто, проголошуючи перед лицем того самого Бога велич людини: Але згадай також, що хоч Ти й зробив людину набагато меншою супроти янголів, проте увінчав її честю та славою. Коли жалобна процесія підійшла до Йосипа, якого тут ніхто не знав, а ще тому, що він був останнім із сорока страчених, заупокійні співи не тривали так довго, а проте тесля зміг забрати із собою на той світ усе, без чого він там не міг обійтися, а поспіх пояснювався насамперед тим, що Закон не дозволяє, аби страчені на хресті залишилися непохованими до наступного ранку, а сонце вже докотилося до самого обрію, й наближалися сутінки. З огляду на свою молодість Ісус не мусив рвати на собі одяг, від нього не вимагалося, щоб він виражав свою жалобу в такий спосіб, але його тонкий і тремтячий голос здіймався над голосами інших, коли він співав славослів’я Господові: Будь благословен, Господи, Боже наш, царю небесний, що в праведності тебе створив, що в праведності дозволив тобі прожити своє життя, що в праведності давав тобі їсти й пити, що в праведності допоміг тобі пізнати світ, що в праведності тебе забере на небо, будь благословен, Господи, що воскрешаєш мертвих. Лежачи на землі, Йосип, якщо він досі відчуває біль від угороджених йому в тіло цвяхів, певно, спроможний також почути й ці слова, і він знатиме, як багато означала праведність Бога в його житті, тепер, коли ані від цієї праведності, ані від самого життя йому вже немає чого сподіватися. Коли молитви були проказані, залишалося поховати мертвих, проте з огляду на велику кількість мерців і наближення ночі не було найменшої змоги надати кожному з них своє окреме місце, вирити окрему могилу, яку можна було б накрити обтесаним каменем, а тіло загорнути в поховальний саван. Тому вирішили просто викопати довгу яму і скласти туди мерців, так робилося не вперше й не востаннє, тіла вкинули до ями в тому самому одязі, в якому їх розп’яли, Ісус також одержав лопату й сумлінно трудився поруч із дорослими чоловіками, він виконував вирок долі, мудрішої за людей, він ховав свого батька, аби справдилося пророцтво: Син людський поховає людину, але сам залишиться непохований. Нехай ці слова, такі загадкові на перший погляд, не схиляють нас до метафізичних роздумів, бо їхній смисл надзвичайно простий і очевидний, вони хочуть лише сказати, що останню людину, позаяк вона буде останнім створінням на землі, не буде кому поховати. Але це аж ніяк не стосується хлопця, який сьогодні ховає батька, адже на ньому не закінчується світ, ще тисячі й тисячі років люди народжуватимуться й помиратимуть, і якщо правду каже прислів’я, що людина людині вовк, то ми не маємо жодних підстав сумніватися, що людина людині завжди викопає могилу.
Сонце вже заховалося по той бік гори. Великі чорні хмари стали купчитися над долиною річки Йордан, повільно сунучи на захід, ніби притягувані останнім світлом дня, яке фарбувало їхні вершини в червоний колір. Повітря несподівано посвіжіло, й вельми ймовірно, що вночі випаде дощ, хоч для цього сезону дощі не властиві. Римські легіонери вже пішли, прагнучи ще завидна дістатися до свого табору, розташованого поблизу, й куди, певно, вже повернулися їхні товариші, що ходили на розвідку в Назарет, саме такою узгодженістю дій і відрізняється сучасна організована армія від, скажімо, бунтівного війська Юди Галілеянина, й результат такої організованості ми бачимо на власні очі, тридцять дев’ятеро страчених на хресті повстанців, а з ними й один невинний, якому випало бути не в той час і не в тому місці. Жителі Сефориса підуть шукати собі місце для ночівлі у спаленому місті, а завтра вранці кожна родина пильно перегляне, що там залишилося після пожежі від їхнього домашнього скарбу, чи бодай якісь речі не згоріли у вогні й чи буде з чим починати життя десь на новому місці, бо так відразу Рим нізащо не дозволить відбудувати місто. Марія та Ісус наче дві тіні посеред лісу, в якому стримлять лише голі стовбури дерев, без гілля й без листя, й мати притягує сина до себе, дві перелякані істоти шукають мужності одна в одній, чорне небо їм не допомагає, а мерці, які лежать під землею, здається, ось-ось схоплять живих за ноги й затримають їх. Заночуймо в місті, запропонував Ісус, а Марія відповіла: Ми не можемо, твої брати залишилися самі вдома й вони хочуть їсти. Вони майже не бачили землю, по якій ступали їхні ноги. Нарешті, після того, як багато разів спотикалися й один раз упали, вони вийшли на дорогу, схожу на ложе пересохлої річки, яке білою смугою виділялося в темряві ночі. Коли вже залишили Сефорис позаду, почав падати дощ, безперервний, настирливий, за короткий час дорожна пилюка перетворилася на багно, й Марії та її синові довелося роззутися, щоб сандалії в ньому не грузли. Вони йшли мовчки, мати накрила голову сина своєю накидкою, їм не було чого сказати одне одному, можливо, обоє плекали потаємну надію, що Йосип не помер, що ось вони прийдуть додому й побачать, що він там, доглядає, як може, дітей і скаже дружині: Чого вам заманулося піти до міста, не спитавшись у мене дозволу, й на очі Марії знову набігли сльози, й не тільки від невтішного смутку та глибокого горя, а й від нескінченної втоми, від невблаганного дощу, від нескінченної ночі, усе було надто похмурим і чорним, аби повірити в те, що Йосип живий. Одного дня хтось прийде й розповість удові, що на околиці Сефориса сталося чудо, що хрести, які були знаряддям страти, пустили коріння і вкрилися зеленим листям, і слово «чудо» аж ніяк не було перебільшенням, бо хоч римляни, супроти свого звичаю, й не забрали тоді хрести з собою, але здавалося неможливим, щоб надпиляні з обох кінців та обтесані стовбури дерев зберегли в собі живі соки й закривавлені й мертві бруси змогли перетворитися на живі дерева. То кров мучеників, казали люди, сповнені глибокої віри, то дощ, відповідали їм скептики, але ні пролита кров, ні вода, що лилася з неба, не вкривали раніше зеленню безліч хрестів, які римляни залишали після себе в горах або на рівнинах пустель. Але ніхто тоді не наважився сказати, що те чудо сталося з волі Божої, і не тільки тому, що ця воля, хоч би якою вона була, завжди залишається недовідомою, а й тому, що ніхто не зміг би пояснити, за які такі особливі заслуги та переваги страчені на хрестах у Сефорисі сподобилися такої незвичайної божественної ласки, що більше личить богам поганським. Ці дерева залишаться там дуже надовго, й настане день, коли з пам’яті людей зітреться, щ'o там відбулося, а проте люди завжди і для всього прагнуть знайти пояснення, хибне або правдиве, й вони навигадують безліч легенд та історій, що спочатку зберігатимуть якийсь зв’язок із фактами, але він дедалі слабнутиме, і зрештою все перетвориться на фантазію чистої води. А потім неминуче настане день, коли ці дерева повмирають від старості і їх спиляють, а коли захочуть на цьому місці прокласти автомагістраль або збудувати школу, житловий дім, торговельний центр чи військовий дот, сюди приженуть екскаватори, які розриють землю й викинуть на її поверхню останки тих, котрі спочивали в ній дві тисячі років, у такий спосіб ніби повернувши їх до життя. І тоді сюди прийдуть антропологи, й професор анатомії дослідить останки, щоб потім повідомити приголомшеному світові, що в ті часи людей розпинали на хресті із зігнутими ногами. А що світ не зможе спростувати наукові заслуги того професора, то він зненавидить його з міркувань естетичних.
