Вбивці на борту

Начальник детройтської поліції Джордж Едвардс повідомив сенатську комісію, що гангстери керують 98 підприємствами міста з капіталом щонайменше в п'ятдесят мільйонів доларів.

У Нью-Йорку федеральний прокурор Роберт Моргентау на цю ж тему висловився так: «У нас гроші, що з таємних джерел надходять до пристойних підприємств, стають проблемою, яка наводить жах…». А колишній міністр юстиції США Роберт Кеннеді прямо заявив: «Гангстери діють у всіх можливих галузях економіки— в банках, в автомобільній і верстатобудівній промисловості».

Тільки уявити собі: гангстерський бос Ферраті, хоч і перебуває в тюрмі, завдяки своїм пакетам акцій панує над банками, автозаводами, фабриками!

Ферраті взагалі опинився у в'язниці лише через свою пожадливість і прагнення до нових джерел прибутку. Не тільки наркотики були «спеціальністю» цього злочинця. Він торгував і живим товаром.

Торгівля наркотиками й торгівля дівчатами вже давно вважаються в криміналістиці рідними сестрами. Найвідоміший торговець наркотиками в США Лакі Лючано (він тим часом мирно помер на острові Сіцілія) все своє життя заробляв на проституції, викачав багато мільйонів з незліченних будинків розпусти, що їх він утримував у Північній і Південній Америці. Можливо, що Ферраті наслідував його приклад. У всякому разі француз серйозно зацікавився торгівлею дівчатами. Він поставив цей бізнес, що досі існував у Європі під девізом «Білий вантаж—за океан», з ніг на голову, В той час, як у Європі десятки торговців живим товаром намагалися за допомогою красномовних обіцянок завербувати дівчат, аби потім продати їх у будинки розпусти до Південної Америки, Африки, Близького Сходу, Ферраті взявся за справу з іншого боку. Європейські дівчата — цівілізовані, самовпевнені і «знали собі ціну». Їм треба було добре платити, а це відбивалось на зиску. Крім того, ставало дедалі важче добиватися віз на виїзд із європейських країн.

Та водночас у Європі, особливо в Західній Німеччині, перебували сотні тисяч солдатів американської армії, що нудьгували і були готові платити за розваги стійкими доларами. Займаючись торгівлею наркотиками в Мексіці (тамтешні посередники контрабандою провозили кокаїн, героїн і опіум через кордон до США), Ферраті знав, як легко в цій країні за невеликі гроші залучити молодих дівчат до проституції. Місцеві власті, щоб позбутися безробітних дівчат, яких у сільських місцевостях — сотні тисяч, охоче видавали їм виїзні паспорти.

У західноєвропейських гарнізонних містах, завдяки зусиллям Ферраті, темпераментні мексіканки скоро стали «останнім криком моди», вони дуже пожвавили «діяльність» будинків розпусти, нічних барів. Але це розлютило конкурентів, які вчинили змову, жертвою якої, врешті-решт, і став Ферраті. Хто був ініціатором цієї змови? Паризька поліція не виявила цього й досі.

Справа Ферраті, таким чином, закінчилась. Торговця наркотиками засуджено до довічного ув'язнення. Чи справді він помре у в'язниці, чи за 5—10 років його помилують — важко сказати. Але не можна обминути жахливого, безприкладного в історії криміналістики злочину, розкритого завдяки арештові Ферраті.

Як звичайно, під час поліцейських розслідувань слідчі намагались виявити якнайбільше спільників Ферраті. Оскільки сліди вели до різних частин світу, комісар Монтеро не міг зайнятися справою сам і знехотя був змушений звернутись до міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу), європейський штаб якої міститься у старому палаці на Рю Поль Валері поблизу Єлісейських полів.

Щоправда, дальші події розвивались інакше, ніж у детективному фільмі. Не було ніякого елегантного комісара Інтерполу, що поспішає сісти в трансокеанський авіалайнер. Просто Інтерпол розіслав до управлінь поліції різних країн відповідні запити, бо він аж ніяк не є оточеною таємницями організацією вправних супер-детективів, якою його зображують у відповідній літературі, а звичайною неромантичною канцелярією, службовці якої.більшу частину свого життя провадять за письмовим столом і стрілянину бачать лише на екранах своїх телевізорів. Один з ретельних службовців Інтерполу склав, грунтуючись на справі Ферраті, тверезий запит, що надійшов і до управління поліції в Мехіко. У запиті констатувалось, що арештований у Парижі Ферраті зізнався у ряді вчинених ним злочинів і звинуватив у спільництві мексіканських громадян — 56-річну Дельфіну де Хесус Гонсалес і 42-річну Марію де Хесус Гонсалес. Згідно з показаннями Ферраті, вони утримували в містах Леон, Сан-Франсіско дель Рінкон, Лагос. де Морена та інших таємні будинки розпусти і продавали йому неповнолітніх повій, що згодом опинялись в Європі. Крім того, сестри Дельфіна і Марія де Хесус Гонсалес замішані в торговельних операціях з наркотиками, що їх протягом багатьох років провадив Ферраті…

Діловий запит Інтерполу став трампліном до викриття найбільшого після другої світової війни масового вбивства в часи миру. Мексіканська кримінальна поліція дуже швидко виявила місце перебування сестер Гонсалес — ранчо за 400 кілометрів від мексіканської столиці. Туди вирушила група агентів, і за кілька годин світ облетіла жахлива звістка:

«Будинок розпусти став моргом. Мексіканська поліція виявила в місті Леон штату Гуанахуато будинок розпусти, в якому десять років процвітали проституція та вбивства. Тут було вбито понад 100 жінок, дівчат і немовлят. Тепер у Мексіці провадиться генеральна облава на інших членів синдикату розпусти. Зграю злочинців, зв'язану з однодумцями в Європі, очолювали арештовані нині власниці будинку розпусти Дельфіна і Марія де Хесус Гонсалес. На їхньому ранчо поліція знайшла ціле кладовище для ув'язнених повій, вбитих або спалених живцем за найменше порушення режиму, на випадок хвороби, вагітності чи просто нездатності приймати клієнтів. На ранчо «дочок диявола», як прозвало сестер Гонсалес обурене населення, дівчат, що походили з найбідніших верств населення (а вони, як правило, не вміли ні читати, ні писати), систематично навчали професії повій. Ув'язнені у невеличких брудних кімнатах дівчата протягом дня майже не мали їжі, але зате регулярно вживали наркотики й алкогольні напої. Для «професійної виучки» дівчат сестри Гонсалес найняли двох «шоферів». Кожні два місяці найкрасивіших і найвправніших дівчат продавали в інші будинки розпусти або за кордон. Ціна за кожну — від 200 до 500 марок. Дівчат, що виявлялись нездатними до «професії», сестри Гонсалес вбивали. Досі поліція викопала 30 трупів дівчат і немовлят».

Ми не можемо докладно описати всі жахливі подробиці викритих злочинів. Зауважимо лише, що обох «дочок диявола» засуджено мексіканським судом 17 жовтня 1964 року до 40 років ув'язнення за вбивство у 80 випадках. Це найтяжча кара з усіх, передбачених законами Мексіки. 19 інших обвинувачених за співучасть у злочинах сестер Гонсалес було засуджено до ув'язнення від 1 до 35 років.

В обгрунтуванні вироку мексіканський суд констатував: «Обвинувачені мали змогу протягом десяти років безперешкодно займатися злочинною діяльністю тому, що частину своїх прибутків сплачували поліцейським і судовим службовцям, уповноваженим вести боротьбу з проституцією і торгівлею живим товаром. Для охорони своїх будинків розпусти сестри Гонсалес найняли кадрового армійського капітана Сунінгу і п'ятьох солдатів, які регулярно одержували від них заробітну плату».

Залишається запитати: чому ж такі середньовічні злочини стали можливими у XX столітті?

Західнонімецький журнал «Штерн» зробив спробу відповісти. Цитуємо: «Тут було використано бідність, безпросвітну нужденність великої частини мексіканського населення. Ми кілька днів провели на фермі сестер Гонсалес. Ми бачили скелети закопаних у землю дівчат і спалених немовлят. Нам ясно, як усе це стало можливим: грошові перекази офіцерам, суддям, прокурорам — найкраще свідчення. За жалюгідні 200 песо на місяць вони замовчували справи й злочини торговок рабинями. Але таке трапляється не лише у Мексіці, а й в інших країнах Південної Америки і скрізь, де мільйони людей стають повіями, злочинцями і підкупними урядовцями, аби не вмерти з голоду».

ВЕЛИКЕ ПОГРАБУВАННЯ

В зарубіжному кіно е чимало фільмів, які своєю появою завдячують відомим злочинам або злочинцям. Усе сенсаційне — від «подвигів» американського гангстера Аль Капоне і до пригод західнонімецької куртизанки Розмарі Нітрібіт — потрапляє на екран. Такі фільми не тільки вихваляють злодіяння бандитів і повій; часто-густо вони стають справжніми методичними посібниками для лиходіїв. Наприклад, фільм «Ріффі», в якому демонструються «новітні методи» пограбування банку, згодом скопійовано на практиці не менше як шість — сім разів.

Так само було й з англійським фільмом «Поштові грабіжники здобувають славу» — на перший погляд, зовсім невинною комедією. Та вона лягла в основу пограбування, яке й досі називають найбільшим кримінальним злочином століття. За рік по тому, як фільм вийшов на екрани, відставний майор британських королівських військово-повітряних сил вирішив перевести цей кіножарт на «серйозні рейки». Разом з чотирнадцятьма іншими бандитами він вчинив зухвалий напад на поштовий поїзд Глазго—Лондон поблизу невеличкого міста Чеддінгтон, за сорок п'ять миль від англійської столиці: здобиччю грабіжників стали два з половиною мільйони фунтів стерлінгів.

Поштовий поїзд, який щодня курсував між Глазго і Лондоном, складався з восьми—десяти вагонів із звичайним для такого поїзда вантажем — листами й пакунками. Але приблизно раз на місяць до поїзда чіпляли спеціальний додатковий вагон, в якому перевозили мішки з банкнотами. Ці гроші, переважно фунтові й п'ятифунтові банкноти, шотландські банки вилучали з бігу, як пошматовані, брудні або пошкоджені в інший спосіб. У Британському банку в Лондоні їх заміняли на нові, старі ж спалювали. Ця нехитра банківська операція й привернула увагу злочинців: у ній була одна вигідна для них деталь — вилучені гроші в Шотландії не реєструвалися, бо, згідно з застарілими, консервативними банківськими інструкціями, ті банкноти мають знищувати не поодинці, а тільки повними серіями і тільки в Британському банку. До того ж їх супроводжувала порівняно невелика охорона: адже їх вважали вже не грішми, а сміттям, що все одно має потрапляти у вогонь.