Весняні ігри в осінніх садах

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Описуючи події того часу, я застановлявся, що в їхньому описі має бути головним, і доходив висновку, що якби не Мар’яна, я б, можливо, ніколи так і не написав про це ані рядка. Минуло з того часу понад десять років, а вона не покидає моєї пам’яті і все ще продовжує навідуватися і в сни, і в роздуми, вона живе в мені, наче якась інфекція, якої неможливо позбутися, неможливо вбити жодним антибіотиком, ба навіть все ще мені здається, що одного чудового дня я зустріну її десь на вулиці й відразу впізнаю, а вона, мовби нічого й не трапилося, кинеться на шию і зі сміхом згадає все, що між нами було, хоч я й розумію, що це вже неможливо — ніколи я її не зустріну, але уява чомусь уперто вимальовує нашу зустріч. З роками образ її в моїй пам’яті розпадається, множиться і мерехтить іскорками, що перебігають з місця на місце, аби в якийсь момент збігтися докупи, але не для того, щоб явити мені її такою, якою я найбільше її знав, а чомусь зовсім іншою, не відомою мені, не відображеною у пам’яті, а скоріше вимріяною, доуявленою, витвором дивовижного світла, яке пробивається крізь товщу води і, заламуючись, творить фантазійні марева.

Я мусив урешті-решт розібратися з тим, що сталося, знайти відповідь на загадку, чому вона вибрала саме мене, і то не для того, щоб прокинути в мені жагу життя і творчості, а навпаки — щоб усе це приспати, вивести мене на гору, з якої розлягається захоплюючий краєвид румовищ, і сказати: «Оце твоє життя? Чи є сенс за нього чіплятися?» Мене й зараз після стількох років проймає містичний страх, коли я її згадую, усе ще не покидає думка, що я так до кінця й не зрозумів її, не дав їй нічого з того, що міг дати, не вислухав її ніколи, не пройнявся її болем, щось зосталося поміж нами недоговорене, і тепер воно крутиться у моїй голові, муляє, проситься назовні, але до кого я промовлю ці недомовлені слова? Я продовжую розмовляти з нею на відстані часу, голос її дзюрчить у моїй голові, відлунює і розсіюється на міріади звуків так, аби бодай малюсінькою часточкою нагадати мені про себе. Кілька разів я прокидався серед ночі, зачувши, як вона мене кличе на ім’я. То було дивне й моторошне відчуття, я так ясно чув її голос, мовби вона була десь зовсім поруч, на досяг руки, і я, не запалюючи світла, завмирав і сторожко слухав тишу, а тиша тужливо дзвеніла, ніби прагнучи мене заспокоїти, заколисати і приспати уяву.

Восьме серпня наближалося, а я все ще перебував у стані невизначеності, хоча ловив себе на тому, що не розпочинаю писати нічого нового, а намагаюся завершити якісь старі речі, переглядаю рукописи й листи, щось палю, щось розкладаю у папки… Навіщо я це роблю? Напевно, тому, що це давно треба було зробити, чи не так? Мусить же ж бути якийсь порядок, бо ж усі під Богом ходимо — крок ліворуч, крок праворуч карається смертю. І тут Мар’яна ні до чого, я раптом полюбив порядок. Це ж чудово, коли кожен папірчик на своєму місці, коли не перекидаєш гори ксерокопій і вирізок із газет у пошуках якогось невеличкого фрагмента чи цитати, але… але щось мені підказує — це неспроста… Що робить людина, дізнавшись, що має незабаром померти? Що вона робить увесь той відрізок часу? Упорядковує всі справи? Тратить усі свої заощадження? Гуляє, дуріє, нічого собі не шкодує? А може, лежить на канапі й тупо дивиться в стелю? Чомусь я про це думаю, мордуючи свою уяву, хоча не маю жодного наміру добровільно йти з життя, але тиха скрадлива гадючка шипить мені біля вуха: «Це твій останній шанс піти красиво… останній шанс… більше такого не буде…» Я стріпую головою, але гадючка надто міцно тримається, обвивши мою шию гарячим обручем. Кожен крок свій я починаю раптом міряти з погляду вічності — авжеж, кожен письменник прагне бути не тільки ситим, але й вічним, але не метеором, який виривається на безмежні простори неба і захоплює своїм палахкотінням юрби прихильників, бо метеор рано чи пізно згасне, а яскравою планетою в компанії сателітів, підсвічених розмаїтими зірками.

