Весняні ігри в осінніх садах

Вона запалила цигарку, з насолодою втягла дим і, випустивши довгий сизий струмінь, глянула на мене з підбадьорливою усмішкою:

— Вибити клин клином. Довкола стільки класних теличок, і всі вони готові пережити з тобою захоплюючий любовний роман.

— Ну, вже таки й всі.

— Яка різниця? Я ж образно. Ну, не всі, половина, четвертина… Але це все одно багато. Ти тільки роззирнись. А про Христю не думай. Переконай себе, що нема за чим шкодувати. Згадай усі її негативні риси. Згадав?

— Отак відразу? Це непросто.

— Їх так багато?

— Не в тому річ, вони не настільки суттєві, щоб надавати їм аж такої ваги.

— Але ж вони є?

— Ну, є.

— Тоді давай по порядку. Що тебе найбільше діставало?

— Ти справді хочеш це почути?

— Вважай, що я твій психотерапевт. Кращого все одно не знайдеш. А я — могила. Ти ж знаєш?

— Знаю.

Марта й справді вміла берегти таємниці й цим відрізнялася від інших жінок, які себе присвятили науці.

— Тоді починай.

Я надпив вина і задумався, про що ж насамперед я мав би розповісти, але слова раптом потекли з мене самі собою, я вже не керував ними і не фільтрував.

— Вона була жахливо ревнива, хоча я не давав підстав, але їй здавалося, що я тільки й роблю, що стрибаю у гречку. Це справді діставало. У них удома туалет не замикався, і я кілька разів, відчиняючи двері, попадав на її маму, яка сиділа на унітазі. Я поцікавився у Христі, чому на дверях нема навіть примітивного гачка, і почув, що там має бути встановлена фірмова клямка, яка водночас і замикала б двері. І хто її має встановити? Тато. А чому не встановлює? Бо не має часу. А та клямка вже є? Є. Тоді треба викликати майстра. Боже борони! — вжахнулася вона. Тато вижене його в шию. Він хоче сам встановити цю клямку. Але ж він не має часу, так? Так. То чому ж таки не викликати майстра? Бо тато має свій власний проект. Але ж він не має часу. Ну то й що? А те, що я вже кілька разів заставав твою матінку на унітазі з розкаряченими ногами, і повір мені — це не найкращий спогад про відвідини кльозету. І знаєш, що я на це почув? Христя звинуватила мене в тому, що я навмисне підстерігаю її маму в кльозеті, а та навмисне там сидить півгодини, чекаючи на мене, і що взагалі вона має тиху підозру, що я граю її матінку.

— Боже, яка шиза! — похитала головою Марта. — І чим це скінчилося?

— Я взяв і вкрутив на кльозетових дверях гачок. Це викликало великий шок у її татуня, він не розмовляв зі мною цілий тиждень. Але гачка не зняв. І ти уяви собі, що цей гачок продовжує висіти на дверях і досі, хоча вже проминуло шість років, він досі висить, а новісінька клямка з хитромудрим замком так і лежить запакована.

— А мама чула про Христині фантазії?

— Чула. Але, знаєш, вона вже до цього звикла, бо Христя була переповнена фантазіями. Тобто мама поставилася до цієї вигадки, як до дитячої бздури. Перед тим Христя вже встигла звинуватити свого батька, що у нього є коханка, і розповісти, як вона їх вистежувала. Але знаєш, життя ж не складається з подібних дурниць, я собі до голови те все не дуже брав, і хоч воно мене діставало, але я з цим готовий був миритися. У мене не було підстав для розлучання. А тепер виявилося, що саме завдяки цим фантазіям і знайшлася підстава. Вона покинула мене тому, що я гуляв. Але людині, яка звинувачує тебе, що ти грав її маму, неможливо довести, що ти не грав усіх її колєжанок і всіх знайомих.

— У цьому є своя закономірність. Ваш шлюб все одно був приречений. Рано чи пізно вона б тебе довела до ручки. А в міру того, як ти ставав дедалі відомішим, ревнощі її б тільки росли. Тому дякуй долі, що вона виїхала до Америки.

— Я пробую дякувати, але не виходить.

— Це просто звичка, розумієш? Звичка. Ти звик жити з нею, і тут раптом це обривається. Стає незатишно. Але це мине. Думаєш, коли я вирішила, що все — досить із мене любовних романів, шкода на них часу, мені було легко? Я просто вирішила для себе раз і назавжди: у мене є наука. І це найважливіше. У тебе є література. Що може бути важливішим? Безліч письменників обходилися без жінок або принаймні не прив’язували себе до них. Шекспір, Ніцше, Керрол, Борхес… Та їх справді безліч. Ти ж знаєш. Налий мені.

— Але я так не можу. Щоб зовсім без…

— Якщо ти маєш на увазі секс, то в принципі… — Вона випила, — в принципі я можу піти заради тебе на певні жертви. Так би мовити на перехідний період. Я уже себе щодо цього перевірила — жодного прив’язування. Розумієш, про що я? Це для мене як почистити зуби. Інколи я собі це дозволяю. Винятково задля гормонального обміну, щоб прищики не висипали і таке інше. Легкий секс перед сном і жодних почуттів.

Марта була симпатичною дівчиною, хоч і не в моєму смаку. Вона була маленька і тендітна, проте в ліжку могла виявитися справжньою наїзницею. Але що значить дивитися кілька років на панну винятково як на колєжанку, з якою можна видудлити море вина: в один прекрасний момент, коли ти захочеш її вграти, в тебе не встане. Я не мав сумніву, що мене чекав би саме такий конфуз і не став розвивати тему сексуально-оздоровчих стосунків.

Марта, вділивши мені годину свого дорогоцінного часу, пішла додому, а я зостався сам на сам зі своїм шампанським і своїми думками, які щодалі ставали розхлябанішими і не трималися купи, аж поки я взагалі не вимкнувся.

— Можна біля вас? — пролунав чарівний голос десь у небесах, у неозорій блакиті, в магнітній печалі зір і планет, а далі покотився, покотився і завмер у мене над головою.

Я механічно кивнув. Навпроти мене за столик сіла золотоволоса юнка. Вона була симпатична. Та що там — вона була класна. Ці повні жагучі вуста! А перса радісно випиналися з-під блюзки і дражнили мої руки. Все це я оцінив за лічені секунди, аби за мить відвести вдавано байдужий погляд і знову перетворитися на китайського мудреця. Але той стан нічогонедумання мені вже не вдалося повернути: поява панни вибила мене з колії, притягала очі й увагу.

Напевно, вона домовилася тут із кимсь про зустріч, і хоча я зовсім не мав настрою на розмову з невідомою особою, збираючись чесно доцмулити другу пляшку і рушити додому, проте сидіти отак без слів, пестячи очима сіднички або медитувати на пляму, що нагадувала сову, було якось незручно, могла виникнути небезпека самому перетворитися на сову.

Підплив офіціант. Вона замовила каву, а я попросив келих. Офіціант із розумінням підморгнув мені. Панна не звернула жодної уваги на мої слова, мовби їх і не чула. Може, вона думала, що я вирішив пити шампанське з двох келихів по черзі?

Я дочекався, коли офіціант принесе келих і каву, і запитав, чи можу її пригостити шампанським. Вона тріпнула довгими віями, наче метелик крильцями, і погляд її злетів просто на рівень мого носа. Ніс мій не претендував на шедевр архітектури, відколи його перебили, і що вона там роздивлялася, зосталося для мене загадкою. Її вуста-півонії розкрилися рівно настільки, щоб у них змогла поміститися горошинка, і я почув відповідь: «Можете». Після цього вони розхилилися якраз настільки, що у них могла б поміститися вишня. І то був значний поступ. Вона дивилася, як я наливаю шампанське, а в кутиках її вуст світилася усмішка. Я підняв келих і сказав звичний банал:

— Вип’ємо за знайомство?

— А ми знайомі, пане Юрію. Щоправда, в однобічному порядку, — всміхнулася вона. — Мене звати Уляна.

Вона зробила акуратний ковточок і поставила келих на стіл. Авжеж, цього слід було сподіватися, бо до «Вавілону» приходила специфічна публіка, тут переважно всі всіх знали.

— Ага, — кивнув я, — то ви читаєте «Поступ»?

— Звичайно. Це моя улюблена газета. Але я також читала «Діви ночі». Ви справді усе те пережили, що там описано?

Після пляшки шампанського я завше готовий розповідати про все, що пережив. Я підняв усі вітрила і поплив звичним фарватером. Уляна виявилася на диво говіркою, і спілкування з нею виглядало збоку так, мовби ми були знайомі бозна-скільки часу. Вона дізналася від мене все, що її цікавило про редакцію «Поступу», про кожного з журналістів зокрема і про мої творчі плани років на сорок уперед. Про долю України ми не розмовляли. Коли ми допили пляшку, в голосі її забриніла саме та легкість, якої ми завше добиваємося, споюючи панну. Але мене й далі гнітила підозра, що вона когось чекає. Хіба така гарна дівчина може бути сама?