Коли Марія та Ісус прийшли додому, вимокши до рубця, обляпані багнюкою і клацаючи зубами від холоду, то виявили, що діти були доглянуті краще, аніж вони собі уявляли, завдяки винахідливості й турботам двох найстарших, Якова та Лізії, які, помітивши, що ніч стає холодною, здогадалися розпалити вогонь у печі, й усі з’юрмилися біля нього, намагаючись погамувати голод, який смоктав їх ізсередини, теплом, що гріло їх іззовні. Почувши, як брязнула клямка хвіртки, Яків відчинив двері, дощ на той час перетворився на справжню зливу, з-під якої вибігли мати і старший брат, і коли вони увійшли до хати, то вода стікала з них струмками. Діти дивилися на них і зрозуміли, що батько не прийде, коли двері за ними зачинилися, але мовчали, й тільки Яків наважився запитати: А батько де? Глиняна долівка повільно всмоктувала воду, що стікала з просякнутих дощем тунік, у тиші було чутно, як у печі пострілюють вологі дрова, діти дивилися на матір. І Яків запитав знову: А батько де? Марія розтулила рота, щоб відповісти, але фатальне слово, наче зашморг, здавило їй горло, й на запитання брата відповів Ісус: Батько помер, і сам не знаючи, навіщо він це робить, чи то бажаючи навести неспростовний доказ того, що батька вони вже не побачать ніколи, висмикнув із-за пояса мокрі сандалії й показав їх братам і сестрам: Ось його взуття. Перші сльози вже бризнули з очей найстарших, але тільки тоді, коли діти побачили сандалії, не взуті на батькові ноги, вибухнув дружний плач, тепер усі плакали, плакала вдова і плакали її дев’ятеро дітей, і вона не знала, кого з них утішати, й нарешті опустилася навколішки на долівку, геть виснажена й знесилена, а діти оточили її живим гроном, яке не треба було топтати ногами, щоб вичавити з нього вино гірких сліз. Лише Ісус залишився стояти, притискаючи батькові сандалії до грудей у туманному передчутті, що коли-небудь йому доведеться їх узути, якщо він на це наважиться. Незабаром діти стали відходити від матері, старші з тієї сором’язливості, яка вимагає від нас, щоб ми страждали на самоті, менші просто наслідували приклад старших, бо самі вони були ще неспроможні збагнути, яке велике горе їх спіткало, вони просто плакали — у цьому малі діти поводяться достоту так само, як старі люди, які плачуть тоді, коли нічого не відчувають, а може, саме тому, що втратили спроможність щось відчувати. Досить довго Марія стояла отак навколішки посеред хати, ніби чекала вирішення своєї долі або судного вироку, але тут раптом відчула, що мерзне, бо мокрий одяг прилип їй до тіла, і тоді вона зіп’ялася на ноги, підняла віко скрині, дістала звідти стару й латану-перелатану сорочку чоловіка й подала її Ісусові, сказавши: Скинь те мокре, що на тобі, вдягни оце й сядь близенько до вогню. Потім покликала своїх двох дочок, Лізію та Лідію, звеліла їм підняти й тримати мату, щоб вона замінила їй завісу, й, у свою чергу, перевдяглася, стоячи за нею, з мокрого в сухе, після чого знайшла ті невеличкі запаси харчів, які зберігалися в домі, й стала готувати вечерю. Ісус грівся біля вогню, сидячи в батьківській сорочці до п’ят із надто довгими для нього рукавами, за інших обставин брати посміялися б із нього, адже він здавався в цьому одязі справжнім опудалом, але сьогодні вони на таке не наважились, і не тільки через велике нещастя, яке впало на їхні голови, а й тому, що брат сьогодні ніби став набагато дорослішим і навіть набагато вищим на зріст, і це враження тільки підсилилося, коли він повільними й розміреними рухами підсунув ближче до вогню батьківські сандалії, хоч у цьому його русі не було ніякого сенсу, адже господаря цих сандалій уже не було на світі. Яків, брат найстарший за віком після Ісуса, сів поруч із братом і тихо запитав: Що сталося з нашим батьком? Його розп’яли разом із повстанцями, — відповів Ісус також пошепки. Чому? Я не знаю, їх там було сорок, і наш батько серед них. Може, й він був повстанцем. Хто? Наш батько. Ні, він повстанцем не був, він завжди був тут, весь у своїй роботі. А де віслюк, ви його знайшли? Ми не знайшли його ані живого, ані мертвого. Мати нарешті приготувала вечерю, усі посідали навколо спільної великої миски і стали їсти, щ'o там було. У кінці вечері очі в найменших стали злипатися, й хоч які вони були збуджені, стомлене тіло вимагало відпочинку. Під задньою стіною розгорнули мати для хлопчиків, а дівчаткам Марія сказала: Лягайте поруч зі мною, й вони лягли по обидва її боки, щоб ніхто не ображався. Крізь щілину у дверях проникало холодне повітря, але в хаті було тепло — від печі, вогонь у якій ще не зовсім погас, від дітей, які тулилися одне до одного, й незабаром, попри смуток та зітхання, прийшов сон. Марія подала всім приклад, вона стримувала сльози, хотіла, щоб діти заснули якнайскоріше, заради них самих, але також і тому, що їй хотілося побути на самоті зі своїм горем, обміркувати своє майбутнє, без чоловіка і з дев’ятьма дітьми, яких треба було годувати й вивести в люди. Та, попри думки, що не давали їй спокою, попри те, що боліла душа, до всього байдуже тіло не змогло вчинити опір сну. Тепер спали всі.
Посеред ночі глухий стогін розбудив Марію. Спершу їй здалося, що то вона сама застогнала уві сні, але вона вже не спала, а стогін пролунав знову, ще гучніший. Вона сіла, обережно, щоб не розбудити дочок, розглянулася навкруги, але світло каганця не досягало того місця, де спали хлопчики. Хто там стогне, подумала вона, проте у глибині душі знала, що застогнав Ісус. Вона нечутно підвелася на ноги, взяла каганець, що висів на цвяху, біля дверей, і, піднявши його над головою, щоб світло падало далі, обвела поглядом сонних синів і переконалася в тому, що крутиться, щось бурмоче та стогне саме Ісус, так ніби змагається з кошмаром, і немає сумніву, що сниться йому батько, адже для хлопця його віку йому довелося побачити надто багато — смерть, кров і тортури. Марія подумала, що їй слід розбудити його, урвати цю іншу форму агонії, але вона стримала свій порив, їй не хотілося, щоб син розповів їй про те, що йому наснилося, та ці думки вмить вилетіли в неї з голови, коли вона побачила, що син спить, узутий у сандалії батька. Це вивело її з рівноваги — що за ідіотська думка, що за неповага, якій немає виправдання, — взутися в сандалії власного батька, коли ще й доби не минуло відтоді, як він помер! Вона повернулася до своєї мати, не знаючи, що їй і думати. Можливо, вдягнений у батькову сорочку та взутий у його сандалії, син повторював уві сні смертну дорогу батька, починаючи від того, як він вийшов учора з дому, й у такий спосіб увійшов у світ чоловіків, до якого він уже належав за Божим законом, але де тепер він здобув нові права — право успадкувати батькове майно, хай навіть воно і складалося лише зі старої латаної сорочки та дірявих сандалій, і право бачити сни про батька, хай навіть у тих сновидіннях він побачить лише його останні кроки по землі. Навряд чи Ісусові могло наснитися щось інше, подумала Марія.
Ранок видався сонячний і безхмарний, жарке сонце щедро сипало з неба яскравим промінням, не було жодних підстав боятися нового дощу. Марія вийшла з дому рано разом із тими своїми синами, які вже ходили до школи, а також Ісусом — він, як ми вже згадували, своє навчання закінчив. Вона пішла до синагоги, щоб повідомити там про смерть Йосипа і про тяжкі обставини, в яких вона тепер опинилася, а також розповіла про той далеко не малозначущий факт, що, хоч те місце й було вельми непідходящим і часу залишалося зовсім мало, над тілом Йосипа, як і над тілами інших нещасливців, були прочитані заупокійні молитви, в достатній кількості й належного змісту, тож вона має всі підстави вважати, що її чоловіка поховано як годиться. Повертаючись додому зі старшим сином, Марія подумала, що ось їй випадає добра нагода запитати його, навіщо він узув батькові сандалії, але в останню секунду вона втрималася, бо найімовірніше, Ісус не зміг би пояснити їй, чому він так зробив, і почув би себе винним перед матір’ю за свій дивний вчинок, що виходив за рамки звичних пояснень, адже якби, наприклад, він підвівся посеред ночі, щоб з’їсти потайки шматок хліба, і мати зловила його на цьому, він міг би послатися на те, що відчув голод, але ж епізод із сандаліями так просто пояснити йому не вдалося б, либонь, у цьому випадку його мучив зовсім інший голод, про який нам мало що відомо. Але тут у голові Марії промайнула зовсім інша думка, вона згадала про те, що тепер її старший син став головою родини, а тому їй як його матері, що від нього залежить, треба ставитися до нього з належною уважністю та повагою, і тому буде вельми доречно запитати, який кошмар мучив його вночі. Тобі снився батько, запитала вона, але Ісус прикинувся, ніби не почув її запитання, й відвернув обличчя, але мати вирішила виявити наполегливість і знову запитала: Тобі снився батько, але відповідь сина була для неї досить несподіваною, бо спочатку він сказав: Так, а потім відразу: Ні, несподіваним для неї був і похмурий вираз його обличчя, їй навіть здалося, що він знову бачить перед собою мертвого батька. Далі вони вже йшли мовчки, й коли повернулися додому, Марія відразу заходилася чесати вовну, думаючи, що відтепер їй доведеться працювати більше, адже треба якось утримувати родину, а майстерність і вміння, дякувати Богові, у неї є. Щодо Ісуса, то він подивився на небо, переконався в тому, що воно обіцяє гарну погоду, підійшов до теслярського верстата свого батька, який стояв під дахом, і почав, одне за одним, передивлятися його незакінчені замовлення та інструменти, з’ясовуючи, в якому вони стані, й Марія відчула в серці глибоку радість, побачивши, що син уже з першого дня так серйозно поставився до своєї нової відповідальності. Коли менші сини повернулися додому із синагоги й усі розташувалися за обіднім столом, лише дуже уважний спостерігач міг би помітити, що ця родина лише кілька годин тому пережила втрату свого природного голови, чоловіка й батька, й, окрім Ісуса, чиї нахмурені чорні брови свідчили про глибоку задуму, всі інші, й Марія теж, здавалися спокійними і втихомиреними, бо ж написано: Гірко плач і волай від болю, дотримуйся жалоби по небіжчику протягом дня або двох, залежно від того, ким він для тебе був, бо так заведено між людьми, а потім забудь про свій смуток і знову втішайся життям, а ще сказано: Не дозволяй, щоб смуток оселився в твоєму серці, і проганяй його, пам’ятай, що й для тебе настане час, коли ти підеш туди, звідки нема повернення, ти вже нічим не допоможеш мертвому й лише зашкодиш собі самому. Сміятися їм ще було рано, але надійде час і для сміху, бо дні минають за днями, а пори року змінюються іншими порами року, проте найкращу науку знаходимо в Еклезіаста, що повчає: Тому я хвалю веселощі й радість, бо немає нічого кращого в житті людини під сонцем, як їсти, пити та розважатися, це супроводжує людину в її трудах, протягом тих днів, які подарував їй Бог під сонцем. Надвечір Ісус та Яків піднялися на плаский дах і зашпаклювали соломою та заліпили глиною щілини, крізь які протягом усієї ночі вода капала в хату, й немає нічого дивного в тому, що у свій час ми про це не згадали, адже не годиться звертати увагу на такі дрібні прикрощі нашого повсякденного життя, коли хтось помирає, бо смерті людини, винної чи безневинної, слід віддавати перевагу над усім іншим.