«Акт кохання і акт смерті — по суті одне й те саме, — згадалися мені слова якогось середньовічного філософа. — Лише померши, закохані нарешті поєднаються з безмежним всесвітом і одне з одним». Одночасний оргазм і одночасна смерть — в цьому щось є. Ерос і Танатос — дві могутні сили, що рухають творчістю, два стовпи, на яких міцно стоїть мистецтво всіх часів і всіх народів. Моріс Бланшо в есе «Смерть як можливість» написав, що головна приваба самогубства для митця в тому, що воно — найвищий акт приступної для людини творчості й разом з тим учинок, який мовби відміняє саму смерть: «Щоби писати, необхідно панувати над собою перед обличчям смерті, необхідно встановити з нею стосунки владарювання. Якщо вона для тебе щось таке, перед чим втрачаєш витримку, чого не можеш витерпіти, — тоді вона викрадає у тебе слова з-під пера, перебиває твою мову; письменник уже більше не пише, а кричить, і його невправний, невиразний крик нікому не чутний або ж нікого не хвилює. Кафка глибоко прочув, що мистецтво пов’язане зі смертю. Чому зі смертю? Тому, що вона межа всього. Хто владний над нею, той наділений найвищою владою і над собою, здобуває всі свої можливості, стає одним великим хистом. Мистецтво — це влада над смертною межею, межа будь-якій владі».

«За п’ять останніх століть більша частина видатних митців, — писав Готфрід Бенн, — були або божевільними, або гомосексуалістами, або наркоманами, або одержимими суїцидальним комплексом». Я не божевільний, не гомосексуаліст, не наркоман і ніколи не відчував великого бажання піти передчасно з життя, хоча міг про це думати, з особливою увагою читав про випадки самогубства серед письменників, складав їхні списки, щоб коли-небудь видати антологію їхніх творів і передсмертних листів.

«Література наскрізь просякла отрутою», — засвідчив Юкіо Мішіма, який згодом зробив собі харакірі. Я витяг папку зі своїми вирізками і записами на тему самогубства серед письменників і став шукати випадки подвійного самогубства. Їх було всього кілька.

Відомий японський есеїст професор Номура Вайхан (1884–1921) утік разом зі студенткою за місто, і два тижні вони займалися палким коханням на безлюдному березі ріки, серед квітучих дерев, а потім втопилися. Причина була в тому, що він був одружений, а вести подвійне життя не бажав. Причина, здавалося б, недостатньо серйозна, але цілком у японській традиції, японці навіть для самогубства за домовленістю видумали спеціальний термін «сіндзю» — «єдність сердець». Цікаво, що ініціаторами зазвичай виступали саме жінки. Хоча траплялося і несправжнє сіндзю — це коли одна особа хоче померти, а друга — ні. В таких випадках ініціаторами самогубства виступали чоловіки. Публіцист Такеуті Масасі (1898–1922) після невдалого сватання до панночки з консервативної родини вирішив зарізати себе і кохану. Але дівчина виявилася спритнішою і втекла, тоді бідолашний жених зарізав її батьків, а потім і сам заколовся.

Німецький письменник Генріх фон Кляйст (1777–1811) пережив чимало життєвих розчарувань: не став справжнім офіцером, бо ненавидів війну, не закінчив університету, бо розчарувався в науці, не зміг зробити кар’єри чиновника, як видавець зазнав теж невдачі. Але коли зустрів Генрієтту Фоґель, це тільки прискорило його смерть. Він не мав засобів для існування, його не визнали сучасники, а пані Фоґель була одружена за нелюбом і смертельно хвора. Ідея смерті належала саме їй, і Кляйст був у захопленні. «Я здобув подругу, — писав він, — чий дух ширяє, як молодий орел — подібної я не стрічав ще ніколи в життя. Їй зрозуміла моя туга, вона бачить у ній щось високе, глибоко закорінене й невиліковне, а тому, хоча їй під силу ощасливити мене тут, на землі, вона прагне зі мною померти… Тепер у мене єдина радісна турбота — відшукати достатньо глибоке урвище, аби разом із нею кинутися туди».

Але урвища вони не знайшли, і в лісі біля озера Ванзе Генріх прострелив Генрієтті серце, а собі вистрелив у рот.

У лісі покінчив самогубством польський письменник Станіслав Віткевич (1885–1939). Тікаючи від німців, які наступали із заходу, він разом із коханою, яка була набагато від нього молодша, потрапив у сліпу вулицю, бо назустріч зі сходу наступали більшовики. Письменник мав флакон з люміналом. Пігулки він віддав коханій, а сам вирішив скористатися бритвою. Жінка випила усі пігулки і заснула. Віткевич спробував перетяти собі жили, але невдало, тоді перетяв артерію на шиї і стік кров’ю. А от жінка на світанку очуняла — мабуть, молодість далася взнаки, а може, у душі й не прагнула смерті. Вона прожила довге життя.

