Велика, більша й найбільша

— Капітан?! — зойкнули Іка з Горошком, поспішаючи на майдан.

Так, там був Капітан. Він стояв спокійний, мовчазний, запорошений і добре полагоджений. Стояв біля колодязя. І чекав.

Сюрприз у тому й був, що Мешканець люб’язно запропонував одвезти до Варшави все товариство.

Це була чудова, прекрасна ідея. Бо в інакшому разі туристам довелося б труситися всю ніч поїздом.

— Наш улюблений Капітан! — розчулилася Іка.

О дев’ятій виїхали. Іка з Горошком і лірично замріяна тітка — на задньому сидінні, Рудий поруч з Мешканцем — на передньому.

Мешканець пишався Капітаном і не приховував цього.

— Дідусь уже, — казав він, — та й годі. А ще молодець. Чуєте, як тягне?

Іка з Горошком тільки штовхнули одне одного ліктями: мовляв, що він там знає про нашого Капітана!

А Капітан, мугикаючи мотором якусь пісеньку про пустельні шосе, про пальми, що, ніби страуси, тікають з дороги, про смак бензину і блиск циліндрів, — мчав крізь ніч.

З тихим шелестом відбігали назад дерева, фари розтинали темряву.

Іка й Горошок, зручно вмостившись, заплющили очі, щоб думати про якісь зовсім неясні, туманні й дивовижні події. Про речі, які коли-небудь доведеться пригадати.

— А може, не пригадати, — прошепотів сам до себе Горошок, — а відкрити?

— Так, — теж подумки сказала Іка. — Це треба ще обміркувати.