Вибух
Шрифт:
Краус, намагаючись не виказати свого хвилювання, витягнув чорну теку з сейфа: так і є, всередині лише кілька аркушів — прізвиська, паролі та явки. Фактично, заради цих папірців і прилетів він сюди.
Штурмбанфюрер ледь утримався, аби не витягнути документи з теки й заховати до внутрішньої кишені мундира — цікаво, як би повівся Кранке? Певно б, заперечував, не дозволив, що ж, усі на його місці вчинили б так само, зрештою, керівництво відкинуло пропозицію Крауса особисто доставити документи в Берлін. По-перше, сейфи Головного управління імперської безпеки вже не були найнадійнішим місцем, навпаки, найцінніші документи вже почали вивозити звідси до Альпійської фортеці фюрера, у гори за Лінцом
Штурмбанфюрер зустрівся з напруженим поглядом Кранке й неохоче поклав чорну теку назад до сейфа. Запитав:
— Скільки маєте ключів?
— Один.
Краус непоспішливо замкнув сейф, навмисне недбало засунув ключ до кишені. Знав: тепер він усе одно не зможе одноосібно заволодіти документами “Цепеліна”. Нехай поки що лежать у сейфі — аби Кранке не витягнув їх. З документами гауптштурмфюрер міг і втекти, а сейф не понесеш з собою.
Краус дістав з портфеля великомасштабну карту, акуратно розклав на столі, розгладив долонею — Кранке підійшов роздивляючись. Нічого секретного, звичайна карта Бреслау та довколишніх земель. Проте гауптштурмфюрер нічим не виказав незадоволення чи здивування — знав, що з Берліна навряд чи ганятимуть порожній “юнкере” заради буденної розмови з шефом особливої команди “Цепеліна”.
Краус почав обережно й навіть якось байдуже, насправді ж уважно зиркаючи на гауптштурмфюрера:
— Отже, Пауль, сподіваюсь, ви й самі знаєте, що “Цепелін” доживає останні дні. І що ми мусимо врятувати все, що можемо, достойно, так би мовити, вийти з гри. Повинні бути відвертими один з одним, бо, може, це єдиний наш шлях до порятунку та майбутнього відродження.
— Відродження? — раптом не утримався від іронії Кранке. — Врятувати б голови…
— Ми-то з вами врятуємо!.. — Краус кинув багатообіцяючий погляд на сейф. — Все залежить від нашої далекоглядності, Пауль, та деяких документів “Цепеліна”.
— Я вже зрозумів це.
— Справді, — повеселішав Краус. — Тоді ближче до діла. Ви чули про американське Управління стратегічних служб?
— Яким керує Аллен Даллес?
— Він тепер у Швейцарії, і тільки позавчора я бачився з ним у Берні.
— Їх цікавлять наші документи?
— Навіть дуже. Ці люди вміють дивитися в майбутнє. В обмін на документи вони гарантують нам з вами, Пауль, особисту безпеку й непогані гроші. Крім того, вони розраховують на наш з вами досвід. Бо нема ціннішого капіталу, ніж збагачена знаннями людина. Коротше, Пауль, гадаю, що Даллес збирається на нас заробити. А ми зараз не маємо іншого виходу.
— Бачу, ви недаремно оберталися в колі ділових людей, — зауважив Кранке. — І вони хочуть мати це? — кинув погляд на сейф. — Але як? Де американці й де червоні?
— Так, існують деякі складнощі, — згодився Краус. — Однак ви недооцінюєте їхнього розмаху й спритності. Містер Хейг обіцяв вислати по документи спеціальний літак.
— Лише по документи? — Вуха в Кранке почервоніли від роздратування.
