Вибух

Іноді, правда, Манжула приносив і подарунки від Геннадія Зіновійовича. Як пояснював, премії за ударну працю: флакон паризьких парфумів для дружини Гаврила Климентійовича, імпортні туфлі для дочки, навіть шкіряне пальто для самого Татарова. Це пальто Гаврилові Климентійовичу, правда, так і не дісталося. Клара одразу забрала для Володі, намагаючись хоч якось компенсувати моральні втрати сина, пов’язані з батьковою впертістю відносно “Лади”. З подарунків Татаров мав зиск. Пояснював, що дефіцитні речі дістали співробітники, і Клара охоче платила за них по державній ціні.

Гаврило Климентійович трохи розслабився від приємного, хоч і уявного, споглядання шефової розкішної труни і не відразу збагнув, про що веде далі Гудзій.

— Вибачте, — перепитав, — що ви сказали?..

— Геннадій Зіновійович передав: до кінця року з алюмінієм крапка. А далі видно буде.

Певно, Татарова виказала задоволена усмішка, бо Гудзій насварився на нього пальцем.

— Лише перепочинок, — пояснив, — виникли якісь складності, й мусимо перечекати.

— Складності? — затривожився Татаров.

Гудзій не без злостивості побачив, як витягнулося обличчя у завжди сухого й незворушного Гаврила Климентійовича, і не зміг відмовити собі в приємності хоч трохи зіпсувати йому настрій.

— Шеф сказав, хтось засипався. Я так зрозумів, когось навіть узяла міліція… А Манжула загинув.

Гадав, лише трохи зіпсує настрій, але побачивши, як пополотніло обличчя Татарова, злякався й потягнувся до графина.

Але Гаврило Климентійович одразу взяв себе в руки.

— Не треба, — зупинив Гудзія, — гадаю, усе це несерйозно?

Тепер він якось прохально зазирав у вічі Леонідові Павловичу, і той зрозумів: найбільше, що потрібне зараз Татарову, його, Гудзієве, підтвердження. Зрештою, зробити йому це було дуже легко, просто кивнути чи мовити коротке слово “так”. Проте Леонід Павлович згадав постійну зверхність Гаврила Климентійовича, невеликі, але болючі уколи, які дозволяв собі той, тому й вирішив: не зобов’язаний він виступати в ролі швидкої допомоги, нехай конає від ляку, яке його, Гудзія, діло?

Відповів, похитавши головою:

— Не знаю… Нічого я не знаю, сказано тільки: поки що з алюмінієм почекаємо, а там буде видно.

Підвівся і пішов до дверей, не озираючись, знав: на маленькі уколи відповів одним, дуже болючим, але совість не мучила його, навпаки, розпирала від гордощів.

Думав: як усе ж буває приємно, коли зробиш підлість своєму ближньому.

15. Хаблак торжествував: за три дні йому вдалося повністю “розкрутити” Бублика. Тепер він знав, хто ховався за цим не зовсім благозвучним прізвиськом.

Степан Вікентійович Галинський — позаштатний розповсюджувач квитків БОРГу, бюро організації глядачів, так званий борговий, котрий ніколи, принаймні останнім часом, не мав боргів.

Як і передбачав Хаблак, наляканий Бублик того злощасного дня першим же рейсом вилетів з Івано-Франківська. В Києві Хаблак одразу одержав адреси двох пасажирів, які летіли до столиці. Радянського й Вікторова, третій з ініціалами “С.В.” — Гарайда в Києві прописаний не був, а Вікторова звали Семеном Васильовичем.

Наступного дня автоінспекція повідомила, що Степан Вікентійович Галинський є власником машини ГАЗ-24, номерний знак КИТ 63–01. Автомобіля, як було зазначено в документах автоінспекції, білого кольору. Стоянка машини — кооперативний гараж на Печерську.

Фотографію Бублика — Галинського взяли з його особистої справи, того ж дня передали до Івано-Франківська, а ще через день звідти прийшла офіційна відповідь, що Степан Вікентійович впізнаний Коржем, у якого він мешкав, і Дуфанцем, з яким продавав алюмінієвий лист.

Але в Одесі, як свідчила сестра Манжули й хлопчаки з радгоспного селища, злочинці їздили на “Волзі” вишневого кольору. Бублик же мав білу. Зрештою, майор з’ясував і це питання.

Вранці під виглядом інспектора протипожежної охорони Хаблак з’явився на платній автостоянці біля заводу “Вулкан”, де влітку стояла “Волга” Галинського. Пройшовся по ній разом з черговим, похвалив за зразковий порядок і зупинився біля білосніжної машини з номерами КИТ 63–01. Удав, що “Волга” сподобалася йому, погладив по відполірованому капоту, мовив:

— Блищить, як нова.

Черговий охоче підтримав розмову з пожежним начальником.

— Раніше подивилися б, — мовив, — ото була краса! Але її власник зрушений по фазі, бачите, колір не подобався, взяв та й перефарбував.

— А я його розумію, мені також до серця білий колір, — заперечив Хаблак.

— Як на мене, вишневий краще.

— То вона була вишневою?

— Я ж кажу: багатий колір. А він узяв і перефарбував.

Хаблак обійшов машину навколо. Схвалив:

— Ніколи не скажеш, що перефарбована. Видно, майстер класний. Не знаєте, хто? Бо мені треба…

— Знаю, — кивнув черговий, — цей чудик казав: якщо комусь треба, можна рекомендувати. Він свою “Волгу” на стоянці тільки влітку тримає — навпроти дому. Ще зимовий гараж має. На Печерську, десь біля студії кінохроніки. Там і майстерня з маляром — якийсь Лазар. Кажуть, один з найкращих у Києві.

Тепер усе зійшлося, як двічі два — чотири. Для повної ясності не вистачало тільки фотографії сліду протекторів Бубликової “Волги” — Хаблак присів біля передніх коліс, зазирнув під крило, наче хотів остаточно переконатися у високій професійній майстерності маляра, і аж засвистів від прикрості. На “Волзі” стояла зовсім нова гума…

Але ж хитрий цей Бублик, гадає, що не лишив жодного сліду — дурень, їх, зрештою, на десяток вистачить…

Хаблак поїхав до Дробахи. Івана Яковича довелося трохи почекати — мав бесіду з прокурором республіки. З’явився зосереджений і поважний, Хаблакові навіть здалося, що не варто розмовляти з ним про такі дрібниці, як перефарбована “Волга”, проте Дробаха, почувши цю новину, сердито стукнув себе кулаком по чолу.

— Не вчись розуму до старості, але до смерті, — мовив докірливо. — Ми вже скільки шукаємо ту кляту вишневу “Волгу”, а воно, виявляється, от що. Бачите, машина зареєстрована в Бублика як біла, перефарбував у вишневу і автоінспекцію не повідомив, а тепер знову біла… Мали передбачити й такий варіант — раніше б вийшли на Бублика.