Вбивці на борту

Того ж дня за наказом Макартура поліція почала «прочісувати» місцевість. А наступного дня «містер Мак» передав по радіо й телебаченню спеціальне звернення до населення, в якому закликав усіх слухачів приєднатися до пошуків.

Це звернення чули й бандити, і воно викликало паніку. Втеча Рейнольдса обезглавила банду, і тепер кожен хотів якнайшвидше залишити ферму. Тому мішки з грішми, що лишилися після втечі ватажка (їх було приблизно п'ятдесят, як пізніше встановила поліція), негайно випотрошили і почали гарячково ділити здобич.

Хоч Рейнольдс забрав із собою левову пайку, грошей лишилося все-таки більше, ніж бандити могли забрати з собою в кишенях. Тоді вони напхали банкнотами рукава й холоші, та й після цього купа не набагато зменшилася. Виносити ж валізки чи торбинки за даних обставин було б безглуздо: всі шляхи вже пильно контролювала поліція.

Злодіїв охопила паніка: вони ладні були вже кинути ті кляті гроші та бігти світ за очі.

Вихід із цієї ситуації знайшов Вільсон. Він вирішив звернутися по допомогу до 24-річної Карін Філд, своєї давньої близької знайомої. Колись Карін працювала в дешевому, кафе-шантані, там її і побачив Вільсон. Він допоміг дівчині зробити кар'єру, а згодом вона вийшла заміж за Брайана Філда, не зовсім чистого на руку лондонського адвоката; саме Філд орендував для Рейнольдса цю ферму і, отже, був причетний до справи.

План Вільсона був нескладний: примусити Брайана Філда вивезти з ферми бандитів та їхні гроші.

Без жодної краденої банкноти в кишені, переодягнений сільськогосподарським робітником, на знайденому в повітці старому, іржавому велосипеді, Вільсон наступного ранку поїхав з ферми до найближчого містечка. Звідти він протелефонував у Лондон, до контори Брайана Філда.

Того ж ранку Джеральд Макартур переніс свій штаб із залізничного вагона до старого готелю «Булль» в Ейлсбері — головному місті графства Бекінгемшір.

У той час як Вільсон намагався зв'язатися з Лондоном, у готельному номері, що його займав «містер Мак», пролунав телефонний дзвінок. Якийсь чоловік, що відмовився назвати своє прізвище, коротко повідомив: «Якщо хочете взяти грабіжників, їдьте до ферми «Лезерслейд». Та це попередження мало чим відрізнялося від десятків інших, які щодня надходили до штабу слідства. Безліч людей, які гадали, що їхні підозри чогось варті, поспішали поділитися ними. Але «містер Мак», у розпорядженні якого були тільки два помічники, звичайно, неспроможний був усі їх перевірити. Такі повідомлення просто акуратно занотовували, сподіваючись проаналізувати в найближчому майбутньому. Тому адвокатові Брайану Філду і вдалося вивезти бандитів та награбовані гроші буквально з-під носа поліції.

Як саме це сталося, Скотленд-Ярд довідався лише через дев'ять місяців із… західнонімецького журналу. Карім Філд, за походженням німкеня з Ганновера, вмістила в цьому журналі свої докладні спогади про втечу бандитів з ферми й одержала за це великий гонорар. До речі, на той час її чоловіка вже присудили до 30 років ув'язнення. Ось як розповідає Карін про втечу бандитів:

«Спочатку я не могла збагнути, що означає таємничий телефонний виклик Вільсона. Та для Брайана це не було загадкою.

— Виходить, ось для чого цьому антикварові потрібна була ферма! — сказав він. І після паузи додав: — Тепер і мене вплутають у це пограбування.

Тут я нарешті збагнула, що Вільсон і антиквар Рейнольдс, для яких Брайан найняв ферму десь у південній Англії, належали до банди, що пограбувала поштовий поїзд. Я почала благати Брайана не допомагати їм.

— Піди до поліції, розкажи їм про цю розмову з Вільсоном! — просила я його, бо була певна, що Брайан не знав, з якою метою наймає ту ферму.

Він налив собі велику склянку віскі й відповів:

— Якщо я повідомлю поліцію, то мені доведеться розпрощатися з моєю практикою. Не забувай, з яких кіл походять мої клієнти.

Мене охопило страшне передчуття.

— Ти знав про підготовку цього пограбування? — запитала я чоловіка.

