Вибух

— Заробиш.

— Та сподіваюсь.

Президент подумав трохи, повагався і запитав не дуже впевнено:

— А вона тобі ще не набридла?

Шилінг ні на мить не засмутився і не образився.

— Хочете? — запитав.

— Приведеш до мене.

— Три сотні.

— Здурів?

— За таку кадру, шефе!..

Президент подумав: справді, не так уже й дорого.

— Добре, — згодився, — я тобі свисну.

Шилінг фамільярно підморгнув йому.

— Не пошкодуєте, — пообіцяв, — дівка що треба.

17.“Уранці Хаблакові доповіли: вчора Бублик своєю машиною виїхав до Соснівки. Прибув туди близько п’ятнадцятої години. У гастрономі купив кілька пляшок горілки, пива і поїхав на дамбу, яка нині відгороджує річку Козинку від основного русла Дніпра. Поставив “Волгу” біля першого з’їзду з дамби на луки, повернувся на дамбу й дочекався, поки поблизу причалив моторний човен. Номери човна помітити не вдалося. Цей човен відвіз Бублика на дніпровий острів приблизно за три кілометри від дамби. На острові стоїть намет. Там Бублик перебував до сьомої вечора. Повернувся до Києва, машину лишив на стоянці, з квартири більше не виходив.

Сьогодні вранці поїхав на роботу до свого бюро організації глядачів.

Острів з наметом зацікавив Хаблака, й він поїхав до Соснівки. Місто знав і мав там знайомих. Не без приємності згадував, що саме з Соснівки колись почалася одна з найвдаліших його справ — шахраї з трикотажної фабрики забули там на столику у кафе тисячу карбованців у сигаретній пачці. І скільки довелося тоді поморочитися, щоб вивести їх на чисту воду. Більше трьох років минуло, вони з Мариною мешкали ще на старій квартирі й Степана не було — швидко спливає час, усе в клопотах, у справах, розслідуваннях і, здається, скоро він не казатиме, що це сталося у сімдесят восьмому році, а приблизно так: того року я розслідував справу Чугайова. Так би мовити, етапи великого шляху…

Подумавши так, Хаблак засоромився. Етапи — можливо, а ось що великого шляху — явне перебільшення. Хоча зелені лейтенанти, що тільки починають роботу в карному розшуку, дивляться на нього як на аса.

А який там ас? Ніби сам розплутує справи? Сам він нічого не вартий. Он як багато людей залучено зараз до розслідування вибуху в Бориспільському аеропорту. Коренчук з колегами, які гортають сотні документів, накладних, банківських переказів, усіляких листів, аби докопатися, чому і як пішов алюмінієвий лист саме до маленького провінційного заводу.

Старший лейтенант Волошин, підполковник Басов з Одеси, капітан Стефурак з Івано-Франківського розшуку, а скільки буде ще?

Або хлопці, які “ведуть” зараз Бублика і засікли його поїздку на дніпровий острів…

Інженер Володимир Прохорович Юхимов уже чекав на Хаблака біля міліцейського дебаркадера. Пів-Соснівки, либонь, знала Юхимова. Був він людиною, закоханою в техніку, щирою і відкритою, нікому не відмовляв у допомозі і сам, коли треба, регулював недосвідченим автолюбителям карбюратори, клапани.

Юхимов був знаменитий у Соснівці й тим, що мав унікальний і єдиний на все місто катер з водометом — він сковзав по дніпровій гладіні, як по маслу, змагався з “метеорами” і легко обставляв човни навіть з двома моторами.

Юхимов простягнувся на носі катера, підмостивши під себе старий матрац, дрімав, підставивши сонцю й так бронзову спину. Хаблак гукнув його з дебаркадера — Юхимов ліниво перевернувся горілиць, посміхнувся привітно й навіть з дебаркадера Хаблак побачив, які в нього сині променисті очі.

— Знаю я той острів, — мовив, коли Хаблак розповів про мету подорожі. — Позавчора проїжджав, там польський намет стоїть, двоколірний, синій з жовтим. Гарний намет, дім з двох кімнат, ціле літо можна жити.

Хаблак знав: хто-хто, а Юхимов з задоволенням прожив би ціле літо в наметі. Ніколи не їздив по курортах, лише раз подався машиною до Криму, південне людське тирловисько не сподобалось йому, з того часу відпочивав тільки на Дніпрі, ставив намет у затишній місцині, ловив рибу, купався, загоряв до чорноти й ніколи не хворів.

Катер лишав позаду пінявий слід, мотор ревів, і ніс човна задерся високо вгору, здавалося, вони злетіли над водою, зависли в повітрі й тільки іноді торкаються хвиль, здіймаючи фонтани виблискуючих на сонці бризок.

До острова домчали за кілька хвилин. Юхимов погасив швидкість, і тепер катер різав носом воду статечно й сердито, наче дбайливий хазяїн, який помітив непорядок у своєму зразковому господарстві.

Намет стояв неподалік од берега, на воді гойдався моторний човен “Прогрес” з брезентовим тентом, а поруч намету виднівся збитий з дощок стіл, валялися якісь речі, на жилці, натягнутій між вбитими в пісок тичками, в’ялилася риба.

Біля човна сидів на маленькій табуретці чоловік у солом’яному капелюсі з великими крисами — такі капелюхи Хаблак бачив тільки в старих фільмах, певно, домашньої роботи, але зручні, особливо на дніпровому осонні.

Чоловік сердито замахав руками, либонь, попереджав Юхимова, що в нього поставлені закидушки, і той обминув їх, причаливши осторонь намету й прибережної зони, зайнятої його мешканцями.

Чоловік у крислатому капелюсі підвівся і стежив за маневрами катера неприязно, вторгнення чужинців не порадувало його — зрештою, це можна було зрозуміти: обираєш на дніпровій широчині затишний куточок, прагнеш тиші й спокою, а тут невідомо хто порушує твоє розмірене й усталене життя, до того ж ти нічого не можеш учинити: кожен має право причалити, поставити намет, розкласти вогнище, ловити рибу, навіть оглушити тебе транзистором, і єдине, що в таких випадках лишається робити — шукати собі нове затишне місце.

Але як прикро кидати старе: обжите, звичне, де навіть дніпрові лящі стали мало не свійськими…

Чоловік стояв і дивився, як виходять на берег незнайомці. Був він невеличкий на зріст і літній, весь його одяг становили солом’яний капелюх і вицвілі чорні сатинові труси, довгі, мало не до колін. Стояв і дивився мовчки, не відповів на Хаблакове привітання, повернувся і, не вимовивши ані слова, подався до намету.

Юхимов сів на носі катера, а Хаблак роздягнувся, розбігся і кинувся в воду з шумом, сміючись і вигукуючи щось, поплив, плескаючи долонями по воді й здіймаючи бризки ногами.

Чоловік у капелюсі вийшов з намету, сердито замахав на Хаблака руками.

— Ану тихше, — крикнув верескливо. — Рибу розженеш, бісова твоя душа! Я тобі зараз!..

Наче на підтвердження його слів і для зміцнення позиції цього миршавого й навіть кволого чоловіка з намету вивалився здоровань — також у чорних трусах, але без капелюха і в синій майці. Дідок сягав йому тільки по груди, а здоровань, здавалося, загородив собою весь вихід з намету — стояв, поклавши долоні на стегна, як уособлення сили, могутності, наче загрожував кожному, хто посміє вторгнутися в межі його володінь.