Весняні ігри в осінніх садах

— По-перше, ми з нею зналися й раніше. Наші батьки давно товаришують.

— Стривай-стривай, ти кажеш, що ви зналися раніше… Але ж коли вони підсіли і Андрон нас знайомив…

— …ми вдали, що вперше бачимося. Це тому, що вона встигла мені підморгнути. Ну, от. А по-друге, вона почала розмову з того, що поцікавилася, які в нас із тобою стосунки.

— І що ти їй сказала?

— Те, що чула від тебе.

— Що саме?

— Що в нас палке кохання. Щось не так?

— Ні, все нормально. Тобто якого дідька їй знати про наші стосунки?

— Можливо, вона хотіла знати, чи не можна тебе закадрити.

Бідний Андрон! Я відчув, що мушу конче випити. Я підійшов до бару, зробив замовлення і, роззираючись, помітив Зеника. Він сидів за столиком, втупившись у порожню чарку так, мовби ось-ось мало статися чудо, і чарка сама собою наповниться горілкою, я знічев’я дивився на нього і не міг второпати, чому на його обличчі відбився такий вселенський смуток, ніби його щойно звільнили з китайської тюрми. Я вирішив його розвеселити і кивнув одному знайомому, а коли той підійшов, попрохав його сісти у Зеника за спиною і затіяти з ним коротку розмову: мовляв, як справи і таке інше, а я за той час підміняю порожню чарку на повну. Знайомий охоче погодився на мою затію, а я замовив у бармена повну чарку горілки. Як тільки Зеник відвернувся, я тихенько замінив чарки, потім сперся на шинквас, чекаючи, поки бармен приготує морозиво, каву і відкоркує шампанське. Упівока я стежив за Зеником. О-о, треба було бачити його обличчя, коли він помітив повну чарку. Він навіть струснув головою, а потім знаєте, що зробив? Нахилився до чарки так, що мало носом не черкнув, і уважно її обстежив, після цього встромив у неї пальця й облизав: «Горілка!» — радість осяяла його обличчя. Виявляється, чуда таки бувають. Він узяв чарку, вихилив її з проникливим почуттям самоповаги, а тоді переможним поглядом обвів усю залу. Коли він побачив самотню Віру за столиком, його лікті на мить піднялися і він уже мав намір встати, але якесь внутрішнє чуття підказало, що поспішати не варто і краще завершити повний огляд кнайпи. Це було слушно, бо, помітивши біля бару мене, він знову опустив лікті на стіл. Але тільки на хвильку, наступної миті він уже прямував до мене з таким самим похоронним виглядом, як і раніше.

— Сервус. Ти знаєш, у «Вавілоні» кояться дивні речі.

— Так, я чув.

— З тобою теж було щось подібне? — він говорив, насторожено озираючись.

— Що саме?

Він стишив голос:

— Чарки наповнюються самі собою… самі собою… Приходять якісь незнайомі люди і розпитують про мене, а я ні сном ні духом не знаю, хто ж то може бути. А вони поводяться так, мовби я їхній найліпший колєжка. Але що цікаво! Вони шукають мене тільки під час моєї відсутності! Хоча я тут так часто буваю! Або ось моя скрипка… Ти знаєш мою скрипку… Вона інколи має здатність зникати, а потім з’являтися. За іншим столом. Вона збиткується з мене. І все це тут, у «Вавілоні». А кілька днів тому я побачив за столиком знаєш кого?

— Не маю зеленого поняття.

— Троцького.

Алкоголік і художник Папроцький на прізвисько Троцький недавно помер у молодому віці.

— Отже, ти бачив його духа? — сказав я.

— Я бачив його так само, як бачу тебе. Якого духа? Я навіть замовив йому чарку горілки і попросив бармена занести йому на столик, але Троцький зник. Мабуть, на тім світі їм забороняється пити. Як ти гадаєш?

— На тамтім світі не тільки пити, але й трахатися забороняється.

— Який жах! — він замовк і дивився, як бармен, спритно розставивши замовлення на тацю, несе його до Віриного столика: — Слухай, ти далі з нею? — кивнув на Віру.

— А що?

— Я думав, між вами все скінчено.

