Великі сподівання

Я знов заникувато пробурмотів, що не маю заперечень.

– Я так і думав, що не маєте. Таким чином, містере Піп, застереження ми обговорили.- Хоч він звертався до мене вже не без шаноби і називав «містером Піпом», усе-таки в тоні його відчувалась виразна підозріливість, він і досі, говорячи, час від часу заплющував очі й тицяв у мій бік пальцем, наче натякав, що знає про мене всякі прикрі речі, тільки воліє їх не згадувати.- Тепер нам залишилися деякі деталі. Мушу вам сказати, що хоч я й вжив кілька разів слово «сподівання», насправді ви тепер і окрім сподівань дещо вже маєте. Мені довірено суму, якої цілком вистачить на те, щоб ви дістали належну освіту й утримання. Можете вважати мене за свого опікуна. Ну ні!

– стримав він мене, коли я спробував висловити подяку.- Я вам прямо кажу, що мені платиться за мої послуги, інакше б я не став їх виявляти. Зміна вашого становища в житті обумовлює те, що вам треба стати освіченішим, і ви, сподіваюся, розумієте, наскільки важливо й необхідно для вас невідкладно скористатися такою можливістю.

Я сказав, що завжди цього прагнув.

– То не має значення, чого ви завжди прагнули, містере Піп,- заперечив він,- треба ближче до діла. Вистачить, якщо ви зараз цього прагнете. Чи можу я ваші слова витлумачити в тому розумінні, що ви готові невідкладно взятися за навчання, маючи відповідного наставника? Так?

Я пробурмотів, що так і є.

– Добре. Тепер треба врахувати ваші нахили. Я, завважте, не думаю, що це розумно, але такі дано мені вказівки. Чи у вас на прикметі який-небудь наставник, що саме його ви воліли б?

Оскільки я зроду не чув ні про яких наставників, окрім Бідді та Вопслової двоюрідної бабці, то й відповів заперечливо.

– Я маю на прикметі одного наставника, який, можливо, й підійшов би для нашої мети,- сказав містер Джеггерс.- Я не рекомендую його, щоб ви знали,- я взагалі ніколи й нікого не рекомендую. Джентльмен, про якого я веду мову, називається містер Метью Покет.

Он як! Я зразу ж згадав це ім'я. Родич міс Гевішем. Той самий Метью, про якого говорили містер і місіс Камілла. Той самий Метью, якому приписано місце в головах міс Гевішем, коли вона лежатиме небіжчицею у своїй весільній сукні на весільному столі.

– Вам це ім'я знайоме?
– поцікавився містер Джеггерс і допитливо подивився на мене, після чого заплющив очі, дожидаючи моєї відповіді.

Я відповів, що чув це ім'я.

– Ага! Ви чули це ім'я,- повторив він.- Але річ у тому, якої ви думки з даного питання.

Я сказав, вірніше, спробував сказати, що дуже вдячний йому за рекомендацію…

– Ні, мій юний друже!
– урвав він мене, повільно хитаючи своєю великою головою.- Пригадайте-но!

Нічого не пригадавши, я знов почав, що дуже вдячний йому за рекомендацію…

– Ні, мій юний друже,- урвав він мене, хитаючи головою водночас насуплено й усміхнено,- ні, ні, ні. Це дуже добре звучить, але так не годиться: ви надто молоді, щоб мене цим узяти. «Рекомендація» - це не те слово, містере Піп. Пошукайте іншого.

Виправившись, я сказав, що дуже вдячний йому за згадку імені містера Метью Покета…

– Це вже точніше!
– скрикнув містер Джеггерс.

– …І,- (докінчив я),- охоче візьмуся за науку під наставництвом цього добродія.

– Гаразд! А зробити це вам найкраще буде у нього в домі. Для вас там усе приготують, але спершу ви побачитеся з його сином, що мешкає в Лондоні. Коли ви прибудете до Лондона?

Я відповів (глянувши на Джо, що стояв непорушно поруч), що можу вирушити хоча б і зараз.

– Однак перед цим,- сказав містер Джеггерс,- вам треба придбати нову одежу, ясна річ, не робочу. Отже, ви прибудете, скажімо, рівно через тиждень. Вам потрібні будуть гроші. Я думаю, залишу вам двадцять гіней.

Містер Джеггерс спокійнісінько добув довгого гаманця, відлічив на стіл згадану суму й підсунув її до мене. Тільки зараз він уперше прийняв ногу зі стільця. Підсунувши гроші, він сів на стільця верхи і, помахуючи гаманцем, втупився в Джо.

– То що ви скажете, Джозефе Гарджері? Ви начебто здивовані?

– А й правда,- рішуче заявив Джо.

– Ви, мабуть, пам'ятаєте нашу з вами домовленість, Що ви для себе нічого не вимагатимете?

– Домовленість така була,- погодився Джо.- І є. І надалі буде.

– Але,- сказав містер Джеггерс, помахуючи гаманцем,- але що, як я маю вказівку дати вам відшкодування у вигляді подарунка?

– Відшкодування за що?
– спитав Джо.

– За те, що ви втрачаєте робітника.

Джо по-жіночому чуло поклав мені на плече руку. Пізніше не раз згадуючи, як у ньому поєднувалися сила й лагідність, я порівнював його в думках з паровим молотом, який може роздушити людину або ледь-ледь доторкнутись до шкаралупи яйця й не пошкодити її.

– Що Піп зможе полишити роботу,- сказав Джо,- й жити у почестях та щасті - я буду тільки незмірно радий. Але як ви гадаєте, що гроші здатні відшкодувати мені втрату малюка… коли він ось такий-о прийшов до кузні… і завше були найкращими друзями!..

Ох, любий мій, дорогий Джо,- якого я, невдячний, так легко ладен був покинути,- ти перед моїми очима й зараз постаєш із цією своєю мускулистою ковальською рукою, піднесеною до очей, важко дихають широкі твої груди, спирає голос від хвилювання. Ох, любий мій, такий вірний і самовідданий Джо, я й досі відчуваю ніжне тремтіння твоєї долоні у мене на плечах, схоже на шелест ангелового крила!

Але в ту хвилину я взявся заспокоювати Джо. Я заблукав у лабіринті свого майбутнього добробуту й не міг знов натрапити на наші спільно сходжені стежки. Щоб утішити Джо, я нагадав, що (як він мовив) ми завжди були найкращими друзями і що (як я мовив) ми завжди ними й залишимось. Джо щосили тернув по очах вільною рукою, немов хотів їх видушити, але не сказав ні слова.

Містер Джеггерс дивився на це так, наче бачив у Джо сільського дурника, а в мені - його сторожа. Коли ми трохи заспокоїлися, він сказав, зважуючи на долоні гаманця, замість того щоб помахувати ним, як перше.

– Так ось, Джозефе Гарджері, я попереджаю вас, що це остання ваша нагода. Я не визнаю напівзаходів. Якщо ви бажаєте отримати дарунок, що його я уповноважений вручити вам,- скажіть це, і ви його отримаєте. Якщо ж ви, навпаки, вважаєте…

Він не докінчив, бо на його превеликий подив Джо схопився з місця й ступнув до нього з недвозначним войовничим наміром.

– Тут така справа, що як ти прийшов до мене в дім глузувати й дражнитись, то покажись-но, який ти! Тут така справа, що як у тебе стане духу, то виходь сюди! Тут така справа й ніяка інша, і я на цьому й стоятиму, поки мої сили!

Я відтягнув Джо вбік, і він зразу ж стих, тільки ще заявив мені - достатньо шанобливим тоном, у вигляді чемної перестороги кожному, кого це може стосуватись,- що не дозволить, щоб з нього глузували й дражнилися в його ж таки домі. Містер Джеггерс ще при першому погрозливому порусі Джо підхопився зі стільця й позадкував до дверей. Звідти він і виголосив свою прощальну промову, не виявляючи наміру вернутися всередину кімнати. А сказав він таке:

– Що ж, містере Піп, я гадаю, що чим швидше ви покинете цю оселю - оскільки вам належить стати джентльменом,- тим краще. Отже, ми домовились: рівно через тиждень; до того часу ви отримаєте мою візитну картку з адресою. На поштовому дворі у Лондоні ви зможете найняти екіпаж і приїхати просто до мене. Завважте, я не висловлююсь ні за, ні проти тієї опіки, яку беру на себе. Я виконую цю функцію тому, що мені за неї платять. Тож-бо завважте це собі. Завважте!