Великі сподівання

Він був дуже популярним серед цієї публіки, становлячи свого роду загальноприступний філіал Джеггерсової контори, хоча частинка величі його патрона передалась і йому, що зобов'язувало у стосунках з ним триматися в певних межах. Упізнавши того чи іншого клієнта, він вважав за цілком достатнє кивнути головою, обома руками дещо вільніше накласти капелюха на голову, а потім щільніше закрити свою поштову скриньку й устромити руки в кишені. Разів зо два сталась деяка загайка при стягуванні гонорару; містер Веммік тоді відсувався якомога далі від простягуваної йому недостатньої суми й казав:

– Шановний мій, це даремна розмова. Я тільки підлегла особа. Я не можу цього взяти. Торгуватися з підлеглою особою нема сенсу. Якщо для вас ця сума завелика, шановний, вам краще звернутись до іншого адвоката, їх, як ви знаєте, достатньо, і що не задовольняє одного, може цілком задовольнити іншого. Це я раджу вам, як підлегла особа. Не марнуйте часу на вмовляння. Навіщо? Кого тут ще ми маємо?

Так ми походжали Вемміковою теплицею, аж це він обернувся до мене й сказав:

– Зверніть увагу на чоловіка, якому я потиснув руку. Я б звернув увагу й без попередження, бо ж досі він ще ні з ким за руку не вітався.

Ледве він сказав ці слова, як до ґрат з того боку підійшов височенький тілистий чолов'яга (він і зараз стоїть у мене перед очима) у приношеній куртці оливкового кольору, з особливою якоюсь блідістю, що пригасила природний рум'янець на його обличчі, і з неспокійно метушливими очима. Піднісши руку до капелюха, покритого шаром лою, немов застиглою юшкою, він напівповагом, напівжартома віддав нам честь.

– Моє шанування, полковнику!
– сказав Веммік.- Як ся маєте, полковнику?

– Добре, містере Веммік.

– Було зроблено все, що можна, полковнику, але речові докази виявилися занадто вагомі, навіть як на нас.

– Так, занадто вагомі, сер… Але мені то що!

– Безперечно, безперечно,- заспокійливо притакнув Веммік.- Вам, звичайно, що!
– І, обернувшись до мене, додав:- Служив його величності. Скуштував пороху й викупився з військової служби.

Я зауважив: «Справді?», а погляд цього чоловіка зупинився на мені, майнув кудись наді мною, потім оббіг круг мене, і нарешті колишній вояка провів долонею по губах і засміявся.

– У понеділок, здається, все скінчиться, сер,- сказав він Веммікові.

– Можливо,- відказав мій проводар,- хоча наперед ніколи не відомо з певністю.

– Я радий нагоді побажати вам усього найкращого, містере Веммік,- сказав чоловік, простягаючи руку поміж ґратами.

– Дякую,- відказав Веммік, тиснучи йому руку.- Того самого й вам бажаю, полковнику.

– Якби те, що знайшли при мені, було непідробне, містере Веммік,- сказав чоловік, усе не випускаючи його руки,- я просив би вас, щоб ви ласкаво погодились прийняти ще одного персня на знак моєї вдячності за вашу увагу.

– Спасибі й за добрий намір,- відказав Веммік.- А до речі, ви ж були завзятий голубівник.- Чоловік підвів погляд до неба.- Я чув, що ви мали гарних турманів. То чи не могли б ви відрядити котрогось свого приятеля, щоб приніс мені парочку, якщо вам вони більше не потрібні?

– Буде зроблено, сер.

– То й чудово,- відказав Веммік,- а голубам я гарантую належний догляд. На все добре, полковнику. Бувайте!

Вони ще раз потисли один одному руки, а коли ми відійшли, Веммік сказав мені:

– Фальшивомонетник, незрівнянний майстер. Сьогодні буде підписано указ про виконання вироку, і в понеділок його, безперечно, стратять. Але пара голубів, що там не кажіть, усе-таки рухоме майно.

З цими словами він обернувся й кивнув своєму приреченому пагонові, а далі ще, поки ми проходили через двір, оглянувся туди-сюди, немов прикидаючи, ким би його можна було замінити.

Коли ми опинились у вартівні, при виході з в'язниці, я помітив, що наглядачі цінують думку мого опікуна не менше, ніж їхні піддоглядні.

– То як, містере Веммік,- озвавсь наглядач, що старанно замикав за нами внутрішні, обсаджені шпичаками двері вартівні, перше ніж відімкнути для нас такі самі зовнішні двері,- що збирається містер Джеггерс зробити з цим убивством в Уотереайді? Подасть його як ненавмисне чи якось інакше?

– А ви в нього й спитайте,- порадив Веммік.

– Ге, так у нього й спитаєш!- заперечив наглядач.

– Оце вони завжди такі, містере Піп,- обернувся до мене Веммік, розсуваючи отвір своєї поштової скриньки.- У мене, підлеглої особи, питають що завгодно,- а спробували б запитати що-небудь у патрона!

– А цей молодий джентльмен практику у вас відбуває чи, може, працює?
– поцікавився наглядач, належно осміхнувшись на жарт містера Вемміка.

– Ось бачите, він знову за своє!
– вигукнув Веммік.- Я ж казав вам. Ще на перше запитання не дістав відповіді, а вже й друге підкинув, і все підлеглій особі. Ну, припустімо, містер Піп одне з двох,- що з того?

– О, тоді він знає,- сказав наглядач, знов осміхнувшись,- що таке містер Джеггерс.

– Ич який!
– скрикнув Веммік, жартома замахуючись на наглядача.- А коли мій патрон тут, ви ані пари з уст, як і оці ваші ключі. Випускайте нас швидше, старий лисе, а то я скажу, щоб він заклав на вас позов за незаконне ув'язнення.

Наглядач засміявся, розпрощався з нами і так і лишився стояти, сміючись, по той бік шпичастих дверей, поки ми спускалися сходинками на вулицю.

– Завважте, містере Піп,- повагом сказав Веммік, нахилившись до мого вуха та ще й узявши мене під руку задля більшої таємничості,- ось у цьому якраз і полягає велика мудрість містера Джеггерса, що він тримає себе так високо. І він повсякчас такий недосяжний. Оця його постійна недосяжність дорівнює лише його величезним здібностям. Із ним полковник не посмів би прощатись, і так само наглядач не наважився б розпитувати, як він думає повернути справу. А він поміж власною недосяжністю й ними ставить свого підлеглого, розумієте, і завдяки цьому прибирає до рук їхні й душу, й тіло.

Хитромудрість мого опікуна неабияк мене вразила, та й не вперше вже. І, як щиро казати, то я, власне,- теж не вперше вже - пожалкував, що мені не дістався опікун, наділений трохи меншими талантами.

Ми з містером Вемміком розлучилися при дверях контори на Літл-Брітен, де, як звичайно, гурт прохачів дожидав появи містера Джеггерса, і я повернувся на своє чергування біля поштової станції, маючи в запасі ще години зо три. І весь цей час мені не сходило з думки - як це дивно, що моє життя знову й знову стикається з тюрмою та злочином: уперше я спіткався з ними ще в дитинстві, зимового вечора на наших безлюдних болотах; потім вони двічі поставали переді мною як вицвілі, але до кінця не зниклі плями; а ось тепер вони потьмарювали й просвітлу мою годину. І водночас я думав про юну красуню Естеллу, горду й вишукану, що з кожною хвилиною наближалася до мене, і здригався від огиди, уявляючи контраст поміж в'язницею і нею. Я шкодував, що зустрів Вемміка, шкодував, що погодився піти з ним, бо ж подумати лишень, щоб саме в цей день і моя одежа, і сам я просякли духом Ньюгейту! Я походжав туди-сюди вулицею і струшував тюремний порох зі своїх ніг, збивав його зі своєї одежі, видихав це повітря зі своїх легень. Пам'ятаючи, на чий приїзд я чекаю, я почував себе таким загидженим, що врешті мені видалось, наче диліжанс прибув занадто швидко, і я так і не встиг очиститись від видихів Веммікової оранжереї, коли побачив у віконечку диліжанса її обличчя й руку, що помахувала до мене.