Але він ухилився від прямої відповіді:

— Знав чи не знав — однаково, бо тепер уже ніхто мені не повірить, що не знав.

Жах охопив мене, але я нічого не могла вдіяти, мені залишилося тільки чекати неминучого лиха».

Ввечері 9 серпня 1963 року біля дверей чепурненького будиночка Філдів задзеленчав дзвоник. Карін відчинила сама, бо її чоловік, випивши після телефонної розмови дві пляшки віскі, міцно спав. За дверима стояли Вільсон і ще один бандит — Гуді. Вони ввійшли не вітаючись і страшенно розлютилися, побачивши п'яного Брайана. Обернувшись до Карін, Вільсон сказав:

— Тоді повезеш нас ти. Мабуть, буде навіть краще, коли за кермом сидітиме жінка.

Карін не насмілилася протестувати. Вона вивела з гаража потужного «ягуара» — весільний подарунок свого чоловіка — і сіла в нього разом з обома бандитами. Близько другої години ночі вони дісталися до вибоїстої польової дороги, що вела до ферми. Під час подорожі їх двічі зупиняли поліцейські пости, та в обох випадках не затримували, бо за кермом сиділа жінка.

На цей час бандитів на фермі стало вже менше. Невдовзі по від'їзді Вільсона й Гуді четверо з тих, що лишилися, напхали грішми кишені й на свій страх і риск подалися до Лондона. Хоч як це дивно, жоден з них не потрапив до рук поліції.

Та вивезти всіх бандитів і гроші «ягуаром» усе одно було неможливо. Тоді Рой Джеймс запропонував інше:

— В нас є портативні рації! Нехай жінка їде попереду, метрів за двісті, а ми поїдемо слідом за нею на п'ятитонці. В разі небезпеки вона попередить нас по радіо.

Вільсон заперечив:

— Нас двічі затримували.

Тоді Джеймс видобув з кишені карту.

— Поїдемо переважно польовими шляхами, — запропонував він і додав: — Як би там не було, мусимо вибратися звідси ще сьогодні.

Після тривалої суперечки схвалили пропозицію Джеймса. Але тут з'ясувалося, що Карін не вміє працювати з радіопередавачем, і Вільсон вирішив їхати в її машині, хоч і побоювався, що дорогою Рой Джеймс може втекти.

Та перш ніж залишити ферму, Вільсон наказав бандитам ретельно прибрати приміщення, в якому вони провели майже дві доби. Він сам власноручно повитирав ганчіркою всі речі, на яких могли зберегтися відбитки пальців. Але тут він припустився фатальної помилки: поки він був відсутній, його «колеги» коротали час, граючи у підкидного колодою, яку знайшли в одній з шухляд стола. Певна річ, на картах лишилися відбитки їхніх пальців. Вільсон про це нічого не знав, шухляди ж не перевірив. А це було все одно, що залишити на столі записку з іменами бандитів, бо дактилоскопічні відбитки кожного з них були давно вже відомі поліції…

А тепер знову надаємо слово Карін:

«Їх було восьмеро. Вони внесли мішки з грішми до нашої квартири й лишилися в нас. Що вони зробили з п'ятитонкою, не знаю; гадаю, Джеймс відігнав її за кілька кварталів і кинув просто так, десь у завулку. Трьох з них — Чарлі Вільсона, Гордона Гуді та Боббі Уелча — я знала: їх захищав мій чоловік. Портрети гонщика Роя Джеймса бачила в газетах. Інші четверо так мені й не відрекомендувалися. Взагалі я мала тільки одне бажання: щоб вони якнайшвидше і назавжди залишили наш будинок. Та вони не поспішали. Спочатку виспалися, потім перенесли мішки з гаража до вітальні й почали ділити здобич. Я при цьому не була присутня, але пізніше Брайан розповів мені, що кожен з них одержав близько 150 тисяч фунтів. Вони хотіли дати 50 тисяч Брайанові, але він їх не взяв, — сказав, що не хоче мати нічого спільного з цим пограбуванням. Врешті-решт вони попросили нас придбати для них новий одяг і сповістити їхніх дружин або приятельок, що час збиратися в дорогу. Найгірше, чого вони вимагали від мене, — будь-що позбутися мішків з-під грошей. Оскільки зробити це вдома було неможливо, я вночі поїхала на машині в ліс під Пенбурном і закопала їх там. Якби мене схопили тоді, то сьогодні я сиділа б у в'язниці, як Брайан».