Великий день iнкiв

— Я слухаю, сеньйоре, — озвався капітан, скосивши на Олеся погляд.

Хлопцеві хотілося запитати про все, що чув від батька й Бунча, а також від матросів на пристанях. Але, стоячи біля великого стерна, він чомусь розгубив свої думки. Підлога під ним ритмічно порипувала, злегка бряжчало скло.

— Скажіть, кабальєро, що таке “баранко”? — випалив нарешті хлопець перше запитання, яке йому спало над думку. — Місцеві жителі так часто говорять про страхітливих баранко.

Добродушний капітан Пабло, притримуючи лівою рукою стерно, дістає коротеньку люльку, запалює її і починає розповідати. Баранко добре запам’ятався капітанові Пабло. Ще коли він їздив по Ріо-Негро й возив зброю для генерала Матаразо… Ех, генерал Матаразо! Краще не згадувати тих часів. Тоді Пабло мав свій корабель і міг послугувати добрим сеньйорам, які не схиляли голови перед зарозумілими іноземцями. У своєму трюмі Пабло возив для генерала такі речі, на згадку про які ще й тепер у нього мороз поза шкірою ходить. Звичайно, сеньйор Олесь не патякатиме про те, що почув, бо за це не гладять по голові. Так от, про баранко. Цим словом індіяни називають жорстокий двобій між річкою і берегом, між водою і землею. Коли розлючена земля, не маючи сил стримати гніву, який виповнює її груди, падає на воду, і коли гуркіт котиться по річці такий, що, здається, настав кінець світу, це і є ба-ранко. У такі години індіяни фанатично моляться, бо вода може розгніватись і піти на їхні селища й хижі. Дурні індіяни! Капітан Пабло знає, що воно за штука — баранко! Просто річка підмиває берег, і грунт обвалюється у воду. Які тоді хвилі здіймаються навколо! Лихо кораблеві, що попаде в баранко…

Капітан важкою рукою круто повернув кермо. Корабель різко хитнуло вбік. Темна смуга лісу загойдалась перед вікном рубки.

— Вибачте, сеньйоре, — промовив Пабло, — на цій річці треба добре пильнувати. Мало не вскочили в нуртовиння…

На берегах інколи спалахували поодинокі вогники. В темних лісових хащах, що, здавалося, виростали просто з води, іноді чувся істеричний крик. Той крик у вечірніх сутінках був жахливий — немов ненажерливий хижак шматував нещасну жертву, і вона, конаючи, сповнювала повітря передсмертним ревінням.

— Не лякайтесь, сеньйоре, — заспокоїв Олеся Пабло. — Це мати-місяць. Звичайна мавпа, але диявольськи погана тварина. Хай захистить од неї мандрівників свята мадонна. Коли почуєш серед ночі матір-місяць, то ладен тікати світ за очі. Нема нічого страшнішого, ніж уночі опинитися в цьому триклятому тропічному лісі. Бог створив сельву для того, щоб покарати людину. Хороші люди тут швидко вмирають, бо сельва не приймає їх до себе. — В голосі капітана тепер уже звучала похмура урочистість, немов він говорив про щось пережите ним самим.

Капітан Пабло, тихий, суворий, розповідав про те, як жорстоко мститься сельва тим, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці, скільки крові й поту коштує кожен відвойований у неї клапоть землі. Він згадував про бідні селища добувачів каучуку, про дикі індіянські племена, про страшних людей-мачо, людей-богів, людей-убивць, перед якими в панічному страхові схилялася навіть жорстока сельва, бо люди-мачо не знали ні бога, ні совісті, ні жалю. Це злочинці, що втекли з каторжних тюрем, убивці, засуджені до страти, яким пощастило вирватися на волю, авантюристи й п’яниці. Вони тікали в сельву і сіяли там страх і смерть. Навіть уряд боявся мачо. Поліцаї воліли пити з бандитами віскі, а не боронити від них закони республіки.

— Наші поліцаї самі чинять злочини, як найгірші бандити, — зажурено зітхнув Пабло. — Ви ще почуєте ім’я Чорного Себастьяна. В мене на голові менше сивого волосся, аніж на його чорній совісті забитих людей. І що ж? Він вельмишановний поліцейський комісар округи, гроза і сила. Власники гасієнд приятелюють із ним. Для них він — своя рука. Себастьян тримає в покорі бідних пеонів, не дає підвести голови нещасним каучеро, нацьковує одні індіянські племена на інші і, запевняю вас, має на цьому добрий зиск. Індіяни кажуть, що він водиться із злим духом Курукіра. О, не дай боже стати йому на дорозі.

