Вежа блазнів
Шрифт:
Зі стін почувся галас, полетіли прокльони і матюки. Амброж підняв руку.
— Ось, — крикнув він, — птахи Божі над нами, які вказують дорогу! А он там, перед вами, — Звір! Он Вавилон, що напився крові мучеників! Он ославлене забобоном гніздо гріха і зла, укриття слуг антихриста!
— На них! — заволав хтось з юрби воїнів. — Сме-е-е-ерть!
— Бо ось наступає, — ревів Амброж, — той день, що палає, як піч, і стануть всі пишні та кожен, хто чинить безбожне, соломою, і спалить їх день той, який наступає, говорить Господь Саваоф, який не позоставить їм кореня, ані галузки. [561]
561
Книга пророка Молахії, 4; 1.
— Па-а-али-и-ити їх! Сме-е-е-ерть! Бий! Убивай! Гир на них! [562]
Амброж здійняв
— Чекає нас справа Божа, — закричав він. — Справа, до якої треба братися з чистим серцем, помолившись! На коліна, вірні християни! Помолімося!
Армія з брязкотом і скреготом стала на коліна за стіною зі щитів і загорож.
— Otce n'as, — почав голосно Амброж, — jenz jsi na nebes'ich, bud' posveceno tv'e jm'eno… [563]
562
Гир — у чеській мові (і в українських діалектах) є відповідником спонукального вигуку «ату».
563
«Отче наш, іже єси на небесах, нехай святиться ім'я Твоє…» (чеськ.).
— Prijd' tve kr'alovstv'i! — в один голос гучно гримнуло військо, ставши навколішки. — Stan se tv'a vule! Jako v nebi, tak і na zemi! [564]
Амброж рук не складав і голови не опускав. Він дивився на стіни Барда, і в його погляді палала ненависть. Його зуби були вишкірені, на губах біліла піна.
— І прости нам, — кричав він, — борги наші! Як і ми прощаємо…
Хтось із тих, хто стояв на колінах у першому ряду, замість того, щоб прощати, випалив у бік мурів з пищалі. Зі стін відповіли, зубці затягло димом, кулі й арбалетні стріли засвистіли і градом забарабанили по щитах.
564
«Нехай прийде царствіє Твоє… Нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі…» (чеськ.).
— І не введи, — ревіння гуситів було гучнішим за гуркіт пострілів, — нас у спокусу!
— Ale vysvobod' n'as od zl'eho! [565]
— Амінь! — заревів Амброж. — Амінь! А тепер уперед, правовірні чехи! Vpred, boz'i bojovnic'i! [566] Смерть прислужникам антихриста! Убивай папістів!
— Гир на них!
Плюнули вогнем і свинцем гуфниці й тарасниці [567] , гримнули гаківниці [568] , просвистіли стріли — і ця смертельна злива просто змела оборонців зі стін. Другий залп, цього разу запалювальних ядер, звалився на дахи будинків, ніби вогняні птахи. З-за піднятої загорожі вдарила гармата, затягнувши все підворіття густим смердючим димом. Ворота не встояли проти п'ятдесятифунтового кам'яного ядра, розлетілися на друзки. У пролом рвонулися атакуючі. Інші, немов мурашки, лізли на стіни по остеревах. Вирок смерті місту Бардо було винесено за кілька хвилин. Тільки його виконання трохи затяглося. Але ненадовго.
565
«..Ллє визволи нас від лукавого…» (чеськ.).
566
Вперед, Божі воїни! (чеськ.).
567
Слово «тарасниця» походить від «тарасу» (тераси) — підвищення, збитого з дощок, на якому нерухомо змонтовані лафет і ствол. Гусити застосовували легкі тарасниці (2 м завдовжки, калібром бл. 25–30 мм), розміщуючи їх не на стінах укріплень, а на своїх возах, і отримуючи в такий спосіб пересувну артилерію. Тарасниці стріляли на віддаль бл. 300 м свинцевими кулями.
568
Гаківниці — важкі рушниці, важили до 10 кг і мали велику силу віддачі, отже, щоби вистрелити. Їх треба було на щось сперти; під дулом біля верхнього кінця містився гак, яким зброю спирали на мур, звідси й назва. Гусити спирали гаківниці на вози.
— Гир на них! Убива-а-а-ай!
Дикий крик, виття, вереск, від якого волосся ставало дуба.
Бардо вмирало. Вмирало під бамкання своїх дзвонів. Дзвони Барда, ще кілька хвилин тому голосні, як сполох, ще хвилину тому горді, як заклик до зброї, стали розпачливими, як волання про допомогу. І нарешті перетворилися на спазматичний, хаотичний, тремтливий стогін умираючого. І, немов умираючий, вони затихали, давилися смертю, догоряли. Нарешті остаточно замовкли, стихли. І майже тієї ж миті обидві дзвіниці затяглися димом, почорніли на тлі полум'я. Полум'я, що рвалося в небо, можна сказати, — відлітаюча душа міста, яке померло.
Бо місто Бардо — померло. Нестримна пожежа була
вже тільки похоронним вогнищем. А крики убієнних — епітафією.Незабаром з міста вийшла вервичка втікачів — жінок, дітей і тих, кому гусити дозволили вийти. Втікачів уважно перевіряли селяни-доносителі. Раз у раз кого-небудь упізнавали. Витягували. І чинили над ними розправу.