Прославлений за життя японський письменник Арішіма Такео (1878–1923) закохався у 26-літню емансиповану журналістку, яка була одержима суїцидальним комплексом. Щоправда, письменник і сам у своїх творах оспівував смерть заради кохання. І ось Акіко переконала Арішіму здійснити насправді те, про що він стільки писав. А коли на сцені з’явився чоловік Акіко, який став шантажувати письменника, вимагаючи грошової компенсації за моральні збитки, закохані поїхали в гори й там серед чудової природи покінчили з життям. В передсмертному листі до товариша Арішіма написав: «Я ніскілечки не шкодую про свій намір і почуваюся щасливим. Акіко відчуває те саме… Ніч проминула. В горах ллє дощ. Ми довго гуляли і вимокли, як хлющ. Останні приготування зроблені. Нас оточує величний пейзаж — похмурий, трагічний, а ми почуваємося, мов діти, що захопилися забавою. Раніше я не знав, що смерть абсолютно безсила перед любов’ю. Мабуть, наші тіла відшукають, коли вони вже зотліють». І він мав рацію. Їх знайшли через місяць у гірській хижі, в якій вони повісилися.

Стефан Цвейг (1881–1942), здавалося, не мав жодних підстав для самогубства. Жив собі в Ріо-де-Жанейро з молодою дружиною, яка перед тим працювала в нього секретаркою. Але в самий розпал війни йому здалося, що світ стоїть на порозі своєї загибелі, і вирішив піти з життя. Віддана Лотта не стала сперечатися, тим паче, що її мучила ядуха. Обоє отруїлися снодійним.

А через півстоліття в Лондоні отруїлися снодійним німецький письменник Артур Кестлер (1906–1983) і його дружина Сінтія. Письменник був невиліковно хворим із цілим букетом таких болячок, що жити йому зосталося лічені місяці. Зате Сінтія була молода, здорова жінка, яка за віком могла зійти йому за доньку. Ідея самогубства в Кестлера виникла не миттєво, готувався він до цього цілих дев’ять місяців, упорядковуючи всі свої справи, ба навіть став членом «Товариства за право померти з гідністю», де отримав інструкцію, як діяти за всіма правилами. Він збирався піти з життя сам, але Сінтія вирішила інакше і, коли чоловік уже втратив свідомість, випила барбітурат. Мертвого Кестлера виявили з келихом коньяку в руці, Сінтія лежала на канапі, а поруч на столику — келих віскі.

Все ж таки в цих письменників була якась причина, щоб обрати самогубство. Яка причина в мене? Особисті проблеми не такі вже й безнадійні. Депресія? Авжеж, депресія спричинила неможливість писати, а не писати — це все одно, що вмерти, але кожна депресія має свій початок і свій кінець, колись вона мине. В родині я не мав самогубців, як Гемінґвей, Маяковський, Сильвія Плат або Чезаре Павезе, я не маю жодних підстав, щоб померти раніше, хіба одну, про яку висловився Сенека: «Раніше ти помреш чи пізніше — не так важливо, гарно чи погано — ось що важливо. А гарно померти — означає уникнути небезпеки жити негідно. Окрім того життя не завжди тим краще, що довше, але смерть завжди що довша, то гірша. Поки живеш, думай про похвалу оточуючих, коли помираєш — тільки про себе». Гарно померти — не кожному дано, померти так, щоб це стало предметом суперечок, пліток і фантазій з безліччю ймовірних та неймовірних версій — оце справді цікава перспектива. Я думав про неї дедалі частіше. «Самогубство слід здійснювати, коли ти щасливий», — сказав римлянин Валерій Максим, і з ним цілковито згодився Поль Валері: «Самогубство дозволено лише тим, хто абсолютно щасливий». «Добре іти з життя, — писав Плутарх, — коли в тебе все є, коли ти щасливий матеріально й духовно і всього маєш в достатку». Саме так вчинив голландський письменник Адріан Венема (1941–1993), який заздалегідь оголосив про своє самогубство, заявивши, що головного у своєму житті він уже досягнув і марно чекати чогось більшого. Давши кілька інтерв’ю на цю тему і підігрівши публіку, випив шампанське з барбітуратом.