Весна-красна
Шрифт:
У нього довгий батіг, він ним над кіньми помахує й серйозно каже коням:
— Вйо! Вйо!
А як фотографували сівбу буряків, то Ганна Денисівна покликала Казика:
— Ви й його зніміть! Він у мене роботяща людина!
А до Казика:
— Отут стань! Та батога сторч постав! Отак! Щоб усі бачили, що ти не гуляєш.
На літературний вечір Ганна Денисівна прийшла, весь прослухала, подякувала, а як присоглашала письменників обов'язково приїхати восени подивитися на врожай, сказала жартома:
— З косами приїздіть! З косами!
— А
— Ложки знайдуться! І те, за що ложка чіпляється, теж найдеться! Приїздіть!
Праця йде на селі «розгорнутим», як то кажуть, «фронтом». Між іншим, весняна сівба, це — не танці.
Трудна була на селі весна 1947 року.
І коні були не ті, і воли не ті, і трактори не ті…
— Ех, якби ви до війни були подивилися, які отут коні ходили, які корови були! — сумно посміхаючись, казав нам літній уже колгоспник. — Хіба ж такі?! Та нічого: ще два-три тижні, травичка підросте, — вони й повеселішають.
А проте зараз ще:
— Та нічого! Переборемо! А на вареники приїздіть! З вишнями! А схочете — з сиром наваримо!
Все для перемоги, велика упертість в боротьбі і велика віра в перемогу.
Такі люди не здаються, такі люди не можуть не перемогти!
Єсть у «Червоному гіганті» сімнадцятилітня ланкова Катя Пустовіт.
Комсомолка.
Скільки ж у цієї дівчини енергії!
Вона — учениця Ганни Денисівни Кошової, що, сприйнявши досвід учителя, уже самостійно керівник молодіжної ланки.
Змагається з учителем.
На зборах Катя скоса поглядала на Золоту Зірку, що сяє на грудях в учителя, поглядала і усміхалася:
— Буде і в мене Золота Зірка! Буде! Буде! Буде!
І таки буде!
Не може не бути, бо і Катя — ланкова, — і вся її ланка працюють так, що «іскри з рук летять».
І хіба така Катя одна по колгоспах?
Скрізь вони рясно розквітли за ці роки: наша чудесна молодь, наша радість, наша надія!
Додому з Великополовецького ми поверталися знову ж таки через Білу Церкву.
Графині Браницької вже, кажуть, у Білій Церкві нема!
І в паспортному столі — не прописана.
На наше запитання:
— Де тут живе графиня Браницька? — нам відповіли:
— Не живе! А головне, майте на увазі, що ніколи вже й не житиме!
— Ми не проти! — відповіли ми.
Біла Церква — зелена й кучерява.
Чистенько в місті.
Видко, що кріпко прихорошується до Першого травня. Фарбується, білиться, миється…
А вимитися єсть де: така ж уже чудесна в Білій Церкві річка Рось!
А які прекрасні зустрічі із студентством та професурою сільськогосподарського інституту та педтехнікуму! Яка чудесна молодь!
Їхали ми до Києва, ніби у криниці з цілющою енерговодою викупані…
Пройшли дощі…
І за якихось два-три дні ще дужче закучерявились дерева, зазеленіли широкополі колгоспні лани…
Щоб бути ще чепурнішими, ще милішими до дня Першого травня, міжнародного свята трудящих.
Запорожці
Виявляється,
що Запорозької Січі на Запоріжжі вже нема. Перейменовано її на «Запорізьку Сталь», що скорочено зветься «Запоріжсталь».«Запоріжсталь» — завод-велетень, гордість радянських п'ятирічок або, як його ще називають, — перлина радянської металургії.
Що ж воно таке, як на нього оком глянути?
По-перше, це велике місто Нове Запоріжжя, де живуть запоріжбудівці та запоріжсталівці разом із своїми знаменитими сусідами дніпробудівцями.
Широкі, прямі вулиці вилискують асфальтом, кучерявляться чудовими бульварами й алеями з пірамідальних та сріблястих тополь, акацій, кленів та інших представників зеленокучерявої рослинної родини.
Бігають вулицями автобуси, бігають легкові й вантажні авто, трамваї.
Торгують магазини, кіоски, чайні… Сліпить вечорами електрикою кінотеатр. Вулиці гомінкі, повні народу, дітей і підлітків.
Складається Нове Запоріжжя з кільканадцяти висілків, що горнуться до своїх улюбленців — «Запоріжсталі» та Дніпробуду.
Селища — окремі ніби міста — з'єднані між собою чудовими асфальтовими чи брукованими шляхами.
Через Дніпро тут перекинулась казкова гребля Дніпробуду, а на величезній території розляглася «Запоріжсталь».
Колись потужна й владна, вона давала Батьківщині чималу кількість чавуну.
Тепер, трагічно похиливши свої голови, завалені іржавим брухтом, припорошені їдким порохом, лежать пошматовані конструкції славнозвісного мартенівського цеху…
Красунь цех тепер являє з себе цілі гори розбитих, розтрощених металевих конструкцій, ковшів, труб, заліза, каменю, скла…
І все це буде відновлено!
Силами ентузіастів-запоріжбудівців постала з руїн теплоелектроцентраль, гордо підвела голову відбудована домна № 3 і ось-ось загуде своїми рольгангами та сталевими валками стан-слябінг.
Ставляться рекорди продуктивності праці, пронизує будівництво гостра думка людської винахідливості, на очах виростають хитромудрі плетива із сталевих конструкцій, тисне тридцятьма й двома атмосферами котел на теплоелектроцентралі, легенько, ніби граючись, бігають якимись чудернацькими жуками вгору й униз «скіпи», примірюючись, як вони даватимуть руду й кокс у ненажерливу пащу домни № 3, стукають молотки, скиглять терпуги, спалахують сліпучі вогні електрозварювання…
Шумить, гримить, гуде Запоріжбуд.
Вулицями Нового Запоріжжя снує туди й сюди заклопотаний робочий народ…
І тільки запорізький трамвай сунеться поволеньки, і вигляд у нього, як у того філософськи настроєного дядька: мовляв, земля собі крутиться, сонце світить, воли собі йдуть.
— А куди ж ви ото, дядьку, волами та ще й гарбою?
— Та листа на пошту одвезти треба! Гей!
З приводу всього того, що робиться тепер на землі Запорізькій, закортіло нам взнати погляд славнозвісного кошового отамана Івана Сірка.