Весняні ігри в осінніх садах

Чи міг я назвати себе абсолютно щасливим? Чи всього я досяг, чого прагнув? Чи справді марно мені чекати чогось більшого? На всі ці запитання у мене була негативна відповідь. Очевидно, тим найбільшим щастям, яке мало б спонукати мене до самогубства, була тільки Мар’яна. Померти від надміру щастя і цим зупинити мить щастя навічно… Це те, на що була готова Леся. А я тільки дозрівав до цього.

— …я так її і не трахнув, розумієш…

— Кого? — здригаюся я, стріпуючи з себе свої меланхолійні марення.

— А я, блін, про кого вже півгодини тобі торочу? — визвірюється Олько і, зрештою, має повну рацію для свого гніву, бо я вимкнувся, хоч і не зовсім і якісь проблиски його оповіді пробивалися крізь морок моїх думок, і коли я напружився, то зумів скласти докупи увесь той словесний потік, з чого випливала історія про панну, яку Олько зняв у «Вавілоні», тиждень водив по ресторанах, потім привіз до себе, а вона його все одно продинамила.

— Ну і що, — стенув я плечима, — подумаєш — трагедія, якби я зациклювався на таких речах, я б міг імпотентом стати. Це нормальна річ.

— Ти бачиш у цьому щось нормальне?

— Звичайно. Будь-яка панна, яка з тобою тусує, рано чи пізно віддасться. Але запитання: коли? Якщо вона не має щодо тебе далекоглядних планів, то ти її отримаєш у всіх можливих позах у день знайомства, а якщо має, то за моральними нормами галицької панни віддатися можна не раніше як за місяць після знайомства.

— Ти хочеш сказати, що ти цілий місяць міг воловодитися, аби її трахнути?

— А чому ні? Ти ж не на безлюдному острові. З одною собі воловодишся, за пальчики тримаєш, на другому тижні під час поцілунку за дупу взявся, на третьому вже й перса мнеш, а в той же час любісінько собі граєш стару кадру.

— Про стару кадру я розумію. У мене завше знайдеться для легкого перепихончику якась дзюрка. Але я сексуальний альпініст. Я мушу постійно підкорювати вершини — одну за другою. Я не можу витрачати на бабу більше тижня. Це протиприродно.

— Буває, що й альпіністи зриваються зі скель. Але ти в куди кращому становищі, бо ти, зірвавшись, живий, здоровий і готовий знову до підкорення вершин.

— Все одно западло. Тиждень — це найбільше, на що я здатний. Потім я впадаю в нерви. Поглянь на цих двох, — кивнув на столик, за яким сиділо дві фігурові панни, — ти їх знаєш?

— Ні. І, зрештою, я не маю бажання заводити нові знайомства. Мені хоч би зі старими розібратися.

— А хто каже знайомитися? Я спитав тільки, чи ти їх знаєш. Ні, то ні. Але для колєґи ти міг би…

— Здається, ми домовлялися, що зайдемо до «Вавілону» на вино і все.

— Звичайно. Так воно і є. Ми сидимо, п’ємо вино. Не нервуйся. Класні в неї груди. Ум-м-м… Там є над чим попрацювати. І та друга нічого собі. Задниця, по-моєму, саме така, як ти любиш.

— Не починай.

— Що, вже й поговорити не можна? Давай — за успіхи на любовному фронті. Класне вино. От вона зараз нагнулася — бачиш? — хо-хо, вставив би я їй пістона. Просто тут. На столі. І чого у нас все, як не в людей, от у Римі — там, де кіряли, там і гралися. Благодать. А тут ходи, шукай, до чого б кохану приперти. А ти помітив, що вони зиркали в наш бік? Не помітив? Хе! А я помітив. І ще й перемовлялися.

— Ти крім їблі можеш ще про щось думати?

Олько задумався. За хвилю відповів:

— Можу. Але не хочу. Я ж не письменник, як ти. Про що мені ще думати? Знаєш, для чого їбля існує? Для того, щоб жити повноцінним життям. А життя для чого? Для того, щоб їбатися. А все решта — це пройобування життя. Запиши. Бо я потім забуду. На тобі серветку. Я думаю, ці дві кралі думають точнісінько так само.

— Ти конче хочеш перевірити?

— Та ні, ми ж прийшли, щоб собі випити. Ще по пляшці?