— Чому це тебе так хвилює?

— Вона мені подобається.

— Мені теж.

— Але вона мені по-справжньому подобається, розумієш?

Я не мав наміру з ним сперечатися, вловивши у його голосі легкий стан сп’яніння. Він був у постійних пошуках подруги своєї печалі. Від нього тхнуло смертю.

— Так, — кивнув я.

— Для тебе це просто забава, я ж знаю. Ти її трахнеш і покинеш. Хіба ні?

Я стенув плечима:

— Що ти чекаєш від мене?

— Щоб ти лишив її. Тоді вона буде зі мною.

— Хтозна. Почекай трохи.

— Ні, я вже досить чекав. Вона просто дурна. Вона схиблена на відомих людях, особливо на митцях. Ти для неї лише ім’я. І більше нічого. Невже тобі приємно трахати бабу, котра віддалася тобі лише тому, що у Львові так мало відомих людей? І всі зайняті! Я вже її вивчив. Вона просто упивається від таких, як ти. Їй хочеться, аби її всі бачили, яка вона крута. Чувак, це все фіґня. Ти для неї не існуєш. Ти для неї пушинка. Є тільки твоє ім’я і твій писок, який впізнають фани. От від цього вона й кінчає.

Я зиркнув на Віру, вона стежила за нами, але з виразу її обличчя я б не міг сказати, що вона зараз кінчає. Я сказав Зеникові:

— Якби я був на сто відсотків упевнений, що вона піде до тебе, коли я її покину, я б її покинув. Я поважаю високі почуття. Але і ти, і я добре знаємо, що вона після мене з тобою все одно не буде.

— Ну й мудак ти, — процідив він крізь зуби. — Ти просто механічний апельсин, ти вічний трахальщик. Ти не знаєш, що таке любов.

— Мудак ти, а не я, бо, замість того щоб підчепити собі якусь бабу з великою задницею, ти мрієш про Віру і дрочиш перед сном під ковдрою, а потім говориш про любов.

— Я в неї закоханий. Розумієш, що це таке?

— Шкода, що вона про це не підозрює.

— У мене своя тактика. Почуття не обов’язково оформлювати у слова. Думаєш, вона не помітила моїх поглядів? Вона й зараз дивиться в наш бік.

— Я думаю, чому ти стоїш із втягнутим животом, ніби проковтнув жердину.

— Вона не дурна. Вона все аналізує. І зараз, між іншим, думає, чи не зробила вона велику дурницю, зв’язавшись із тобою.

— Ти смішний. Особливо коли вип’єш.

— Я п’ю з розпачу.

Перш ніж рушити до столика, я сказав:

— Потерпи ще з місяць.

— А що має статися за місяць? — пожвавився він.

— Вона буде вільна.

— Ти кинеш її?

— Я всіх кину.

Він завмер із роззявленим ротом, і його мозок почав зосереджено аналізувати мої слова.

— Що він хотів? — спитала Віра.

— Там якась забава має бути, от він і запрошував мене.

— Не бреши. Я ж помітила, що він зиркав на мене.

— Бо він хоче, аби я з тобою прийшов.

— Це ви так довго про забаву домовлялися?

— А ти ніби Зеника не знаєш. Меле, меле…

— Ти відмовився?

— Звичайно.

— Ти збираєшся далі кіряти?

— А хіба я п’яний?

— Ну й не тверезий.

— Пляшка шампана — це якраз те, що треба. Ми ж мусимо вбити зо дві години, поки ти відчуєш себе у формі, чи не так?

— Ти брешеш, що ти її більше не бачив.

Я не відразу второпав:

— Кого?

— Ну, ту, що тобі запропонувала разом померти.

— Ти все ще про неї не забула?

— Я й не забуду про неї ніколи. І не надійся.

— Вона завше буде між нами?

— Напевно.

— Он вона сидить, — кивнув я недбало на столик навпроти.

— Що таке? — Віра не вірила власним вушкам. — Це вона?

— Так. Жива й здорова. Можливо, навіть вдячна мені за те, що й досі живе.

Віра якийсь час уважно розглядала дівчину, яка жваво спілкувалася зі своїм кавалером, і спитала: