"Веста" не знає пощади

— А я б на всяк випадок перевірив центральну станцію, — впирався Недєльський.

— Облиш. У нас і так досить роботи. — Ну, а яка там добра новина?

— Комісяк повідомив, що сліди на шосе під Отвоцьком відповідають формі шин автомобіля інженера Згожельського. Під час обшуку в машині на обшивці заднього сидіння і правих дверцят виявлено кілька коричневих плям, схожих на кров. Поручик сказав, що їх уже взяли на експертизу.

Обличчя Завірюхи проясніло:

— О, тут уже щось є! Нехай Барський покаже машину вдові Чорної Ручки і Товстому Казекові. Якщо вони впізнають її, то це вже буде доказ. Ну і ці плями…

— Товаришу капітан, я підготував заміточку для преси, — сказав Недєльський.

— А-а, — кивнув Завірюха, — ти зробив це швидко, чи настільки ж і добре? — Капітан узяв аркуш, який подав йому Недєльський, і прочитав:

“Самогубство чи вбивство?

Як стало відомо з добре поінформованих кіл, працівники Міського управління міліції розслідують загадковий злочин. Місяць тому на вулиці Новогродській знайдено труп В.Р., дружини працівника, який займав високу посаду в одній з центральних установ. На другий день на Празі знайдено труп… чоловіка А.Р. На перший погляд, усе свідчило про те, що А.Р. через ревнощі вбив свою дружину, а потім сам покінчив самогубством. Проте ретельне слідство виявило, що ця версія помилкова: чоловік і жінка Р. стали жертвою жахливого злочину. Останнім часом міліція арештувала В.Г., яка багато років була служницею Р. Є підозра, що вона має безпосереднє відношення до цього злочину. Арештована вперто відмовилась давати будь-які свідчення, з чого слідчі працівники роблять висновок, що вона або сама є вбивцею, або ж приховує справжнього злочинця. Перебуваючи під слідчим арештом, В, Г, намагалася покінчити самогубством, але її пощастило врятувати. Тепер хвора перебуває в тюремному госпіталі, стан її здоров’я важкий”.

Капітан схвально кивнув головою:

— Добре. Тільки останнє речення пропоную викреслити. Досить того, що вона вже намагалася покінчити.

Недєльський узяв замітку, викреслив останнє речення і запитав, що робити далі.

— А тепер, друже, подзвони в усі редакції і запропонуй їм надрукувати цю інформацію. Не забудь про Агентство преси, — через нього звістка може потрапити в усі провінціальні газети. І, звичайно, дай на радіо.

— Але яка нам з того користь, товаришу капітан?

Завірюха пригладив чуприну.

— Побачиш сам… Якщо пощастить. А якщо не пощастить, тоді я скажу тобі, на що розраховував.

***

— Вам телеграма з Кракова, пане капітан, — сказала секретарка, усміхаючись.

Завірюха взяв у неї аркушик з наклеєними стрічками слів.

Телеграма повідомляла:

“Сьогодні о десятій годині сорок хвилин на контрольному пункті у Лисій Поляні затримано австрійського громадянина Гомолякса (Гомолякса) і легкову машину реєстровий номер СUХ—С5 (СUХ—С5) при спробі контрабандою вивезти шістдесят кілограмів срібла. Згідно з вашим листом більш детального обшуку не проведено. Гомолякса і його машину затримано до розпорядження столичного управління. Командування прикордонними військами Краківського округу”.

Капітан Завірюха на радощах мало не поцілував пані Ірену. Молодці хлопці — не проґавили! Друга риба в тенетах!

Вирвавши аркушик з блокнота, він почав швидко щось писати. Секретарка ніжно дивилася на його кучеряве волосся, в якому подекуди вже просвічувала сивина. По хвилі капітан підвів голову і, вагаючись, глянув на секретарку.

— Можете ви зробити мені приємність?

Ірена почервоніла і скромно опустила очі.

— Ах, пане капітан, я…

— В такому разі візьміть, будь ласка, і особисто відішліть оцю телеграму.

— І все? — запитала вона розчаровано, беручи папірець.

Завірюха схилився над протоколом свідчень Владислава Стонки. Але не встиг прочитати й сторінки, як на порозі з’явилася постать міліціонера.

— Ви до мене? — спитав капітан, поглядаючи на домашній плетений кошик, що його тримав у руках міліціонер.

— Прийшла мати бандита, якого ви, товаришу капітан, арештували, і принесла йому харчі. Я хотів запитати, чи можна передати в камеру цю їжу…

Завірюха, вагаючись, глянув на розкладені документи “Вести”, на кошик, прикритий грубою салфеткою. Йому не хотілося відриватись од роботи, яку щойно розпочав.

— Поставте передачу отут на столі і прийдіть десь за півгодини, я зараз зайнятий…

Тільки-но він повернув до розкладених документів, як у двері знову постукали.

— Збожеволіли, чи що? — гаркнув капітан і мимоволі пожалкував, що сам послав секретарку передати телеграму. — Заходьте! — Завірюха одним махом згріб усі документи “Вести” в шухляду.

До кабінету ввійшов Решкевич.

— Не заважаю?

— Ну що ви! Дуже прошу! — збрехав Завірюха, підводячись назустріч інспекторові, йому було незручно за те, що справу передали до міністерства.

— Я заходив у справі до Комісяка, — почав Решкевич, сідаючи на стілець, де кілька годин тому сидів Владислав Стонка, — і довідався про напад на вас. Думаю, зайду привітаю Завірюху, що так щасливо відбувся…

— Це дуже мило, — трохи зніяковів капітан і підсунув інспекторові цигарки. — Закурюйте.

— Дякую. Може, запалите моїх? — Він дістав з кишені пачку американських сигарет. Капітан ущипливо подумав, що вдячний американець, напевно, подарував Решкевичу піввагона цього курива. — Ну, розкажіть про той напад. Я питав Комісяка, але він сам мало що знає, — сказав, затягуючись, Решкевич. — Злочинець признався, хто і чому намовив його напасти?

Завірюха поворухнувся і мимохідь глянув на інспектора:

— А чому ви думаєте, що бандита хтось намовив? Міг же він напасти на мене, щоб пограбувати. Він саме про це й свідчить.

Решкевич зім’яв у попільничці тільки-но запалену сигарету й іронічно скривився:

— Навіщо нам замилювати один одному очі, капітане? Ясно, що цей напад мав зв’язок із справою “Веста”. Нападати з метою грабунку на працівників міліції?

Обидва засміялися.

— Ви, капітане, мали рацію, наполягаючи на продовженні слідства у справі “Веста”, — вів далі інспектор. — Ну що ж, коли людина визнає, що зробила помилку, то це не соромно, правда?

У капітана вперше виникла іскорка симпатії до Решкевича.

— Ви не ображаєтесь, що я звернувся у міністерство?

— Як я можу ображатися? Ви зробили так, як підказувало вам сумління, от і все! А що я через те маю гору неприємностей — то вже зовсім інша справа.

Вони вперше розмовляли щиро, по-товариському, без прихованих претензій. І капітанові хотілося якось підсолодити гірку пілюлю, яку він підготував для Решкевича.

— У ваших аргументах в справі “Веста” було багато життєвої правди. Тільки не завжди можна робити те, що вигідніше, іноді треба керуватися тим, що є більш слушним, — сказав Завірюха, несвідомо цитуючи Верхара.

— Згода, — кивнув головою Решкевич. Потім, намагаючись змінити цю не дуже приємну для нього тему, вказав рукою на кошик, який стояв на письмовому столі: — А це що? Підробіток до зарплати — торгуєте з-під поли? — запитав жартома.

— Це? — засміявся у відповідь Завірюха. — Харчі для того, який хотів мене вбити. Мати його принесла. Треба передати, що там…

— І як людина великодушна, ви, звичайно, будете підгодовувати його?

— Це залежить від того, що тут є, — відповів Завірюха, знімаючи з кошика салфетку. — Ковбаса, хліб, кусок грудинки і тістечка…. Можна дати, хай знає мою добрість…