Розповідь Пабло пригнітила Олеся. Слова його ніби розширили перед хлопчиком береги похмурої річки, і він побачив далекі горизонти, побачив те, що чув раніше, і те, що малювала його уява.

— Нічого. Чорний Себастьян недовго лютуватиме на цих землях.

Капітан замовк, вперто вдивляючись у морок, серед якого ледь зримо проступали стрімкі береги.

Зітхнув. Помовчав якусь хвилину. Крутнув колесо ліворуч, потім перехопив його на правий бік.

— У індіян є легенда про доброго духа Кахунью, захисника бідних та скривджених, який живе на горі Комо, — заговорив стримано капітан Пабло. — Якось один індіянин із Верхнього Оріноко розповідав мені, що його предки щороку запалювали на горі Комо священний вогонь свободи. Але згодом в їхню країну прийшли білі люди, тобто ми прийшли до них, і відтоді вогонь на горі Комо згас. Індіянин казав мені, що, доки житиме на землі Чорний Себастьян і такі, як він, гора Комо стоятиме в пітьмі. Індіяни бажають Себастьянові смерті. Його ненавидять усі трударі по Оріноко.

В ІМ’Я ВСЕВИШНЬОГО

Тропічна ніч тепла, чарівно м’яка, немов чорний пухкий килим. Під її покровом важко дихати і ще важче заснути.

Крутояр лежить, розплющивши в пітьмі очі. Думки напливають одна за одною. Треба все добре зважити, до найменших дрібниць обміркувати. За цю небезпечну подорож цілком відповідає він.

Професор згадує розмову з шведом Сундстремом, таємні слова радіограми Саунгейнлера: “Трагічну таємницю інків розкрито… Біля гори Комо вчинено злочин…”

І вже мозок шукає відповіді в минулому. На далекому шляху історії десь має бути розгадка таємниці.

На шляху історії!

Змішалися в кривавий клубок історія народів і історія завойовників.

Колись був Колумб. Великий, безсмертний, славнозвісний першовідкривач континенту. За ним прийшли перші каравели з іспанськими і португальськими вояками, з бундючними, бездушними кабальєро і їхніми духовними наставниками. Згодом почалися походи. Хрестові походи на американських землях.

У Мексіці холодний меч Кортеса впав на голови добродушних ацтеків. Полоненням і смертю їхнього останнього імператора Куатемока закінчилось існування ацтекської держави.

На півдні — перед колісницею конкістадорів схилились довірливі інки. Жертвою іспанського віроломства став їхній верховний вождь, “син сонця й води” Атауальпа.

Крутояр невесело зітхає. Інки! Мужні діти первозданної матері-природи. Професор пригадує, як усе почалося, викликає в пам’яті найменші подробиці тієї великої трагедії, що сколихнула землі Нового Світу.

Думки снуються в голові, сон тікає ще далі, втома від денної спеки ще розлита по тілу.

— Василеві Івановичу не спиться? — це голос Самсонова.

— Хіба не чуєте, — бурчить Бунч. — Начальник експедиції вирішує нашу долю, Ілля Григоровичу.

Крутояр, пихкаючи цигаркою, простягає руку до ліхтаря, що висить над головою, і натискає на вмикач. Хай краще буде світло. Може, тоді легше дихатиметься.

— Справді, вирішую і нічого не можу вирішити, — кидає професор між двома глибокими затяжками. — Все згадую тих інків. Славний древній народ!

— Доводиться вірити вам на слово, Василю Івановичу, — з легкою образою в голосі озивається Самсонов. — Може, й справді славний, але для мене це пустий звук.

— Ага! Он ви про що! — згадує Крутояр. — Я ж обіцяв розповісти вам історію падіння їхньої держави. Про це, власне, і думаю зараз.

— Чудово! Думайте вголос!

— Ну, тоді готуйтеся до довгої лекції. — Крутояр, начебто й справді збираючись мучити своїх друзів усю ніч, востаннє солодко затягується цигаркою і, втопивши очі в брезентову стелю, починає розповідь: — Інки, їхня історія, їхнє горе завжди тривожили мене. Не раз я питав себе: чому доля буває часом такою несправедливою до миролюбних народів і виявляла стільки прихильності до поневолювачів?