— По документи прилечу я, — заспокоїв його Краус, — і обумовлено, що літак забере й вас. — Кажучи це, збрехав безсовісно, але гадав, що, зрештою, все якось уладнається. — Та врахуйте, не сьогодні-завтра росіяни замкнуть кільце навколо Бреслау, тому й треба, не гаючись, вивезти сейф з міста. — Поплескав долонею по карті й додав: — Ми з містером Хейгом не сиділи склавши руки й маємо деякі пропозиції. Бачите, — взяв зі столу гауптштурмфюрера гостро застрзтаного
олівця, тицьнув у карту, — за сорок кілометрів на захід від Бреслау містечко Сведбург — на південь від Берлінської автостради. А ось тут, між Сведбургом та Охтендунгом, — обвів коло, — Штокдорф — маєток графа фон Шенка. Старий граф недавно помер, молодий служить у Люфтваффе, ми з ним приятелюємо, я взяв у Генріха записку до управителя, і маєток буде в нашому розпорядженні. Сьогодні ж вивеземо туди сейф, і ви чекатимете в Штокдорфі мого повернення.Кранке зітхнув і заперечив:
— Але ж росіяни будуть і там…
— Звичайно. Проте вони не зможуть контролювати кожен населений пункт, а ви зупинитеся у мисливському будинку фон Шепка. Нехай Валбіцин підбере вам документи: ви — якийсь там далекий родич графа, хворий і звільнений од військової служби, з Дрездена чи Франкфурте, там ваш дім, зруйнований бомбардуванням, і цілком логічно, що знайшли притулок у родичів.
Кранке схвально кивнув: виготовити такі документи легко, й ідея Крауса принадлива.
Штурмбанфюрер акуратно склав карту, та не заховав її до портфеля. Недбало відсунув на край столу, як непотріб: знав місця навколо Штокдорфа як свої п’ять пальців. Не раз він полював там на зайців і вздовж і впоперек виміряв навколишні поля й переліски своїми ногами.
— Поки вантажитимуть сейф, — мовив, всідаючись на широкому шкіряному дивані, — я не відмовлюся від обіду.
Кранке зняв телефонну трубку й віддав належні розпорядження. Потім покликав до кімнати есесівців і наказав знести сейф до вантажного “мерседеса”. По дорозі до їдальні уточнив:
— Ми залишимо сейф у Штокдорфі й повернемось до Бреслау?
— На жаль, у маєтку Шенка ніде приземлитися “юнкерсу”.
— А як ви заберете документи звідти? То більше, посадите літак, не викликавши підозру росіян?
— Разом з Хейгом ми продумали і цей варіант. У його розпорядженні буде невеличкий російський літак. Чомусь росіяни називають його “кукурудзником”. Він сідає де завгодно.
— Отже, потім я підкину вас на аеродром і повернусь до Штокдорфа? А як бути з “Цепеліном”?
— Лишіть його на Телле. Нехай знайде можливість переправити курсантів шкіли у тил росіянам. По двоє-троє… Якщо навіть половина загине чи здасться, однаково ми підемо, грюкнувши дверима. А Телле після завершення операції нехай знайде можливість дістатися до Штокдорфа. З новими списками. Сподіваюсь, Пауль, ви розумієте, що за кожен новий список містер Хейг буде змушений платити окремо.
Кранке посміхнувся скептично. Зауважив:
— Я б не заплатив ані марки. Певно, “Смерш” візьме наших людей в перші ж дні. Росіяни зараз метиковані, згадайте, як ретельно ми готували Іполитова, і то програли.
Видно, сама згадка про провал тої операції була нестерпна для Крауса, бо скривився й відповів кисло:
— Ніхто нічого не знає, і, коли навіть п’ятьом із сотні вдасться осісти в радянському тилу, шкурка варта вичинки. То більше, що Хейгові важкувато буде одразу перевірити вартість нашої інформації.
Краике засміявся беззвучно, але тут-таки опанував себе. Він-то краще за всіх знав, що п’ять із сотні зовсім не найгірший варіант.
— Візьміть із собою до Штокдорфа Валбіцина, — порадив Краус.
— Хочете продати його Хейгові окремо?
— Він вартий не одної тисячі доларів, — погодився Краус. — Крім того, на ці кілька днів, які знадобляться мені для контакту з Хейгом, мусимо тримати сейф під наглядом, а Валбіцин знає російську, досвідчений і хитрий, він зараз дорожчий за золото.
— Я б волів, аби сейф охороняли Курт з Вернером…
— Ці двоє? — кивнув Краус у бік есесівців, котрі саме підігнали вантажівку до брами.
— Цілком надійні й готові виконати будь-який наказ.