— А ми вже дві вдули? — здивувався я.

— Гей! Ти де? Спустись на землю. Ми сидимо у кнайпі вже понад годину. Нормальний темп. Бармен! Червоне шампанське! Два!

— Якого дідька ти кричиш?

— Я знаю, що роблю. Вони зараз на нас дивляться. Не озирайся. Все йде за планом.

— Яким, в сраці, планом? Ми так не домовлялися.

— План пишеться на небесах. І тут нічого не вдієш. Так має бути. Ти б бачив, яким вони заздрісним поглядом проводжали бармена! Старий, вони наші. Дві пляшки шампана — і вони наші. Між іншим, розкажу тобі, як я одного разу завоював кадру, яка мені так само цілий тиждень крутила динамо. Дуже гарний спосіб, може, колись і тобі згодиться. Так от, я намовив одну свою знайому, а це писана краля, ноги від зубів, рівні, як дві рейки, і вона з’явилася у «Вавілоні» саме тоді, як я сидів собі з Мар’яною.

— З якою Мар’яною? — спалахнув я.

— А що таке? Чого ти визвірився? Ти її не знаєш.

— Ну… я просто спитав. Продовжуй.

І справді — чого я так зреагував на це ім’я? Чи мало Мар’ян є у Львові?

— І от заходить ця краля. Міні-спідничка, фігура на всі сто баксів, а цицьки на всі двісті і, вихляючи стегнами, раптом підпливає до нас і зі словами: «Ну, й скотина ти, Ольчику!» — відмірює мені сма-а-ачнючого ляпаса. А потім іде.

— І все?

— А хіба треба щось більшого? Ти прикинь, що подумала Мар’яна! Вона подумала: блін, якщо він проміняв мене на таку кралю, значить, це в нього не так собі, значить, він справді мною захопився… Отак вона подумала і того ж вечора віддалася мені на Кайзервальді на лавочці. Це тоді, коли досі не дозволяла себе навіть за коліно цапнути.

— І що далі? Ти її кинув?

— Як і всіх інших. Капєц, вони нас пожирають очима, я йду на абордаж.

Олюсь невиправний. Він, як торпеда, яка засікла ціль. Ніщо вже його не спинить. Я можу, звичайно, встати й піти, але я налаштувався провести цей вечір тут. Хтозна — можливо, це мій останній вечір у «Вавілоні». Що за дурня? Чому останній? «Тому що лишився тиждень… тиждень до восьмого серпня», — шипить скрадлива гадючка. Я пробую відігнати цю думку, але намарне, вона кружляє і дзижчить біля вуха. Залишається напитися вволю. А Олюсь уже веде до нашого столу дівчат, знайомить, вгощає, і я хоч-не-хоч, а мушу-таки випірнути з моїх роздумів і бездумної розмови з Олюсем, аби підтримати розмову за столом і далі плисти собі, плисти за течією.

А чого, власне, я протестую? З вершини літ саме отакі вечори й забави найвиразніше пригадуються — де пив, з ким пив, з ким кохався, і зовсім неможливо пригадати те, що мені видавалося найважливішим — сидіння за письмовим столом. Може, оце воно і є сенс життя — упіймати якнайбільше задоволень, маленьких радостей і втіх, побачити якнайбільше розкішниць наживо, а не в журналах, пережити безліч любовних романів, замішаних на скандалах, інтригах, дістати десяток разів по писку і щоразу від іншої, сплатити фальшиві аборти, вистрибнути з вікна в класичній ситуації «чоловік повернувся з відрядження», дістати по писку, але вже не від панни, а від суперника, прокинутися в ліжку зі страхоттям, закохуватися щовесни по самі вуха й усамітнюватися щоосені, зрозумівши, що то не було справжнє кохання, пити вино з дівчатами, з якими гарно п’ється і гарно розмовляється, і до того ж не намагатися їх вграти, валятися на морському пляжі в Болгарії чи Хорватії, цмулити вино й кохатися на піску, кохатися в морі з панною і нічим не перейматися, жити, як метелик, а потім якогось дня, коли тобі вже усього досить, востаннє пригубити найкращу квітку і спурхнути в ніщо. І тут я, власне, збагнув, що якраз і дійшов до тієї межі, коли з мене всього досить, а йти по черговому колу зовсім нема бажання, я ситий по горло всім, що мене оточує.