Весна-красна

— Ходімо, — кажу, — пане отамане, подивимось, яка тепер Січ Запорозька та запорожці які такі тепер суть!

— Ходімо, ходімо, — охоче обізвався славнозвісний кошовий, закидаючи на вухо крутого вуса та підтикаючи під капелюха довгого оселедця. — Ходімо!

Пішли…

— Ну, показуй мені першу паланку, — промовив кошовий отаман. — Де вона і яка вона?

— Перша, — кажу, — паланка, пане отамане, тепер прозивається теплоелектроцентраль.

— Як? Як? — гостро поглянув на мене кошовий.

— Теплоелектроцентраль! ТЕЦ! — кажу.

— Тепло… центро… ні, не вимовлю! — махнув рукою отаман. — А що ж вона робить?

— Тисне, — кажу, — на тридцять дві атмосфери.

— Кого тисне?

— Тисне, пару дає! Парою тисне!

— І більше нічого, тільки тисне? Що ж, їй більше робити нема чого, чи як? А хто керує?

— Воєводін, — кажу, — та Рогачов!

— Курінні?

— Ні, інженери!

— Перемінить негайно! Коли вже вона, ота центораль, чи як там її, тисне, то хай знає, на кого тиснути треба. Хай на бусурмана тисне, за віру православну, за братчиків хай тисне! А то — тисне, а на кого тисне, чому тисне — не знати! Чорт батька зна що! Перемінить!

Похнюпився так кошовий отаман і сердито продмухав вуса.

— Ну, а ще де яка паланка?

— Друга паланка зветься тепер «домна № 3».

— Домаха?

— Не Домаха, а домна, пане отамане!

— Жінки на Січі? До чого Січ славну довели?! Ганьба! Та ще й № 3. Виходить, значить, що не одна тут жінка, а цілих три?!

— Чотири!

— Аж чотири? І всі Домахи? Хто допустив? Хто тут за кошового тепер?

— Димшиць. Керівник тресту тепер зветься…

— А намет його де?

— А там на території Металургбуду.

— Побачити б нового кошового треба.

— Ні, пане отамане, він дуже зараз заклопотаний. ТЕЦ та домну № 3 треба в роботу пускати. Сю ніч тільки сорок хвилин спав! Не варт турбувати!

— Не спав, кажеш? Комарі тнуть, мабуть? От оті гемонські комарі! Я як отаманував, так на чайці з кізяка вогнище розпалював — їх димом і одгонило. А то й задрімать не дадуть. Ти й новому кошовому присовітуй! Дуже мошва диму боїться!

— Та ні, не варт! От уже димить ТЕЦ, кучерявиться димом і домна № 3, на сушку вже її поставили!

— Домаху сушать? Змокріла, чи як? Прала, мабуть, гемонська баба сорочки та й забрьохкалась. Кажу, не пускайте бабів до Січі! Клопіт із ними! То горшки кочергами потовче, то забрьохкається, а потім суши її…

— Та ні, домна сорочок, пане отамане, не пере, сушать її не з того приводу, і ось-ось із неї вогняний струмінь чавуну попливе…

— Чавуну, кажеш? Чавун — річ потрібна: чи борщу зварити, чи галушок. Знаменита річ у поході: не б'ється, не лускає. Чавун для запорожця дуже потрібний. Хай роблять! А хто цією паланкою керує?

— Щербаков! Та й помічники у нього добрі козаки: Світлицький, Бутовецький, Сироватка, Лисько, Шевченко, Каленко…

— Осавули?

— Ні, начальники змін, майстри, бригадири.

— Дивись, скільки за тією Домахою ходять.

— Так, пане отамане, домна — річ серйозна. Треба багато знання, майстерності, уваги й уміння, щоб вона працювала як слід та добрий чавун давала.

— А вони вміють?

— Уміють, пане отамане, та ще й як уміють! А головне — люблять свою домну. Вони кажуть так: «Люблю свою домну більше, як свою жону».

— Іч, які, — кошовий отаман підкрутив вуса, кахикнув та й зітхнув.

Ходили ми з кошовим отаманом по відбудованій домні № 3, бачили рудний двір, підйомник, складне цехове господарство, електрообладнання, розливну машину… Все готове вже до пуску…

Біля одної машини кошовий зупинився.

— Що воно, — питає, — таке?

— Це, — кажу, — пушка Брозіуса!

— Стріляє?

— Стріляє, — кажу, — тільки не так стріляє, як стріляли колись запорозькі гармати.

— А як?

— А це, — кажу, — пушка ось яка. В її «дуло» насипають масу з вогнетривкої глини, потім «націлюють» на оту в доменній печі дірку, що зветься «льоткою», пускають електрику, пушка «стріляє» вогнетривкою масою й замуровує «льотку», щоб звідти не втікав чавун… Отака це пушка!

Кошовий довго дивився на пушку Брозіуса, мацав її, гладив, а потім і каже:

— Дуже добра штука! Мені б отаку!

— А навіщо вона вам?

— Ковбаси начиняти! Ох, і здорово б начиняла! Та швидко!

Пішли ми далі.

— А де ж курені? — питає отаман.

— А ось, — кажу, — й курені. Оцей зветься мартеном.

— Мартин? Може, ще й з балабайкою! — усміхнувся отаман.

— Не Мартин, а мартен. Сталь, крицю тут виливатимуть… Зруйнували його німці. Багацько ще біля нього буде роботи і тов. Чуданові — керівникові «Стальконструкції», і тов. Недужкові — начальникові зварювальних і монтажних робіт.

— Курінні?

— Та ні, беріть вище! Спеціалісти-новатори! Гордість Запоріжбуду — лауреати Сталінської [3] премії…

— Не второпаю щось я всього цього! — кинув отаман. — Не ті люди! Де сині широкі штани? — я тебе питаю.

— Та незручно ж у широких тепер штанах! За конструкції чіплятимуться. Це ж вам не в степу на могилі…

— А оселедці?

— Оселедці в гастрономі продають.

— Та не про ті я оселедці! — скипів отаман. — Я про чуби!

— Поголили! Ну, як же ви з оселедцем будете електрозварювання робити! Згорить оселедець!

3

Так називали на той час Державні премії СРСР.

— Ох-хо-хо! А ще запорожці звуться. І без оселедців. Казна-що! — сердито махнув рукою кошовий. — А ще курені є?

— Є! Он далі: зветься «Слябінг».

— Слабий?

— Та ні, не «слабий». Стопудові «сляби» кататиме.

— Дивно якось! І не слабий, кажеш, а слябінгом зветься. Коли вже «слябінг» — до баби-шептухи треба, хай пошепче.

— Пошепчуть і без баби! Ось-ось рольгангами загуде!

— Та слова які: центро якесь тепло… Слябінг… Рольганги… Ні вимовити, ні зрозуміти! Піду, мабуть, я та ляжу…

— Ідіть, — кажу, — пане отамане, лягайте й лежіть спокійно. Без вас палатимуть тут домни й мартени, густимуть рольганги й прокатні стани гарячого й холодного прокату і тисячами тонн вискакуватиме тонкий високоякісний сталевий лист… А ви собі лежіть спокійно! Не ваша вже тепер це справа!

Запоріжбуд одбудовує «Запоріжсталь».

«Запоріжсталь» даватиме для Батьківщини тонкий сталевий лист…

Із того листа будуть робити автомобілі, трактори і т. ін.

Коротенько про технічний процес одержання тонкого сталевого листа. Це для того, хто не знає. І хто знає.