І надійшла нова ніч, що передувала настанню нового дня, родина повечеряла тим, що знайшлося в хаті, й уклалася на розстелених матах спати. Але десь під ранок Марія прокинулася, холонучи від страху, й не тому, що їй привидівся поганий сон, поганий сон наснився її синові, й він, надриваючи матері душу, застогнав і заплакав так жалібно, що розбудив і старших братів — малюки у своїй невинності спали міцно. Марія підбігла до сина, який, виставивши перед собою руки, ніби затулявся від ударів мечем або списом, але рухи його поступово завмерли, ніби нападники дали йому спокій або життя покинуло його. Ісус розплющив очі й ухопився за матір, ніби й не був уже головою родини, майже дорослим чоловіком, коли людина плаче, вона перетворюється на дитину, ми, йолопи, не хочемо в цьому признаватися, але біль серця виливається зі слізьми. Що з тобою, сину, що з тобою, запитувала Марія, глибоко стривожена, але Ісус не міг чи не хотів їй відповісти, судома, в якій уже не було нічого дитячого, замкнула йому уста. Скажи мені, що тобі наснилося, наполягала Марія, й ніби намагаючись підказати йому відповідь, промовила: Тобі наснився батько, але хлопець зробив різкий жест заперечення, відпустив її й знову опустився на мату. Іди спи, сказав він їй і, обернувшись до братів, промовив: Нічого не сталося, спіть собі, зі мною все гаразд. Марія повернулася на своє місце, поруч із дівчатками, але майже до самого ранку лежала з розплющеними очима, пильно дослухаючись, кожної миті чекаючи,
що сон Ісуса повториться, який же то міг бути сон, щоб так сильно його стривожити, проте нічого не відбулося. Марія не подумала, що син міг умисне не спати лише для того, щоб жаский сон не повторився, вона думала про той дивовижний факт, що Ісуса, який завжди спав спокійно, стали мучити кошмари відразу по смерті батька, о Господи, нехай це не буде той самий сон, благала вона Бога, і хоч вона знаходила певне заспокоєння в тому, що здоровий глузд підказував їй: сновидіння не передаються у спадок, а проте вона помилялася, бо людям не треба розповідати одне одному про свої сновидіння для того, щоб один і той самий сон водночас наснився батькові й сину. Нарешті почало розвиднятися, тонка смужка світла проникла крізь щілину у дверях. Прокинувшись, — бо короткий сон усе ж таки здолав її перед самим ранком, — Марія побачила, що місце, де спав її старший син, порожнє. Куди це він подівся, запитала вона себе, швидко підхопилася на ноги, відчинила двері й виглянула надвір. Ісус сидів під повіткою, на соломі, обхопивши голову долонями й упершись ліктями в коліна, нерухомий. Затремтівши від ранкової прохолоди, але й від того, — хоч вона цього й не усвідомлювала, — що син здався їй украй зажуреним і самотнім, мати підійшла до нього. Тобі зле? — запитала вона, і хлопець підвів голову. Ні, зі мною все гаразд, відповів він. Але в такому разі, що з тобою діється? Мене тривожать мої сни. Які сни? Власне, це один і той самий сон, який я бачив і вчора вночі, й сьогодні. Ти бачив батька на хресті? Я вже тобі сказав, що ні, мені сниться батько, але я його не бачу. Але ж ти мені казав, що він тобі не сниться. Я не бачу його уві сні, але переконаний, що він мені сниться. А який же тоді сон тебе так налякав? Ісус відповів не зразу, він подивився на матір якимсь безпорадним поглядом, і Марія спізнала таке відчуття, ніби хтось пальцем доторкнувся до її серця, вона бачила перед собою свого сина з його ще дитячим обличчям, із тьмяним поглядом невиспаної дитини, з ріденьким чоловічим пушком на верхній губі, якимсь зворушливо недоречним, це був її син, її первісток, із яким вона буде поєднана нерозривним зв’язком до кінця своїх днів. Розкажи мені все, попросила вона, й Ісус нарешті їй відповів: Мені снилося, що я перебуваю в селі, але не в Назареті, а в якомусь іншому, і ти зі мною, але це ніби й ти, і не ти, бо жінка, що була моєю матір’ю уві сні, мала інше обличчя, і там-таки були й інші хлопці мого віку, я не знаю, скільки їх там було, а з ними — їхні матері, справжні чи несправжні — я не знаю, хтось зігнав нас усіх туди на майдан, і ми чекали, коли прийдуть вояки, щоб нас повбивати, ми чули, як вони скачуть по дорозі на конях, усе ближче й ближче, але ми їх не бачили, у ту мить я ще, не відчував страху, я знав, що то тільки поганий сон, більш нічого, але зненацька мене опанувала впевненість, що мій батько скаче з тими солдатами, і тоді я обернувся до тебе, щоб ти мене захистила, але в ту мить мене покинула впевненість, що це ти, і ти відразу кудись пішла, й усі матері теж пішли, ми залишилися самі-одні й були вже не хлопцями, а крихітними малюками, я впав на землю й заплакав, і всі інші заплакали, але я був єдиний, чий батько наближався разом із солдатами, ми всі дивилися в бік вулиці, яка виходила на майдан, ми знали, вони виїдуть звідти, проте вони не з’являлися, ми їх чекаємо, але їх нема й нема, й раптом мене опановує відчуття, що я такий самий, як і тепер, а проте перебуваю всередині малої дитини, яка також я, і я докладаю великих зусиль, щоб вилізти з неї назовні, а проте не можу, бо в мене зв’язані руки й ноги, я кличу тебе, якщо то справді була ти, кличу батька, який наближається, щоб мене вбити, й саме в цю мить я прокинувся й сьогодні вночі, й учора. Марія затремтіла від жаху