Великий день iнкiв

Курукіра прийшов на “Віргінію” і загубив її людей. Курукіра готував лихо “Голіафові”.

Тому й шепотів молитви високий мулат.

Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності і перший став на східці трапа, що вели в трюм. За ним важко ступав Крутояр, Самсонов міцно стискав у кишені револьвера, якого дав йому капітан.

У тісному проході було задушливо й темно. Тьмяний ліхтар, залишений, певно, з ночі, скупо освітлював грубо тесані стіни. Трюм був захаращений мішками із вяленою рибою — юкою.

— Хай боронить нас матір божа! — тремтячим голосом прошепотів Пабло, схрестивши на грудях руки. Обвислі криси капелюха кидали на його обличчя чорну тінь.

Географ витягнув револьвера і зробив крок до Пабло, лишивши позад себе Крутояра. Войовничий запал штовхав його вперед.

— Там, — Пабло показав на невеличкі дверцята. — Санта мадонна Кастільська!

— Наш капітан користується прихильністю всіх мадонн світу, — пожартував Самсонов.

Крутояр зміряв його осудливим поглядом і наказав капітанові:

— Відчиніть ці двері!

Але Пабло наполошено замахав руками.

— А що, як там засів хто-небудь із зброєю? — квапливо заговорив він, відступаючи у протилежний куток трюму.

Крутояр сам береться за двері. Мимоволі опускає голову і дивиться на свою білу сорочку — чудова мішень для стрільби в пітьмі. Очевидно, про це подумав і Самсонов, бо в ту ж мить владним рухом відслонив Василя Івановича подалі від дверей. Котячим пружним кроком пройшов наперед і, звівши револьвера, схопився за клямку. Відчиняє двері обережно, зовсім обережно. Спочатку шпаринка, далі ширший отвір, ще ширший. Як там темно! Що б це могло бути? Певно, камера або запасний трюмний відсік. Краще його зачинити.

— Облиште, сеньйоре, — благально говорить капітан Пабло. Він уже має й без того доволі страху. — Ах, сеньйоре, куди ж ви йдете?

Але Самсонов чомусь уважно прислухається. Він, здається, почув щось. Він увесь насторожився.

І раптом відсахнувся назад. На обличчі в нього — подив і настороженість.

— Там… хтось стогне…

— Давайте сюди ліхтар, капітане, — мовив Крутояр.

Самсонов отямився від першої несподіванки, потягнув до себе двері і зайшов до невеличкої, зовсім темної комірчини.

— Ліхтаря! — гукає з мороку. — В’язи собі тут скрутиш. — І враз у його голосі проривається тремтіння. — Людина! Швидше ліхтар!

Коли Пабло вніс ліхтар і світло залило комірчину, всі побачили на підлозі непорушне жіноче тіло. Жінка лежала на животі, широко розкинувши руки. Чорне волосся розсипалося їй по плечах.

Жінка ворухнула плечем і болісно застогнала.

— Жива! Жива!

— Сюди її! На палубу!

— Куди поранена? Дивіться, ось рана. В груди… і на скроні кров.

Жінку обережно винесли на палубу, поклали біля капітанської рубки.

Її обличчя було жовте, неначе віск. Закривавлене пасмо волосся прилипло до високого лоба.

Професор Крутояр став на коліна, намацав пульс. Глянув, у її заплющені очі, затримав погляд на густій чорній брові.

— Вона жива, — гукнув до Бунча, який все ще стояв на високій палубі “Голіафа”, — непритомна… тяжко поранена. Ідіть огляньте її.

Після того як Бунч оглянув і перебинтував поранену, її перенесли в тісну комірчину капітана Пабло. Жінка все ще була непритомна, хоч, здавалось, дихання її трошки вирівнялось і смертельна блідість на смаглявих запалих щоках поступилась місцем легкому рум’янцю.

— Олесю! — знизивши голос до шепоту, наказав Бунч. — Хутко принеси мені мою валізку з інструментами. А ви, Василю Івановичу, потурбуйтесь про гарячу воду. Я спробую зробити все, що можна… Треба обов’язково дістати грілку, що-небудь тепле.

Поранену обклали гарячими пляшками. Бунч зробив їй укол. Жінка стала дихати рівніше, але свідомість не поверталася до неї.

— Тяжка втрата крові, — похмуро констатував лікар, встаючи з ліжка. — Рана жахлива, я б сказав — смертельна. Очевидно, жінку поранили десь надвечір, і вона всю ніч пролежала без допомоги. Треба перелити кров. Розумієте? Тільки це врятує її.

— Але ж ви не знаєте її групи, — докинув професор.

— Так, я не знаю її групи, — погодився Бунч і ще нижче опустив голову. — Перша група… перша група… — Останні слова він пробурмотів майже пошепки, ніби прикидаючи щось у думках.

Крутояр вийшов на палубу. Сонце вже здійнялось височенько. З-за лісу наповзла чорна хмара. “Буде дощ, — подумав Крутояр. — Скоріше б дощ, бо нічим дихати. Як важко на цій річці, серед цих пустельних берегів!”

Він пройшовся по палубі. “Віргінія” сумно погойдувалась біля носа “Голіафа”.

— Зачепилась кормою за повалене дерево, — озвався поруч капітан Пабло. — Інакше б її давно понесло вниз за течією. Нам треба залишити це місце, сеньйоре. Негайно залишити. До диявола погане місце!

Крутояр відвернувся. Йому не хотілось чути зараз плаксивого голосу капітана Пабло. Він пішов під тент і ліг у гамак. Лежав і думав.

“Треба й справді щось робити”. В цю мить він побачив Бунча, який вийшов із капітанської каюти. У нього було вдоволене обличчя. В білих штанцях, у сорочці з коротенькими рукавами він чимось нагадував опецькуватого хлопчака-підлітка.

— Що сталося? — спитав Крутояр, підвівшись із гамака. — Їй краще?

— Вона прийшла до пам’яті, — сказав Бунч притишеним тоном і сторожко озирнувся на двері капітанської каюти. Приклав до рота свій товстий палець. — Благаю вас, мовчіть!

Крутояр схопився на ноги.

— Я можу піти до неї? — спитав він схвильовано.

— Ні, Василю Івановичу, дайте їй спокій. Її стан тяжкий, загрозливий.

— Кириле Трохимовичу, зробіть усе можливе, щоб вона… ви розумієте мене… Якщо треба, візьміть мою кров. Правда, у мене друга група, у Самсонова — теж…

— Друга, третя — все це не те, — задумливо мовив Бунч. — Ну, гаразд, Василю Івановичу, я скоро покличу вас.

Минула година. Сонце стояло в зеніті. Ліс дрімав, огорнутий легким серпанком. Річка сяяла мерехтливим блиском.

Бунч трохи занедужав. Не скаржачись нікому, ліг у свій гамак і попросив холодної води. Капітан Пабло приніс йому повний кухлик. Виявляється, у нього на самому споді в трюмі стояла сулія з водою.

— Що з вами, Кириле Трохимовичу? — допитувався в Бунча Крутояр. — Може, у вас лихоманка? Ви, звичайно, лежіть, а я піду до хворої…