На очах у Рейневана селянка в опанчі вказала гуситам на молодого чоловіка. Його витягли, а коли зірвали каптур, то модно підстрижена чуприна зрадила, що він лицар. Селянка сказала щось Амброжу і Глушічці. Глушічка віддав короткий наказ. Ціпи піднялися й опустилися. Лицар звалився на землю, лежачого закололи вилами і сулицями.
Селянка зняла каптур, відкривши товсту світлу косу. І пішла. Накульгуючи. Накульгуючи настільки характерно, що Рейневан зумів визначити уроджений вивих стегна. На прощання вона послала йому багатозначний погляд. Упізнала його.
З Бардо виносили здобич, з пекла пожеж і клубів диму виходила колона навантажених різним добром чехів. Здобич завантажували на вози. Гнали корів і коней.
На самому кінці колони з палаючого міста вийшов Самсон Медок. Він був чорний від сажі, подекуди підсмалився, у нього не було вже ні брів, ані вій. Він ніс на руці кошеня, наїжачене чорно-біле створіннячко з величезними, дикими, наляканими очима. Кошеня судомно чіплялося кігтиками за рукав Самсона і раз у раз беззвучно відкривало ротик.
Обличчя Амброжа було немов висічене з каменю. Рейневан і Шарлей мовчали. Самсон підійшов, зупинився.
— Учора ввечері я думав про порятунок світу, — промовив він дуже м'яко і тепло. — Сьогодні вранці — про порятунок людства. Але що ж, доводиться узгоджувати сили з намірами. І рятувати те, що можна.
Розграбувавши Бардо, армія Амброжа повернула на захід, до Броумова, залишаючи на свіжому і білесенькому снігу широкий чорний слід.
Кінноту розділили. Частина, під командою Бразди з Клінштейна, поїхала вперед як так званий «пршедвой», тобто передовий загін. Решта, силою в тридцять коней, ввірена під командування Олдржиха Галади, становила ар'єргард. У ньому опинилися Рейневан, Шарлей і Самсон.
Шарлей посвистував, Самсон мовчав. Рейневан, який їхав пліч-о-пліч з Галадою, вислуховував повчання, набував добрих манер і позбувався поганих. До останніх, досить суворо пояснив Галада, належить використання слова «гусити», оскільки так говорять тільки вороги, папісти і взагалі люди, які ставляться до гуситів з неприязню. Треба казати: «правовірні», «добрі чехи» або «божі воїни». Польова армія з Градця-Кралове, повчав далі гетьман божих воїнів, є збройним крилом Сиріток, тобто правовірних, які посиротіли після смерті великого і незабутнього Яна Жижки. Поки Жижка був живий, Сирітки, ясна річ, іще не були Сирітками, а називалися Новим або Малим Табором — для того, щоби відрізнятися від Старого Табора, тобто від таборитів. Новий, або Малий, Табор Жижка заснував, спираючись на оребітів, тобто тих правовірних, які збиралися на горі Ореб, неподалік Тршебеховіц, на відміну від таборитів, що збиралися на горі Табор біля ріки Лужніце, і там побудували своє Градіште. Не можна, суворо пояснював правовірний гетьман Сиріток з Нового Табора, плутати оребітів з таборитами, і вже зовсім кари гідне пов'язання котроїсь із цих груп з калікстинами з Праги. Якщо на Новому Празькому Місті ще можна зустріти воістину правовірних, повчав оребіт із гори поблизу Тршебеховіц, то вже Старе Місто — це гніздо поміркованих угодовців, які називають себе калікстинами або утраквістами, а добрі чехи не хочуть, щоб їх з ними плутали, то їх і не треба плутати. Але і пражан не можна називати гуситами, бо так говорять тільки вороги.
Рейневан трохи сонно погойдувався в сідлі і час від часу казав, що розуміє, хоч це було неправдою. Знову пішов сніг, швидко перетворюючись на хурделицю.
За лісом, на роздоріжжі, поблизу спаленого Войбужа, стояв кам'яний покаянний хрест, одна з численних у Шльонську пам'яток злочину і каяття. Учора, коли палили Войбуж, Рейневан хреста не помітив. Був вечір, сутінки, ішов сніг. Багато чого можна було не помітити.
Рамена хреста закінчувалися у формі листочків конюшини. Біля хреста стояли два вози, не бойові, а звичайні, для перевезення вантажів. Один сильно перехилився на бік, спираючись на маточину колеса із зовсім поламаним ободом. Четверо чоловіків марно намагалися підняти віз, щоб двоє інших могли зняти поламане колесо і надягти запасне.
— Підсобіть! — заволав один. — Братове!
— Розвантажте віз! — крикнув Галада. — Легше буде!
— То не йно колесо, — крикнув у відповідь візник. — Штельвагу виламали-смо, запрягти годі! Най котрийсь скочить допереду, заверне яку запряжку. Перевантажимо добро…
— До дідька добро. Не бачите, як снігом замітає? Хочете тут лишитися?
— Добутку шкода!
— А дупи тобі не шкода? За нами можуть гнатися… Голос застиг Галаді в горлі. Бо в лиху, дуже лиху годину він вимовив ці слова.