вже після перших слів сина, вона погано розуміла, що міг би означати його сон, і знічено опустила погляд, отже, сталося те, чого вона найбільше боялася: усупереч будь-якому здоровому глузду та аргументам розуму Ісус усе ж таки успадкував батьків сон, і хоч за своїм змістом їхні сни відрізнялися, проте й батькові, й синові кожному у свій час і на своєму місці щоночі снився один і той самий кошмар. А ще більше вона вжахнулася, коли син її запитав: А що то був за сон, який снився моєму батькові? Погані сни йому снилися, як і всякій людині. Але що то був за сон, який мучив його кожну ніч? Не знаю, він мені не розповідав. Мамо, не приховуй правду від свого сина. Тобі не слід його знати, добра тобі від цього не буде. Звідки тобі відомо, від чого мені буде добро, а від чого — ні? Шануй свою матір. Я твій син, і я тебе шаную, але тепер ти намагаєшся приховати від мене те, від чого залежить моє життя. Не примушуй мене говорити. Одного дня я попросив батька розповісти мені про його сон, але він сказав, що ані я не зможу поставити йому всі запитання, ані він не зможе дати мені всі відповіді. Задовольнися його словами. Я досі ними й задовольнявся, але тепер я став головою родини, я успадкував від нього сорочку, сандалії й сон, і з цим добром я вже можу вийти у світ, але я повинен знати, який же сон мені дістався. Сину мій, можливо, тобі більш нічого не снитиметься. Ісус подивився матері у вічі, примусив її також подивитись на нього і сказав: Я перестану допитуватися, якщо наступної ночі мій сон не повториться, якщо я більш ніколи його не побачу, але якщо він повториться, то присягнися, що розповіси мені про сон батька. Присягаюся, сказала Марія, що вже не знала, як їй захищатися від наполегливості сина та його несподівано владного тону. Але в тиші свого змученого серця вона звернулася до Бога з палкою молитвою, німою молитвою, яка, якби перекласти її на слова, звучала б так: Передай, Господи, мені цей сон, нехай він терзає мене щоночі до самого мого смертного дня, але нехай його ніколи не знатиме мій син. Не забудь, що ти заприсяглася, нагадав їй Ісус. Не забуду, відповіла Марія, а подумки повторила: Але нехай його ніколи не знатиме мій син.Проте Господь її не послухав. Настала ніч, удосвіта проспівав півень, сон повторився, й морда першого коня висунулася з-за повороту. Марія чула, як стогне син, але не прийшла втішати його. А Ісус, тремтячий і спітнілий від страху, не мав потреби гукати її, він і без того знав, що й вона не спить. Що ж вона мені розповість, думав він, тоді як Марія, у свою чергу, зі страхом думала: Як мені йому про це розповісти, й намагалася знайти спосіб розповісти йому не все. Уранці, коли всі прокинулися, Ісус сказав матері: Ми з тобою вдвох відведемо моїх братів до синагоги, а тоді підемо в пустелю й там поговоримо. А в бідолашної Марії, коли вона готувала сніданок дітям, усе випадало з рук, проте вино її скорботи було вже подане, і треба було випити його. Провівши менших дітей до школи, мати й син вийшли за околицю села й там, на пустирищі, сіли під оливою, ніхто, крім Бога, якби йому довелося там бути, не зміг би підслухати їхню розмову, її чули хіба що камені, а камені, як відомо, не розмовляють, навіть якщо їх постукати один об один, а щодо самої землі, то в її надрах слова перетворюються на мовчанку. Ісус сказав: Виконай те, що ти мені пообіцяла, й Марія відповіла йому не ухиляючись: Твоєму батькові снилося, що він вояк і разом з іншими вояками скаче на коні, щоб убити тебе. Убити мене? Так. Але ж те саме сниться й мені. Атож, підтвердила вона з відчуттям полегкості, й подумала: Зрештою це виявилося легко, а вголос сказала: Тепер ти все знаєш, вертаймося додому, сновидіння як хмари, вони прилітають і відлітають, ти, мабуть, дуже любив свого батька, тому й успадкував його сон, але він тебе не вбив і не вбив би ніколи, бо, за велінням Господа, янгол би відвів йому руку в останню мить, як відвів Він руку Авраама, коли той наготувався принести в жертву свого сина Ісаака. Не говори про те, чого ти не знаєш, сухо відповів їй Ісус, і Марія зрозуміла, що гірке вино їй доведеться випити до дна. Погодься, мій сину, що я принаймні знаю: ніхто нічого не може вчинити всупереч волі Господа, хоч би якою вона була, а Господь сьогодні може захотіти одне, завтра інше, зовсім протилежне, і хто ми такі, щоб поставити під сумнів Його постанови, сказала Марія і, склавши руки на колінах, стала чекати відповіді. Ісус запитав: Ти відповіси на всі запитання, які я тобі поставлю? Відповім, сказала Марія. Відколи почав снитися моєму батькові цей сон? Багато років тому. Скільки років? Відколи ти народився. Він снився йому щоночі? Так, думаю, щоночі, але останнім часом я вже не прокидалася, коли він стогнав і кричав, людина звикає до всього. Отже, я народився в Юдеї, у Віфлеємі? Саме там. А що такого сталося під час мого народження, чому моєму батькові почало снитися, що він їде вбивати мене? Це сталося не під час твого народження. Але ж ти сама мені про це сказала. Сон почав батькові снитися через кілька тижнів після того, як ти народився. А що сталося тоді? Ірод наказав повбивати всіх малят у Віфлеємі віком менше трьох років. Навіщо? Я не знаю. А батько знав? Ні. Але ж мене не вбили. Ми жили в печері, за околицею села. Ти