Весна-красна
Шрифт:
— Та чув колись, ще в дитинстві, що ніби було колись таке чудо. От не пам'ятаю тільки, чи понаїдались ті люди, чи не понаїдались?
— Кажуть, ніби понаїдались, бо ще й залишилось кілька коробок хліба й риби!
— Байка, розуміється, — закурюючи, сказав старший повар, — однак таке чудо буває і на моїй роботі.
І старший повар сумно якось зітхнув.
— Чого ви так сумно зітхаєте, Гарасиме Петровичу? — поцікавилися ми.
— Та так… — нехотя одказав Гарасим Петрович.
— Скажіть, будьте такі добрі, — звернулися ми до старшого повара, — коли це, звичайно, не секрет вашого виробництва,
— Складна математика! — посміхнувся Гарасим Петрович.
— А все ж таки? Дома, наприклад, коли трапляється ділити курку, то не буває без непорозумінь… У курки, на жаль, тільки дві лапки, а за столом сидить чотири чоловіка, і кожному хочеться лапку… Ну, й буває так, що мати, краячи курку, одному дає лапку, другому дає лапку, третьому, дуже вже вимогливо-верескливому, дає ложкою по лобові. Так то ж мати! А вам же луснуть неспокійного клієнта ополоником по кепці не дуже рекомендується… Як ви виходите із становища? Розкажіть, будь ласка!
Гарасим Петрович глянув на директора і почав:
— Ну от… Привозять нам із бази, приміром, двадцять штук курей. З кожної курки я маю зробити певне число порцій, бо меню на сьогодні, скажімо, смажена курка з гарніром. Так… Видають мені, значить, з кладової п'ятнадцятеро курей, я їх смажу…
— Дозвольте, Гарасиме Петровичу! Ви сказали, що з бази вам привезли двадцятеро курей, а смажите ви чомусь п'ятнадцятеро…
Директор їдальні засовався на стільці.
— Обмовились, Гарасиме Петровичу! — підказав директор. — Двадцятеро привезли з бази, двадцятеро ви й смажите…
— Буває й так! — погодився Гарасим Петрович. — Смажу, значить, я двадцять штук курей, потім беру, значить, п'ятнадцять штук курей і ділю їх на рівні порції…
— Дозвольте, Гарасиме Петровичу! Знов у вас помилка: засмажили, кажете, двадцять штук курей, а ділите на порції п'ятнадцять… Обмовились…
— Ділю я, значить, — вів своєї старший повар, — п'ятнадцять штук, бо в даному разі забажалося не сирих, а смажених…
Директор їдальні ще прудкіше засовався на стільці.
Гарасим Петрович не звернув уваги на совання директора й розказував далі…
— Або візьміть, ви свинячі одбивні котлети… Привозять мені з бази двісті, приміром, котлет… Я беру сто вісімдесят і смажу…
— Знову обмовились…
Але старший повар не звертав уваги на репліки і говорив, говорив, говорив…
— Привозять із бази картоплі, приміром, сто кілограмів. Я беру сімдесят п'ять кілограмів, чищу й варю чи смажу…
Тоді вже ми не витримали:
— Що за така математика?! — крикнули ми.
— А така, як і в тому чуді-юді, — підніс і собі голос Гарасим Петрович. — П'ятнадцятьма курми годуємо стільки клієнтів, що їх треба годувати двадцятьма… Та й котлетами… Та й картоплею… А бувало й так, що в меню індичка, а на тарілці — курка… Ну, це, правду казавши, ще за аж ген того директора…
— Ну й що ж? — запитали ми.
— Нічого. Був директором Сава Кузьмич, а став Кузьма Савич!
— А де ж Кузьма Савич?
— Там, де й Сава Кузьмич!
— Текучість у директорах?
— Текучість в індиках завжди викликає текучість
у директорах! Закон! І от що характерно: індики течуть по вертикалі вгору, а директори по горизонталі в народний суд… Чи то вже так нашій їдальні не везе, чи на такому вона місці стоїть, я й сам не знаю, — знизав плечима Гарасим Петрович. — По других їдальнях і серед курей та індиків, і серед директорів ніякого руху, — мертвий штиль, а в нас цього мутного потоку «буряно і много».— То, може, у вас, Гарасиме Петровичу, індики такі «рєзві» та рухливі?
— Може, може… Тільки ж остогидло вже мені «чудеса» проробляти на манір п'ятьох хлібин з п'ятьма таранями. Пора припинити! — рішуче промовив Гарасим Петрович.
— Припинять! — сказали й ми не менш рішуче…
Дер Галушка
Двоюрідний брат у нас єсть.
Дуже серйозний брат, високий, красивий і з вусами.
Дуже вчений брат, бо його батько, — наш уже ніби дядько, — віддали його колись до гімназії (тоді ще гімназії були), і він там учився.
Бабуся наша все було нам говорили:
— На велику людину брат учаться! Або на суддю, або на аблаката!
Як, було, приїздить він до нас на канікули та вдягне мундира із срібними ґудзиками, так ми, було, стоїмо, дивимось уже, дивимось, — і кожному хочеться, щоб і в нас такі ґудзики були, та Оксанка, сестричка, було, не вдержиться, та як присне!
А бабуся до неї:
— Чого ти? Страмнюча?!
А вона:
— Як у пана!
З діда-прадіда звалися ми Салами, — Сало й було наше прізвище.
І цілий наш куток у селі прозивався: «Сали».
Як ото, було, хто запитає:
— А де Оверко Сидорович проживає?
Зразу ж усякий і скаже:
— Отам, за ставком, де ото дупляста верба! На Салах! Там усі Сали здавна-давен жили.
Там, на Салах, усі ми повиростали і в люди повиходили.
Так я знову про двоюрідного брата, що ото в гімназії вчився.
Був уже він у восьмому класі чи, може, навіть у сьомому, та тільки надійшов од нього лист, який дуже здивував його батька, батькового, виходить, брата.
Писав у тому листі син, — двоюрідний, значить, наш брат, — щоб не писали йому на конверті: «Кіндратові Макаровичу Сало», а щоб писали так: «Кіндратові Макаровичу Салло»… Щоб писали не одне «ли», а щоб два «ли» писали, бо одне «ли» його не тільки принижує, ба навіть ображає.
Дядько й батько щось довго з цього приводу говорили, сперечались, хитали головами, махали руками, гмукали…
Батько наш сказали:
— Дурниці! Затой… Зарозумівся!
А дядько вдарили руками об стіл і навіть аж крикнули:
— Не затой! А, виходить, вивчився, допойняв, що одного «ли» для вченого мало, треба, виходить, два «ли»!
Батько махнули якось так різко рукою, що дядько аж підскочили та й сказали:
— Твоїм по гімназіях — зась! Твої так волам хвости й крутитимуть, а Кіндя (Кіндрата вони Кіндею звали) вже, значить, вивчились, образуваніє дістали, їм уже одного «ли» замало!..
Батько зскочили з лави і якось аж затремтіли…
Ми, малеча, попритихали по кутках, та тільки сидимо, сопемо.
Та тут, спасибі їм, бабуся кинули куделю та до батька: