Весняні ігри в осінніх садах

— Ах, не моє? Ну, блін… — Тут він засопів, пронизавши мене лютим поглядом, і підвівся з крісла, а я подумав, що ось і настала та незабутня хвилина, коли я можу дістати від нього в ніс.

Фактично така можливість мене не лякала. В моїй практиці вже був один випадок, коли я дістав по писку від конкурента, після чого панна, яка була кісткою незгоди, остаточно вибрала мене. Головне зціпити зуби, щоб не повилітали, а так загалом зовсім не страшно, адже він тут і не розмахнеться як слід. І ні кроку назад. Не намагатися уникнути удару, не ховатися, не затулятися руками. Треба прийняти цей удар як належне, один-єдиний удар, іншого не буде, а коли кров виступить у кутику вуст, не облизуватися, а чекати, коли панна кинеться з хустинкою. Але нізащо не виявити, що ти чекав цього удару, він мусить бути несподіваним, а тому я з усмішкою відвернув свій погляд від Бодя і подивився кудись убік. Такий несподіваний удар — це як постріл у спину. І нема такої панни, яка б його не осудила.

І тут я побачив Олька. Він ішов до нас, на ходу оцінюючи ситуацію. Судячи з виразу його обличчя, він оцінив її безпомильно, а за мить його рука впала Бодьові на рамено, а крізь зціплені зуби прозвучало:

— Щезни! В цю хвилину.

— Що? — набичився Бодьо і зробив крок до Олька.

— О-о-ой! — простогнала Уляна.

— Я сказав: щезни! Вже! — І важка долоня Олька, вхопивши хлопця за шию, стиснула, мов обценьками, з такою силою, аж у того проступили на очах сльози, друга рука заламала руку Бодя за спину і попхала до виходу.

Уляна схвильовано проводжала їх очима і, либонь, вагалася, чи не встати й не вибігти за ними услід. Усі присутні теж спостерігали за цією сценою, а коли Олько із Бодьом зникли, їхні очі прикипіли до нас.

— Не бійся, — сказав я Уляні, — нічого йому не буде. На свіжому повітрі протверезіє.

— Він ніколи такий не був. Який жах!

Повернувся Олюсь, сів біля нас, і ми нарешті привіталися.

— Це Олюсь, — сказав я. — Мій кумпель. А це Уляна.

Олюсь розплився в усмішці:

— Уляно, ви маєте колєжанку таку саму, як ви?

— І не одну.

— Познайомите?

— Звичайно. Правда, вони всі зайняті.

— Це не проблема. Я поза конкуренцією.

— Ха-ха! А ви не страждаєте на комплекс неповноцінності.

— Ні, але змушую страждати інших. Що п’ємо? Шампанське? Ні, це не для мене.

Він підкликав офіціанта і замовив коньяк.

— Ми з Уляною щойно зазнайомилися, — сказав я.

— Я так і зрозумів. А що то був за кєнт?

— Це мій однокурсник, — пояснила Уляна. — Він взагалі гарний хлопець, але сьогодні набрався…

— Ну, ясно, чого б на шару та й не набратися. Таке зі всіма буває. Дивуюся, що ви в ньому знайшли. По-моєму, у нього лише одна звивина і та на задниці. Улянко, а давайте ви візьмете завтра свою колєжанку і ми влаштуємо пікнік на природі.

— Гм… Пропозиція цікава.

— Тоді домовилися, — констатував Олько. — Завтра якраз субота. Зустрічаємося о дванадцятій. Заїдемо на базар, закупимося і — вперед.

Уляна вийшла до вбиральні, і я спитав Олька:

— Чому ти не в Москві?

— Відпала потреба. Власник погодився заплатити дві штуки, і ми йому повернули пропажу. Я заробив чистими пів-штуки. Нормально?

— Напевно. А якби він підстрахувався есбеушниками?

— З нами був мєнт. Хоча якби я відігнав того «фольксваґена» до Москви, то я один заробив би дві штуки.

— Але ж є ризик.

— Ризик є завжди. А за тиждень я поїду до Польщі на «опелі».

— Його вже свиснули?

— Ні, ще тільки пасуть. Коли викрадуть, того ж дня й буду переганяти. Поїхали зі мною. Розслабишся. Гульнемо у Кракові за повною програмою.

— А назад як?

— Назад на «фольксваґені».

— І його так само ще тільки пасуть?

— Напевно.

— А як із кордоном?

— Митники теж мусять собі на хліб заробляти, — засміявся він. — Давай погоджуйся, дівчат візьмемо. По-моєму, тобі зараз тільки й треба, що розслабитися, так? — він плеснув мене по спині.

— Виходить, що так. Ти серйозно хочеш узяти дівчат?

— А що?

— Уляну і її подругу?

— Щодо подруги не певен, я ж її не бачив.

— А запрошення?

— Не проблема. Я маю цілу купу бланків з печатками. Залишається тільки вписати прізвища.

Повернулася Уляна. Вуста, з яких я злизав помаду, знову блищали карміном.

— Хочете прикол? Та колєжанка, яку я збиралася запросити на завтрашній пікнік, тут.

Олюсь враз пожвавився і замотав головою:

— Де? Покажіть.

— Я з нею зустрілася біля дзеркала. Зараз вона зайде. Але вона не сама. З хлопцем.

Ми всі троє витріщилися туди, звідки мала з’явитися Улянина подруга. Кілька пар сонливо тупцяло посеред зали під італійську пісню. Поміж них, вихляючи стегнами, увивалася офіціантка з тацею, повною порожніх келихів. За хвилю вигулькнула висока білявка в напнутих блакитних джинсах і, обережно обминаючи танцюристів, подріботіла попри столи. Робила це з неабиякою грацією, вигинаючись усім тілом, аж Олюсь задоволено прицмокнув. Білявка сіла навпроти хлопця. В них на столі було два горнятка кави і два келишки з лікером.

— Як її звати? — поцікавився Олюсь.

— У неї два імені: Лідія-Христина.

Олюсь засміявся:

— Здається, в Юрка на ім’я Христина алергія.

— Ні, вже пройшло, — сказав я.

— Ага, твоя дружина називалася Христя? — кивнула голівкою Уляна.

— Навіть якби вона називалася Уляна, це б нічого не означало. У мені всі почуття вже вивітрилися. Я порожній, як бубон. А твоя колєжанка гарненька. Правда, Олюсь у нас дуже перебірливий.

— Вона мені сподобалася, — сказав Олюсь, пожираючи її поглядом. — А цей кєнт що за пташка?

— Наречений, — сказала Уляна. — Закінчує медичний.

— Закінчує медичний, а вгощає якимсь дешевим лікером? Передайте їй, щоб вона нізащо за нього не виходила.

— От самі й передасте, коли я вас познайомлю.

— А коли станеться ця знаменна подія?

— Очевидно, завтра.

— Чому ж не сьогодні? Я налаштований якраз на сьогодні. А точніше, на вже. То як мені до неї звертатися? Лідія-Христина?