хочеш сказати, вояки мене не вбили, бо я не потрапив їм на очі? Так. Мій батько служив у війську? Ніколи він не служив у війську й не був вояком. А що він тоді робив? Він працював на будівництві Храму. Не розумію. Я відповідаю на твої запитання. Якщо я не потрапив на очі воякам, якщо ми жили за околицями села, якщо мій батько не служив у війську, якщо він не мусив коритися наказам, якщо навіть не знав, чому Ірод наказав повбивати малюків… І справді, твій батько не знав, чому Ірод наказав повбивати малюків. У такому разі… Якщо в тебе немає більше запитань до мене, то вважаймо нашу розмову закінченою. Ти щось від мене приховуєш. Або сам ти неспроможний зрозуміти те, про що від мене довідався. Ісус замовк, відчуваючи, як, наче вода в суху землю, виходить із нього та владна рішучість, із якою він розпочав цю розмову, й водночас у якомусь потаємному куточку його душі заворушилася думка, яка ще остаточно не сформувалася, проте відразу по своєму виникненню здалася йому страхітливою. На схилі протилежного пагорба з’явилася отара овець, і вона й пастух мали колір землі, і здавалося, то земля пересувається по поверхні землі. На й без того напруженому обличчі Марії з’явився вираз глибокого подиву: який знак саме в цю хвилину подавали їй через стільки років той високий пастух, дивна манера його ходи, але вона придивилася ліпше й побачила, що то її вбогий сусід із Назарета, який вигнав на пашу кілька своїх овець, таких же виснажених та хирлявих, як і він сам. А тим часом у свідомості Ісуса сформувалася певна думка, вона рвалася назовні, але язик відмовлявся артикулювати слова, які б її виразили, а проте він усе ж таки промовив голосом, який наче боявся себе самого: Мій батько знав, що малюків повбивають. Він сказав це тоном ствердження, а не запитання, тому Марія не мала потреби відповідати йому. А як він про це довідався, тепер це вже було запитання, на яке вона мусила відповісти. Він працював на будівництві Храму в Єрусалимі й там підслухав розмову вояків, які про це говорили. А потім? А потім він побіг рятувати тебе. А потім? А потім він вирішив, що нам немає потреби втікати, й ми просто заховалися в печері. А потім? А потім нічого, вояки зробили те, що їм було наказано, й повернулися до Єрусалима. А потім? А потім ми повернулися в Назарет. І батькові почав снитися сон. Спершу він наснився йому ще в печері. Зненацька руки Ісуса смикнулися вгору, ніби він хотів роздерти собі нігтями щоки, а з грудей йому вихопився розпачливий зойк: Мій батько повбивав малюків у Віфлеємі. Яку дурницю ти мелеш, їх повбивали вояки Ірода. Ні, жінко, їх повбивав мій батько, їх повбивав Йосип, син Ілії, бо, знаючи, що малюків наказано вбити, він не попередив їхніх батьків, і тепер, коли всі слова злетіли з його уст, відлетіла й надія знайти батькові якесь виправдання. Ісус упав на землю, гірко плачучи та повторюючи: Бідолашні, бідолашні, і здається майже неймовірним, що простий хлопець, якому тільки тринадцять років, тобто він перебуває у віці, коли егоїзм так легко пояснити й легко пробачити, міг пережити таке потрясіння, почувши звістку, яка, коли ми візьмемо до уваги все, що нам відомо про сучасний світ, залишила б байдужими майже всіх. Але не всі люди однакові, бувають винятки і з гіршого боку, і з кращого, й один із найприємніших таких винятків — хлопець, що плаче через давню помилку, якої припустився його батько, а може, й осуджуючи себе самого, якщо він, як ми маємо всі підстави вважати, любив цього двічі винного батька. Марія простягла руку, щоб доторкнутися до сина, але він відсунувся від неї: Не чіпай мене, моя душа поранена. Ісусе, сину. Не називай мене своїм сином, ти також винна. Підліткам притаманна категоричність висновків і суджень, адже Марія була так само невинна, як і вбиті малюки, адже чоловіки все вирішують за нашу сестру, мій чоловік прийшов і сказав: Негайно їдьмо звідси, але потім змінив свою думку й без жодних пояснень розпорядився: Ні, поки що ми нікуди не ідемо, і мені довелося запитати в нього: Що то за крики лунають у селі? Марія нічого не відповіла синові, їй було б так легко пояснити йому, що на ній ніякої вини немає, але вона подумала про розп’ятого чоловіка, який теж загинув без вини, й зі слізьми сорому призналася собі в тому, що любить тепер його більше, аніж любила тоді, коли він був живий, тому й промовчала, адже за провину одного може відповідати й інший. Ходімо додому, нам уже нема чого тут робити, сказала вона, а син їй відповів: Ти йди, а я залишуся. Він почув себе вівцею, що відбилася від отари або втратила пастуха, навколишнє пустирище перетворилося на справжню пустелю, й навіть будинки, розкидані нижче по схилу, тепер здавалися великими обтесаними каменями з покинутої каменоломні, які помалу вростали в землю. Коли постать Марії розчинилася в попелястій глибині долини, Ісус, стоячи навколішки, закричав, і все його тіло палало вогнем, ніби стікало кров’ю: Батьку, батьку, навіщо ти мене покинув? — бо бідолашний хлопець і справді почував себе покинутим, на межі повного розпачу, так ніби він провалився в нескінченну самоту іншої пустелі, де не було ні батька, ні матері, ні братів та сестер і звідки починалася дорога мертвих. Пастух, що сидів між своїми вівцями і зливався з ними, здалеку дивився на нього.
Через два дні Ісус пішов із дому. Протягом цього часу можна було на пальцях однієї руки порахувати слова, які він промовив, а ночами він не заплющував очей, бо заснути не міг. Йому уявлялася жахлива різанина, він бачив, як вояки забігають у будинки, вихоплюють немовлят із колиски, розмотують пелюшки й рубають або проколюють мечами їхні ніжні тіла, він чув, як у божевільному розпачі зойкають матері, як пораненими биками ревуть батьки; уявляв він і самого себе в печері, якої ніколи не бачив, і в такі хвилини, ніби важка та висока хвиля, на нього накочувалося неподоланне бажання померти або принаймні не жити. Йому не давало спокою запитання, з яким він так і не звернувся до матері: скільки ж дітей там було повбивано, йому здавалося, що дуже й дуже багато, він уявляв собі цілу гору маленьких закривавлених тіл — обезголовлені, мов ягнята на бійні, вони чекали вогню, який спалить їх і з димом віднесе на небо. Але забувши поставити матері це запитання в годину одкровення, він вважав, що було б великою нетактовністю, забарвленою поганим смаком, підійти до неї тепер і сказати: Знаєш, мамо, я забув запитати тебе, скільки ж малюків відправили тоді на небо у Віфлеємі, а вона йому відповіла б: О сину, не думай про це, їх, думаю, не набралося й трьох десятків, а якщо вони й померли, то тільки тому, що Господь цього захотів, адже Він міг би порятувати їх від смерті, якби така була Його воля. Проте себе самого Ісус запитував знову й знову: Скільки? — він дивився на своїх братів і запитував: Скільки, скільки трупиків треба було покласти на шальку терезів, щоб вони переважили одне його врятоване життя. І вранці наступного дня Ісус сказав матері: Я не знатиму ані миру, ані спокою в цьому домі, я йду геть і залишаю тебе й братів. Марія піднесла руки до неба й гірко заголосила: Що ж це таке, як ти можеш, мій сину першонароджений, покинути свою матір, яка щойно стала вдовою, де це бачено, куди котиться наш світ, адже тут твій дім і твоя родина, як ми житимемо без тебе? Яків лише на рік від мене молодший, він не гірш за мене замінить тобі померлого чоловіка. Мій чоловік був твоїм батьком. Я не хочу говорити про нього, не хочу говорити ні про що більше, благослови мене в дорогу, якщо хочеш, якщо — ні, я все одно піду. І куди ж ти підеш, сину мій? Не знаю, можливо, в Єрусалим, можливо, у Віфлеєм, подивитися на той край, де я народився. Але ж там ніхто тебе не знає. Можливо, це й на краще, мамо, що вони зі мною зробили б, якби довідалися, хто я такий. Мовчи, а то тебе почують брати. Рано чи пізно вони все одно довідаються, як усе було. Ти наражаєш себе на велику небезпеку, адже по всіх дорогах тепер шастають римляни, виловлюючи повстанців Юди. Римляни не гірші, аніж вояки Ірода, вони ані накинуться на мене з мечами, ані стануть розпинати мене на хресті, адже я нічого поганого їм не зробив, я невинний. Твій батько теж був невинний, а що вони з ним зробили. Твій чоловік помер невинним, але в житті він не був невинний. Ісусе, диявол говорить твоїми устами. А ти певна, що не Бог говорить моїми устами? Не згадуй ім’я Господа марно. Ніхто не знає, коли ім’я Господа згадують марно, не знаєш цього й ти, не знаю і я; лише Бог бачить різницю, а його шляхи нам недовідомі. Сину мій… Що? Звідки ти, такий іще юний, набрався всієї цієї мудрості, цієї науки? Не знаю, мабуть, людина народжується з істиною в собі, але рідко коли її висловлює, бо не вірить, що це істина. Ти й справді вирішив піти з дому? Справді. А повернешся? Не знаю. Якщо мука твоя нестерпна, то піди у Віфлеєм, піди в Єрусалим, поговори з ученими книжниками, розпитай їх про все, вони тебе просвітять і напутять, і ти повернешся в батьківський дім до своєї матері та братів, які потребують тебе. Я не обіцяю, що повернуся. А як ти зароблятимеш собі на хліб, твій батько прожив надто мало, щоб як слід навчити тебе свого ремесла? Я працюватиму в полі, пастиму овець, попрошу рибалок, щоб вони дозволили мені виходити з ними в море. Ти не зможеш бути пастухом. Чому? Не знаю, таке в мене передчуття. Я буду тим, ким доведеться мені бути, а тепер, мамо… Ні, ні, ти не можеш так відразу піти, я приготую тобі чогось поїсти на дорогу, грошей у нас зовсім мало, але я спробую десь їх позичити, візьми сакви свого батька, на щастя, вони збереглися. Я візьму чогось поїсти, але сакви не візьму. Більш ніякої торбини в нас немає, твій батько не хворів ані на проказу, ані на коросту, тож ніяка зараза тобі не загрожує. Не візьму. Настане день, і ти заплачеш, згадавши батька, а ніякої пам’яті від нього в тебе не залишиться. Я вже виплакав усі сльози. Ти ще плакатимеш по ньому, й тоді навіть не згадаєш про те, чи завинив він у чомусь, чи ні, але на ці слова матері Ісус уже нічого не відповів. Старші діти підійшли до них і сказали: Ти йдеш із дому, вони нічого не знали про розмову між ним та матір’ю, про таємні причини, які спонукали його піти, і Яків сказав: Я теж хотів би піти з тобою, він мріяв про пригоди, про мандри, про небезпеки, про інші обрії. Ти повинен залишитися вдома, відповів Ісус, комусь треба подбати про матір, адже вона стала вдовою, це слово вилетіло в нього несамохіть, він навіть прикусив губу, щоб його затримати, але не встиг затримати ані його, ані сліз, які рясно полилися йому з очей, коли жива пам’ять про батька накотилася на нього, ніби потік нестерпно яскравого світла.
Ісус пішов після того, як пообідав разом з усією родиною. Окремо попрощався з кожним братом і з обома сестрами, попрощався із заплаканою матір’ю, сказав їй, сам не знаючи, навіщо це каже: Так чи інак, я повернуся, і, прилаштувавши на плечі торбину, перетнув подвір’я, відчинив хвіртку й вийшов на вулицю. Там він на якусь мить затримався, ніби до нього тільки тепер дійшло, щ'o він робить — іде з дому, від матері, від братів, від сестер, як часто буває, що на порозі — дверей або якогось рішення — нам несподівано спадає на думку новий аргумент або просто тривога здавлює груди, й ми готові відмовитися від свого попереднього наміру й дорого віддали б за те, аби не було сказано того, що було сказане. Саме про це подумала Марія, й уже вираз радісного подиву вималювався їй на обличчі, але її радість тривала недовго, бо син, перш ніж повернутися назад, поставив торбину на землю, після тривалої паузи, протягом якої він, здавалося, обмірковував якесь нелегке рішення. Ісус проминув своїх рідних, ні на кого не подивившись, і ввійшов до хати. Коли через хвилину він знову вийшов, у руках у нього були сандалії батька. Мовчки, не підіймаючи очей, так ніби якась потаємна сором’язливість не дозволяла йому ні з ким зустрітися поглядом, він засунув сандалії в торбину й пішов, не сказавши жодного слова й навіть не махнувши на прощання рукою. Марія підбігла до хвіртки, діти кинулися за нею, причому старші вдавали, ніби не надають особливого значення тому, що відбувалося, й ніхто навіть не помахав братові, бо той жодного разу не обернувся. Сусідка, яка проходила повз їхнє подвір’я й бачила всю цю сцену, запитала: Куди це зібрався твій син, Маріє, і Марія відповіла: До Єрусалима, йому там знайшлася робота, й він там житиме якийсь час, це була нахабна брехня, як ми знаємо, але іноді не так легко буває відрізнити брехню від правди, тож ліпше утриматися від надто поквапних моральних оцінок, бо якщо не підганяти час, то неодмінно настане день, коли правда обернеться брехнею, а брехня — правдою. Уночі, коли всі уже в хаті спали, крім Марії, яка намагалася вгадати, де тепер ночує син, під безпечним дахом караван-сарая, під якимсь деревом, посеред голих скель у горах, і чи не потрапив він, не доведи Господи, в руки до римлян, вона почула, як зарипіла хвіртка, і серце мало не вистрибнуло їй із грудей. Ісус повернувся, подумала вона, й у першу мить від радості розгубилася й заціпеніла, ні, вона не побіжить йому назустріч із переможним виглядом — ось, мовляв, як жорстоко ти вчинив зі своєю матір’ю, а сам і однієї ночі не витримав поза домом, це було б для нього приниженням, ліпше буде прикинутися, що вона цілком спокійна, вдати, ніби спить, і нехай навіть Ісус увійде й тихо ляже на свою мату, не сказавши: А ось і я, і тоді завтра вранці вона прикинеться дуже здивованою тим, що блудний син повернувся, а через те, що розлука тривала недовго, радість зустрічі не буде меншою, бо розлука — те саме, що смерть, і єдина між ними відмінність — це надія. Але він чомусь так довго не підходить до дверей, може, завагався в останню мить, цієї думки Марія вже не могла витримати, ось щілина у дверях, звідки вона зможе визирнути надвір, сама не будучи видимою, вона ще встигне повернутися на свою мату, якщо син вирішить увійти, і встигне його затримати, якщо він раптом передумає й поверне назад. Ступаючи навшпиньки, боса, Марія підступила до дверей і притулила око до щілини. Ніч була місячна, земля на подвір’ї блищала та мерехтіла, наче вода на поверхні озера. Висока чорна постать повільно наближалася до дверей, і коли Марія її побачила, то затулила рот руками, щоб не закричати. То був не син, а велетенського, неймовірного, грандіозного зросту жебрак, одягнений у лахміття, як і минулого разу, але в лахміття, що, як і тоді, — певно, під дією місячного світла, — перетворилося на розкішне одіння, що майоріло на вітрі. Перелякана Марія судомно вхопилася за ручку дверей. Чого йому тут треба, чого йому тут треба, шепотіли її тремтячі губи, а наступної миті вона й геть розгубилася: чоловік, який колись назвався янголом, відійшов трохи вбік, він залишився стояти біля самих дверей, але до хати не заходив, і вона чула лише його дихання, а потім якесь шкрябання, так ніби первісну рану землі роздовбували, щоб перетворити її на бездонну прірву. Марії не треба було ані запитувати, ані відчиняти двері, вона й без того знала, щ'o за ними відбувається. Велетенська постать янгола знову з’явилася на видноті, на мить затулила поле зору Марії, а потім, не поглянувши в бік будинку, рушила до хвіртки, несучи з собою ціле й неушкоджене, від кореня до останнього листочка таємниче дерево, яке тринадцять років тому виросло на місці, де була закопана чашка із землею, яка світилася. Хвіртка відчинилася й зачинилася, через один або два кроки янгол знову перетворився на жебрака і зник по той бік муру, хоч би хто він там був, тягнучи за собою довгі гілки, схожі на вкритих пір’ям змій, і тепер звідти не чути було ані найменшого звуку, ані шелесту, так ніби усе відбувалося лише уві сні або в уяві Марії. Вона повільно відчинила двері й обережно висунула голову надвір. Світ під високим і недосяжним небом був яскравим і світлим. Під самою стіною хати вона побачила чорну яму, звідки було висмикнуте дерево, й від нього в напрямку до хвіртки тягся білий мерехтливий слід, схожий на Молочний Шлях, так ми його назвемо, бо він не міг тоді називатися Дорогою святого Якова, бо той, на чию честь її буде названо, був на той час лише нікому не відомим хлопчаком із Галілеї приблизно одного віку з Ісусом, і один Бог знав, де вони в ті години перебували, обидва. Марія подумала про сина, але тепер уже без страху в серці, нічого поганого з ним не могло статися під цим прекрасним, бездонним, незбагненним небом і цим місяцем, схожим на спечений зі світла окраєць хліба, що живив усі джерела та соки землі. Зі спокоєм у душі Марія перейшла подвір’я, без страху ступаючи по зірках, що світилися на землі, й відчинила хвіртку. Виглянула на вулицю й побачила, що світляний слід уривається зовсім близько, так ніби листя втратило спроможність випромінювати біле сяйво, або, послухаймо нову фантазію жінки, яка вже не могла послатися на свою вагітність, жебрак знову набув подоби янгола й задля цього особливого випадку скористався нарешті крильми. Марія сприймала всі ті незвичайні явища якимсь глибинним чуттям, що перебувало на самому дні душі, й вони здавалися їй такими самими простими, природними й виправданими, як і її омиті місячним сяйвом руки. Вона повернулася в хату, зняла з гачка у стіні світильник і схилилася над глибокою ямою, що залишилася від висмикнутого із землі дерева. На дні ями вона побачила порожню чашку. Засунула в яму руку й дістала звідти чашку, то була та сама звичайна чашка, яку вона пам’ятала, лише зі жменькою землі в ній, яка, проте, вже не світилася, цілком прозаїчна посудина, що повернулася до свого первісного призначення, й віднині в неї знову наливатимуть молоко, воду або вино, залежно від апетиту та можливостей її господарів, адже слушно кажуть, що всяка річ має свій час і своє місце під небом.