Весна-красна
Шрифт:
— Ну, чого ти, Пилипе, хай бог простить, із той… як пак його… ізнервувався? Може ж, таки й справді для вченого одного «ли» замало?!
Дядько схопились, за шапку та з хати.
Отак колись посварилися батько з дядьком за оте гемонське «ли».
Та як потім уже виявилося, що оте «ли» було не просте «ли».
Брат двоюрідний потім як приїздили до нас, то вийшло, що не в самому тільки «ли» справа.
Вони почали було нас повчати, так ми спочатку дивувалися, а потім, як уже попідростали, тоді вже ми все зрозуміли, про що нас повчали наш дуже вивчений двоюрідний брат.
Стануть, було, серед
А ми зразу всі й підхоплюємо:
Чом вас вітер не розвіявВ степу, як пилину?Чом вас лихо не приспало,Як малу дитину?..А вони:
— Тс-с-с-с! Хто це написав?
— Шевченко! Тарас Григорович!
Брат, було, скривляться та так із якимсь аж навіть презирством замотають головою:
— Шевченко?! Чи знав Шевченко, панський кріпак, німецьке слово папір? Дас папір?
Ми аж очі, було, повитріщаємо:
— Паперу не знав?!
— Не знав! І не він цього вірша написав!
— А хто?
— Енгальгардт! Пан Енгальгардт написав! Німець!
Аж руками, було, брат по столу бахнуть.
Ми аж поприсідаємо.
А двоюрідний брат нам і розповідають:
— От досі ви всі пишетеся на прізвище «Сало», не тямлячи про те, що наші пращури були емігрантами з Франції і звалися «де Салло», два «ли», а ви й досі «Сало»… Де дівалося оте «де», я ще не з'ясував, але я це обов'язково з'ясую, — для цього я в гімназії вчився… От узяти, приміром, і таке слово, як «очкур», — усі твердять, що воно ніби наше українське, а як прослідити його історію, аж до теперішніх критиків, то це не що інше, як англо-саксонське слово «о'кей». Ех, ви! Неоковирні!..
Вивчилися наш двоюрідний брат на критика…
На отого, що рецензії пишуть, — на п'єси всілякі, на вистави…
Батько їхній уже померли, а наші ще живі були…
От одного разу надійшов до нас лист од нашого двоюрідного брата.
Писали вони нам, що живуть у столиці, працюють по різних університетах, читають лекції, в газетах пишуть. Живуть, — писали, — непогано, добре заробляють і вже викандидатувались у якісь такі дуже наукові звання…
Бабуся, батько, мати та й усі ми дуже зраділи, що Кіндрат Макарович живі й здорові, — живуть добре і т. ін.
Батько зразу ж вирішили їм одписати, щоб до нас вони погостити приїхали з города, бо дядько наш, Кіндратів батько, й мати Кіндрата Макаровича повмирали, і наша рідня була їм, виходить, найріднішою.
Одне тільки дуже батька нашого та й усіх нас засмутило, це те, що Кіндя в листі прописали, що вони вже змінили своє прізвище «Салло», — хоч із двома «ли», — на інше, ніби видатніше, на «Пілящаговський»!!!
Тепер уже йому, мовляв, слід писати так: «Кіндратові Макаровичу Пілящаговському».
Батько з цього приводу похитали сумно головою, а бабуся заплакали:
— Таке прізвище, як Сало, на отаке проміняв!
Батько махнули рукою:
— Не
плачте, мамо! Кіндя ж критик та ще й театральний! Може ж, йому нове прізвище більше до вподоби! Хай приїздить! Як-не-як — рідний небіж!От цього літа й приїхали до нас у гості наш двоюрідний брат, Кіндрат Макарович, бувший Сало, а тепер Пілящаговський…
Дебелий, уже в літах, видно, що живе справно…
Ми всі до нього:
— Розкажіть, мовляв, як воно там у вас, у столиці!
— Я, — він каже, — фахівець по театрах, по драматургії…
— Ну, як, — ми до нього, — там у вас із п'єсами? Чи йде «Суєта» або «Хазяїн» Карпенка-Карого?
— Ідуть, аякже ж! — одказують Кіндя. — Ще б пак не йшли, коли вони всі списки з Шекспіра чи з Шіллера! Звичайно, йтимуть…
Батько якось так сірпонулися, а бабуся куделю сіпонули, бо саме пряли…
— І «Запорожець за Дунаєм» іде?
— І «Запорожець», — кажуть, ковтаючи колгоспну ковбасу, Кіндрат Макарович, — іде! Моцартова ж музика!
Ганнуся, комсомолка, племінниця моя, зіскочила з лави і якось так ніби аж вітром промчалась у другу хату…
Принишкли всі…
Помовчавши, батько суворо якось так запитав:
— А нові п'єси які єсть? Чували ми про «В степах України». Чи йдуть, чи не йдуть вони на театрі?
Кіндя презирливо махнув рукою:
— Хіба то п'єси?! Все штампи! Ні характерів, ні типів! Он закордонні…
Батько різко рвонулися з лави.
А бабуся підбігли до батька, обняли його й держать.
— Чого ви, мамо? — тріпонувся батько.
А бабуся зніяковілись і щось таке проговорили, що ми аж не допойняли:
— Та я, синку, того… як пак його… віника ніяк не знайду…
Кіндрат Макарович Пілящаговський (колишній Сало) в цей момент голосно проковтнули шматок ковбаси. Нашої, колгоспної… І взялися за сало. Колгоспне сало, на одне «ли»…
Фіз-культ-ура!
У кожної людини єсть приятелі…
Єсть вони і в мене, і у вас.
Це не так уже й важливо, хоч і приємно, а важливо те, що серед приятелів, і в усіх, і в мене, дедалі більшає фізкультурників.
Не помічали?
А ви придивіться.
Я теж раніше цього не помічав, а тепер придивився, — нене моя! — там футболіст, там штангіст, там стрибун, там снайпер, там спринтер, там стайєр…
Серед молоді — наших синів, дочок, зятів, онуків, — то це не дивно.
Ні, самі ваші приятелі, — літненькі, сказать, уже люди, — і ті зафізкультурили.
Не подумайте, прошу вас, що я хочу з когось покепкувати, — ні.
Навпаки, я з того дуже радуюсь, бо я гадав, що сам-один я тільки такий, що о 7 годині вранці пританцьовую перед репродуктором.
— Раз-два-три. Раз-два-три.
Раніше, щоправда, посемейство, перевертаючись в цей час на другий бік, сердито мимрило:
— І чого б ото я так телесувався? Хоч не гупай!
А тепер уже мовчить: звикло.
Та й сам я посмілішав після того, як колись зайшов до кума раненько дуже (діло було). І побачив таку картину: перед репродуктором стоїть кумова мама (сімдесят три їй), підібгала спідничинку на манір трусиків, держиться за стільця і підскакує:
— Раз-два-три. Раз-два-три.