Весняні ігри в осінніх садах

— І ти вибрала для цього мене?

— Так. Але ми ще маємо одне в одного закохатись. Зараз ви тільки хочете мене. Це звичайний тваринний інстинкт. Але ви в мене закохаєтесь, я вірю в це. На смерть.

Її слова проникали в мою свідомість без жодного опору, так, мовби саме їх я чекав ціле життя, але боявся зізнатися собі в цьому. Я не мушу їх слухати! Я взагалі не мушу з нею панькатися. Ось заведу її зараз у темряву скверика і трахну на лавці. Та цей намір був лише миттєвою бравадою, яку б вона відразу розкусила. Вона знає щось про мене таке, чого я ще сам до кінця не усвідомив. І вона покірно піде за мною у скверик, бо знає, що я її не трахну. Саме її.

— Ну що? — озвалась вона. — Тепер ви підбираєте слова, щоб запросити мене до себе? Ви ж мусите чимось компенсувати ваш зіпсований вечір.

Я мовчав.

— Не прикидайтесь. Ви саме цього й хочете. Але боїтеся. Ви хочете мене, але не впевнені, що стане відваги взяти.

Я подивився на неї і відчув, що справді можу закохатись у цю чортицю з лукавими насмішкуватими очима. Але не повинен… У чоловіків деколи так само спрацьовує інтуїція, і вона мені підказувала: перш ніж запросити Мар’яну до себе, варто зателефонувати Лідці.

— Я мушу подзвонити, — промимрив я.

— До неї?

— Вона чекає.

Я підійшов до автомата й набрав номер.

— Ой, пане Юрцю! — заквоктала її матінка. — Лідуся чекала вас до восьмої, а тоді поїхала писати диплом до Нусі. І вже там лишиться на ніч, бо то аж на Сихові. І телефону в них нема… А в неділю ми вас чекаємо на обід!

Я уявив, як буду їсти зупу, намагаючись не сьорбнути, і відчув у животі спазми.

Моя інтуїція мене не зрадила. Диплом! На Сихові! Все ясно. Не треба бути Фейєрбахом, аби здогадатися, що Лідка поїхала до мене додому. Де лежать ключі, вона знає, і, коли я прийду, мене буде чекати гаряча вечеря і не менш гаряча Лідуня. Життя — це кайф. Я так і сказав:

— Життя — це кайф. Вона поїхала до мене.

— Можливо, це якраз саме те, що вам потрібно, — хіхікнула Мар’яна зловтішно.

Вона знала, що вона гарна, і жодна Лідка не зрівняється з нею.

— Мабуть, я помилилася, — сказала вона, — і ви не той, за кого я вас мала. Чао!

Я хотів її зупинити, спитати, коли побачимось, сказати щось таке… щось приємне… про те, як вона мені подобається… взяти за руку… сказати: «Мар’яно…» — і ще раз: «Мар’яно… Мар’яно…»

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

УМарселя Пруста я вичитав: «Якщо ми віримо, що якась істота причетна до не відомого нам світу і що її любов нас туди веде, то з усіх умов, потрібних для зародження кохання, ця умова є вирішальною, якщо вона є, то все інше здається другорядним. Навіть ті жінки, які судять про чоловіка ніби лише по зовнішності, насправді бачать у цій зовнішності ауру якогось особливого світу. Ось чому вони люблять військовиків, пожежників; форма змушує їх бути поблажливішими до зовнішності, і цілуючи їх, жінки думають, що під кірасою б’ється незвичайне серце, зухвале й ніжне». Щось подібне відбувається і в ставленні жінок до письменників, творчість яких є чимось на зразок гусарської уніформи, яка приманює до себе і змушує думати, наче серце письменника переповнене емоціями й гаряче, мов жар. Очевидно, Мар’яна теж сподівалася, що я відгукнуся на її пропозицію, зрозумію її, як ніхто, і хоча все те, що наговорила мені вона, скидалося на марення, воно чомусь не відпускало мене, і не було дня, щоб я не згадував цієї дивної розмови. Мені кортіло знову її побачити, я й далі сприймав усе, що вона сказала, за жарт, який не вкладався в моїй голові у жодну логічну сув’язь, але продовжував там крутитися й муляти.

Я спіймав себе на тому, що затримуюсь на роботі довше, ніж зазвичай, а серце моє здригається від кожного телефонного дзвінка, і я з надією прислухаюся до слів секретарки, які вона проказує у слухавку, ба навіть сиджу в неї перед очима, аби вона не подумала, що я вже пішов, знаючи, що так довго я не засиджуюсь.

Так проминув тиждень. У п’ятницю я вирішив написати Мар’яні листа і вже навіть вивів на папері «Дорога Мар’яно!», як вона зателефонувала мені на роботу.

— Привіт, це я.

На чолі у мене виступив піт, я захлинувся повітрям.

— О, Мар’яно! Я не сподівався, що ти з’явишся.

Що за дурню я мелю? Чому не сподівався? І ще ця секретарка витріщилася, як жаба.

— То ви не чекали мого дзвінка?

— Чекав… Але не думав, що ти задзвониш.

— Жінки часто чинять несподівані речі.

— Тоді зроби ще одну несподіванку і домовся зі мною на здибанку.

— А коли ви звільняєтесь?

— Вже.

— Тоді зустрінемося на початку Чайковського.

З’явившись на умовлене місце, я побачив Мар’яну у світло-синіх джинсах і білій майці, під якою вгадувалися невеликі перса без бюстгальтера. Взагалі коли панна вбирає джинси, то мусить усвідомлювати, як вони виглядають на ній ззаду. Мар’янина сідничка звабливо випирала, напинаючи тканину так, що, здавалося, та ось-ось лусне. Вона насмішкувато стежила за моїм вивчаючим поглядом, який ковзав по її спокусливій фігурі.

— Ну що? Ходімо на Погулянку?

— Чому саме туди? — не второпав я.

— Прогуляємось. Хочу вам дещо показати.

Тоді я згадав, що вона щось говорила про острівець на Погулянці, де мало б відбутися наше самогубство. Ну що ж, свій хрест я донесу до кінця.

— То як, ви думали над моїми словами? — спитала вона дорогою таким тоном, начеб ішлося про відвідини театру.

— Я намагався менше про це думати, — збрехав я, не вважаючи за потрібне видавати свої потаємні думки і признаватися в тому, що попав під вплив її слів.

— Ви злякалися?

— Мені чомусь видається все це жартом.

— Я не жартувала, — сказала вона похмуро.

Ми проминули площу Галицьку, прямуючи до трамвая.

— Навіщо це тобі? — спитав я.

— Що саме?

— Те, на що ти мене намовляла.

— На те є багато причин. Одного разу я дійшла висновку, що життя не таке вже й цікаве, щоб марнувати на нього стільки часу. Крім того, я не маю ані найменшого бажання старіти, хворіти…

— Здається, тобі ще зарано про все це думати. Ти юна і вродлива.

— А хіба юні і вродливі не закінчують самогубством? Щороку понад сотню юнок в Україні йде з життя добровільно. А скільки в усьому світі! Я подумала, що смерть може бути прекрасна, якщо її спланувати. Ви бачили фільм «Маєрлінґ»?

— Про те, як австрійський принц Рудольф Габсбург застрелив свою коханку Марію Вечеру, а потім себе? Тобі сподобалася їхня смерть?

— Ні. Скоріше вразила. Але ще сильніше мене зворушив шведський фільм «Ельвіра Мадіган».

— Ну, це принаймні добрий фільм, а «Маєрлінґ» — дешева мелодрама.