Весняні ігри в осінніх садах

І, знаючи, що роблю свинство, я запросив її на танець. Олюсь навіть спробував запротестувати, але Леся уже піднялася і пішла. В танці вона притулилася до мене так, мовби танцюємо не вперше, а бозна-відколи, її тіло покірно піддавалося моїм рукам, вона не танцювала, а плила в танці, як пушинка, а її чарівне мовчання, її тоненькі пальчики, які реагують на кожен порух моїх, її скрадливий погляд з-під вій — усе це свідчило, що я її цікавив більше, ніж Олько. Усвідомлюючи те, що пізніше я можу й не мати такої щасливої нагоди, я спитав:

— Знаєте, Лесю, я б хотів з вами зустрітися окремо. Де б я міг вас побачити найближчим часом?

— Це дуже просто. У неділю в мене уродини, і я вас запрошую.

О ні! Отак відразу і в сім’ю? Помітивши моє ошелешення, додала:

— Не бійтеся. Ви будете чутися як в родині.

— Там буде й Оля?

— Ні. То моя шкільна подружка. Ми бачимося рідко.

Після цього вона назвала свою адресу на Новому Львові. Ми чулися як шпигуни, ані найменшим натяком не видавши за столом своєї змови, і Олько продовжував залицятися до Лесі, а я до Олі. Леся пила мало, Оля ж добряче захмеліла і використовувала мене як вішалку.

Коли ми розходилися, кожен пішов проводжати свою панну. Оля мешкала на Мучній. Я піймав таксі, ми сіли ззаду і всю дорогу цілувалися. Біля її дому продовжили це приємне заняття, але тут уже я увійшов в екстаз і потягнув Олю на Кайзервальд. Там я спер Олю на дерево, здер з неї джинси і взяв її навстоячки, п’яну і дурну. Місяць угорі радісно освітлював її білу широку дупу. Оля тихенько покувікувала, але жодним іншим звуком не сигналізувала наближення оргазму. Хвилин за двадцять оця гімнастика мені надокучила, я був п’яний і мав притуплені відчуття. Але Оля й не думала кінчати. Вона ритмічно підмахувала і, щоб я скис, могла махати так до самого ранку. Але я хотів спати і — додому. На думці мені крутилася Леся — ніжне сотворіння, з якою секс мав би перетворитися на свято, а крім того, я був спраглий не стільки сексу, як кохання, я хотів знову пережити цей чудовий стан закоханості, коли все довкола тебе цвіте і вибухає пристрастю…

— Я кінчаю, — сказав я.

— Ні, — сказала Оля.

Ще десять хвилин проминули з незмінним наслідком.

— Я кінчаю, — повторив я.

— Ні, — сказала Оля.

Її дупця працювала в тому самому ритмі, я навмисне завмер і не рухався, а вона сама насувалася на мене і відсувалася, як паровий молот. Власне, я можу під час цього думати щось своє і, відволікаючись таким чином, перебувати у процесі досить довго, але то був не той випадок, я не мав жодного бажання викладатися для першої-ліпшої Олі.

— Можна в тебе? — спитав я.

— Ні, — сказала Оля.

Здавалося, вона, крім «ні», жодного слова уже вимовити не спроможна.

— Я кінчаю.

— Ні, — сказала Оля.

Я посадив її на траву. Оля була така п’яна, що відразу повалилася навзнак, як була, зі спущеними джинсами. Я спробував її підняти, очуняти, але вона захропіла й не реагувала ані на мої слова, ані на ляпаси. Що було робити? Нести її я не міг. Не та вагова категорія. Все, що я зробив, — це заледве натягнув на неї джинси, застібнув і, наламавши липових гілок, прикрив її, щоб не замерзла. Все це, мабуть, збоку скидалося на дії маніяка: задушив — трахнув — замаскував. Ні, на прощання я ще цьомкнув її у вуста і подався додому.

3

Прокинувся я з важкою головою. Вчорашня п’янка вибила мене з колії. Здавалося, я поклав під язик здохлу жабу, яка за ніч розклалася. Я навіть для певності поплямкав. Я виліз із ліжка, позбирав із підлоги манатки, вбрався і посунув до ванної. Прополоскавши горло, я вихаркав разом з водою темно-червоні згустки. І жодних решток жаби. Просто темно-червоні згустки. Як у туберкульозника. Але то не була кров. То було вино. Те, яке я пив учора. Скільки я його вдув? Я чистив зуби і без кінця спльовував. Врешті знову прополоскав горло і виплюнув. Цього разу те, що вилетіло з мого писка, було прозорим.

У роті стояла спека пустелі, з піднебіння сіялося гаряче світло і спалювало все, що бачило на язику, я видихав безнадійну пустелю, на зубах хрускотів пісок — пити, пити, пити… Чи випити? О Боже, ні, тільки не це. Я запарив зеленого чаю і відчув, як з кожним ковтком у голові сходить сонце, проміння зблискує, розсіваючи тепло і радість, розганяючи смуток. На гілках затьохкали птахи, запах розквітлого бузку вдарив у ніздрі, а посеред пустелі розквітла оаза. Це все наслідки чаю.

4

Дорогою до Лесі я купив парфуми, букет троянд і поїхав на Новий Львів. У новобудовах я чуюся як зацькований щур, мені там незатишно і боязко: ці висотні будинки діють на мене з якоюсь агресією, мовби я чимось перед ними завинив. Ніби змовившись, вони роблять усе, аби заплутати мене, не дати знайти потрібне помешкання, навмисне повертаючись до мене не тим, що мені потрібно, боком, а інколи взагалі зникаючи з поля зору. Цього разу я блукав добрих півгодини, а коли нарешті потрапив до Лесі, там уже всі гості зібралися.

Леся нас познайомила, і я з радістю дізнався, що вона, крім мами, тата й сестри, має ще бабцю, хрещену маму, двох шкільних колєжанок, які вже встигли щасливо віддатися і прийшли з чоловіками, двох неодружених однокурсниць і аж трьох кавалерів, які на мене дивилися з промовистим почуттям невдоволення. Мабуть, кожен з них мав свої плани щодо Лесі, але самій Лесі це не заважало, і вона посадила мене між собою і сестрою. Сестра Лесі називалася Рома. Вона була старша за Лесю років на два-три. Рома була вища, Роми було більше. Вона дуже втішилася, отримавши таку гарну забавку, як я, на якій можна з успіхом проекспериментувати всі салати й закуски та домашні наливки. Вона повністю заволоділа моєю тарілкою, і я не встигав дожувати, як підкидала щось нове.

Я чувся не дуже добре у чужому товаристві й подумав, що вино мені додасть гумору, але вино там було жахливе. Краще б я замість тих парфумів подарував їй кілька пляшок шампана, тоді б і мені щось перепало. Наливки були надто солодкі й нудотні, а горілки я не п’ю. То були муки. Я сидів тверезий і зацькований. А тут ще Рома весь час щось мені лопотіла біля вуха, і я мав одне-єдине бажання: убити Рому, відкланятися й піти додому. Проблема була тільки в тому, що, убивши Рому, додому б я уже не попав. Живи, Ромо.

Найбільшою незручністю, коли я потрапляв у нове товариство, завше було те, що я неодмінно опинявся у центрі уваги. Будь-яка тема, що зачіпалася за столом, обов’язково викликала апелювання до мене: а яка ваша думка? Хотілося гаркнути: а ніяка! Дайте поїсти. Ну, власне, і це теж було проблемою. Мені не дають спокійно їсти, мене весь час смикають. У Лесі мене питали, чому я нічого не п’ю. Так, я міг пояснити, що не можу пити тої люри, якої вони сотворили, а горілка їхня — підробка, яку випродукували закарпатські цигани.