Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Великі сподівання
Шрифт:

Коли нарешті все владналося і Герберт уперше відпрацював день у Кларрікеровій конторі, а потім увесь вечір пробалакав зі мною, упоєний своїм таланом і радістю, я, лігши спати, глибоко розчулився, що от мої сподівання хоч комусь стали у добрій пригоді.

Тепер у мене на пам'яті постає подія величезної ваги, поворотний момент усього мого життя. Але перше, ніж розповісти про неї та перейти до всіх тих змін, які вона спричинила, мені треба один розділ присвятити Естеллі. Це не так і багато, коли врахувати, як довго Естелла панувала у моєму серці.

Розділ 38

Якщо після моєї смерті коли-небудь у цьому

старому масивному особняку над Річмондським лугом заведеться привид, то це буде не хто інший, як мій невгомонний дух. О, як багато ночей і днів блукав він у ньому, коли там жила Естелла! Хоч би де бувши тілом, душею я незмінно й невтримно вертався до цього будинку.

Місіс Брендлі, леді, яка взяла до себе Естеллу, була вдовою і мала одну дочку, на кілька років старшу від Естелли. Мати виглядала молодувато, дочка - старувато, мати - була квітуча обличчям, дочка - прив'яла, мати захоплювалась світськими насолодами, дочка - теологією. Вони посідали те, що називається добрим становищем у товаристві, багато роз'їжджали і самі приймали багатьох.

Їх з Естеллою ледве чи зв'язували які-небудь почуття - скорше ніяких не було,- але вважалося, що вони потрібні їй, а вона їм. Місіс Брендлі приятелювала з міс Гевішем до того, як та пішла у своє відлюдництво.

І в домі місіс Брендлі, і поза ним я терпів найнеможливіші муки, що їх тільки могла накликати на мене Естелла. Характер наших з нею стосунків, коли вона трималася зі мною простіше, ніж з іншими, але зовсім не прихильніше, доводив мене мало не до розпачу. Мною вона дражнила своїх залицяльників, і водночас сама простота наших взаємин давала їй змогу демонстративно нехтувати моє почуття. Якби я був її секретарем, служкою, однокровним братом, убогим родичем - чи хоча б меншим братом її нареченого,- то й тоді не відчував би, що, перебуваючи так близько від неї, я дуже далеко від здійснення своїх надій. Що мені дозволено було називати її на ім'я й чути, як вона називає мене на ім'я,- це тільки посилювало мої страждання і доводило мене до ще більшої нестями, аніж інших закоханих у неї.

А залицяльників вона мала силу-силенну. Через мої ревнощі мені здавалося, що кожен, хто підходить до неї, уже її залицяльник, але й без того їх було більше ніж досить.

Я часто бачив її в Річмонді, часто чув про неї в Лондоні, часто катався з нею і з обома Брендлі по річці. І не перелічити пікніків, іменин, вечірок, поїздок в оперу, на драму й на концерти, всіляких інших розваг, на яких я бував поруч з нею, і всі вони ятрили мені душу. Жодної щасливої години я не зазнав у товаристві Естелли, хоч сам дні й ночі тільки й марив про те, яким щастям було б не розлучатися з нею аж до могили.

Увесь цей період - а він тривав, як незабаром стане ясно, дуже довго за моїм тодішнім уявленням - Естелла в поводженні зі мною силкувалася підкреслити, що наше спілкування накинуто нам іззовні. Але бували моменти, коли вона раптом відходила він цього тону і взагалі від своєї заданості в манерах і начебто шкодувала мене.

– Піпе, Піпе,- сказала вона одного вечора, бувши якраз у такому незаданому настрої,- ми саме сиділи біля присмеркового вікна у річмондському домі,- невже ви так і не навчитесь остерігатись?

– Чого остерігатись?

– Мене.

– Остерігатись вас - тобто не захоплюватись вами, ви це маєте на увазі, Естелло?

– Маю на увазі! Якщо ви не бачите, що я маю на увазі, то ви сліпий.

Хотів я їй відповісти, що кохання ж і є сліпим, але мене стримала думка - через неї я теж чимало натерпівся,- що негоже нав'язуватися своїми почуттями, коли Естелла й без того муситиме скоритись волі міс Гевішем і знає це. У мені завжди жив страх, що вся її гордість опирається цьому примусові і що в душі вона не може не збурюватись проти мене.

– В усякому разі,- сказав я,- сьогодні ніхто мене не остерігав, ви ж навіть самі написали мені приїхати.

– Це правда,- погодилась Естелла з холодною

дужною посмішкою, від якої у мене щоразу терпло на серці.

Подивившись трохи на сутінки за вікном, вона мовила далі:

– Міс Гевішем знову викликає мене на один день до Сатіс-Гаусу. Ви, коли згодні на це, маєте одвезти мене туди й привезти назад. Вона проти того, щоб я їхала сама, і не дозволяє мені брати з собою покоївку, бо не терпить, коли челядь пліткує про неї. То ви можете мене супроводити?

– І ви питаєте, Естелло!

– Отже, можете? Тоді, будь ласка, післязавтра. Всі витрати ви оплачуєте з мого гаманця. Така умова, чуєте?

– Я мушу скоритись,- відповів я.

Це було перше й останнє попередження як щодо цієї поїздки, так і щодо всіх інших: міс Гевішем ніколи мені не писала, і я навіть не знав її почерку. Через день ми з Естеллою поїхали і застали міс Гевішем у тій самій кімнаті, де я її вперше побачив, і в домі - зайве й додавати - нічогісінько не змінилося.

Любов її до Естелли стала ще страшнішою, ніж була тоді, коли я бачив їх удвох останнього разу; я свідомо вживаю цього слова, бо її пестощі й погляди на Естеллу - це таки воістину було щось страшне. Вона упивалася красою дівчини, упивалась її словами, упивалась її жестами і, дивлячись на неї, мемрала губами свої тремтячі пальці, немов пожирала прекрасне створіння, яке сама ж і викохала.

З Естелли вона переводила погляд на мене, наче хотіла прозирнути мені в саме серце й пересвідчитись, чи глибоко його зранено.

– Як Естелла до тебе ставиться, Піпе, як вона ставиться?
– з відьомською настирливістю допитувалася міс Гевішем знову й знову, дарма що Естелла була поруч.

Але особливо моторошною видалась мені вона, коли ми сиділи ввечері при мерехтливому вогні каміна: притисши до себе ліктем Естеллину руку і вп'явшись у неї кістлявими пальцями, вона випитувала в Естелли імена й титули причарованих її вродою чоловіків, що про них та регулярно згадувала в листах; міс Гевішем прикипіла до цього реєстру так затято, як може прикипіти тільки смертельно ушкоджений розум, другою ж рукою вона спиралася на свій костур, підборіддя поклала на цю руку, а її втуплені в мене вибляклі очі пашіли, мов у привида.

І хоч як боляче було мені від цих розмов, хоч як гостро давали вони мені відчути мою залежність, а то й приниженість,- я вбачав у них свідчення того, що Естеллі суджено мстити за міс Гевішем чоловічому родові і що вона стане моєю лише тоді, коли ця помста бодай якоюсь мірою удовольнить міс Гевішем. Я вбачав у них також доказ того, що Естеллу заздалегідь приділено мені. Бо посилаючи її у світ зваблювати, і мучити, і ранити, міс Гевішем мала ту зловтіху, що дівчина однаково недосяжна для всіх залицяльників і що всякий, хто поставить на цю карту, неминуче програє; і ще я вбачав у цьому хворобливе жадання навіть і мені завдати мук, дарма що в кінці на мене таки чекає винагорода. Я вбачав у цьому також причину того, чому я маю так довго чекати, чому мій колишній опікун уперто не визнає, що він посвячений у плани щодо мене. Одне слово, я вбачав у цьому і міс Гевішем - такою, якою вона поставала переді мною і тоді, і раніше,- і виразну тінь затемненого нездорового дому, в якому її життя ховалося від сонця.

Свічки, що освітлювали кімнату міс Гевішем, стояли в канделябрах, прикріплених на стінах. У затхлому повітрі вони горіли рівним і тьмяним полум'ям. Дивлячись на них, на їхнє мерхле сяйво, на зупинений годинник, на напівзотлілі клапті її весільного вбрання, розкидані на столі й на підлозі, на цю схудлу жінку, довжелезне примарне відбиття якої падало на стелю й стіну, я знову й знову вбачав у всьому підтвердження своїх здогадів. Мої думки перекинулись до зали по той бік сходів, де стояв накритий стіл, і я й там читав ці самі слова - у павутинні, що обвисало з вази посеред столу, в повзанні павуків по скатертині, в шурхоті полохливих мишей за панелями стін, у неквапливих прогулянках тарганів по підлозі.

Поделиться с друзьями: