Вибух

Чорнявий військовий, що сидів попереду, поклав шоферові руку на плече, й той заглушив мотор.

Видно, чорнявий був тут найголовнішим, він зміряв Мишка уважним, як видалося хлопцеві, сердитим поглядом, і запитав:

— Давно тут?

— Та з сорок другого… — знітився Мишко. Відчув, що радість та урочистість, які буквально випромінювали з нього, одразу зникли, натомість прийшла тривога, й почуття вини опанувало ним.

— Звідки? — Військовий зіскочив з машини й підійшов до Мишка. Хлопець відчув незручність від того, що височить над командиром, незграбно сповз з жеребця і відповів тихо, немов справді завинив саме в цьому:

— З Києва.

Командир роззирнувся довкола.

— Військові там є? — кивнув у бік Гарца. — Німецькі військові частини?

Мишко енергійно захитав головою.

— Усі військові втекли, — повідомив радісно. — І не тільки військові. Наш управитель також і багато німців з села… Накивали п’ятами.

Командир подивився на Мишка задумливо, немов зважував, наскільки можна йому вірити.

— Кінь у тебе гарний… — простягнув руку до морди жеребця, щоб погладити, але той вищирився й спробував укусити. — Породистий кінь, не селянський.

— Графський… — Мишко все ще почував себе ніяково під допитливим поглядом, — молодого графа фон Шенка.

— І тобі дозволено?..

— Ні, — тепер Мишко не відвів очей, — але ж граф утік, я й вирішив осідлати.

Чорнявий подивився на Мишка з цікавістю. Видно, зрозумів, що саме спонукало хлопця сісти на графського жеребця, бо запитав:

— Допекли тобі?

— Так, — одповів Мишко коротко, та одразу додав, уклавши в одне слово всі свої почуття: — Фашисти!..

— А ти на них працював, — подав голос похмурий командир, що сидів на задньому сидінні машини.

Мишко стенув плечима, відчуваючи всю справедливість цього докору.

— А що мав робити? — запитав, знаючи, що це не виправдовує його.

— Якого року народження? — чорнявий зміряв його прискіпливим поглядом.

— Двадцять восьмого.

— Шістнадцять?

— Уже сімнадцять, — на всяк випадок прибрехав Мишко.

Чорнявий обернувся до похмурого командира.

— Отак от, капітане Толкунов, — сказав рівним голосом, не докоряв йому, але й не підтримував: —Цьому хлопчиськові виповнилося тринадцять, коли забрали сюди.

Каштан тільки гмикнув: видно, все ж не схвалював об’єктивності чорнявого.

— Добре, — сказав без ентузіазму, — розпитайте в нього, майоре, чи нема на хуторі чужих людей. — Мовив, не дивлячись на Мишка й так, наче той не міг сам зрозуміти його.

— Нема, — одповів хлопець з готовністю. — У нас у Штокдорфі тільки ми, східні робітники, крім того, десять поляків і семеро французів.

— Ціла бригада, — несхвально уточнив капітан Толкунов. Він легко вистрибнув з машини, здається, навіть не торкнувшись борта рукою, підійшов до Мишка впритул і запитав: — Як звешся?

— Михайло Галайда.

— Східні робітники — це наші?

— Усі з України.

— Слухай мене уважно. Розпитай, може, хтось бачив три дні тому на хуторі чи десь поблизу вантажний “мерседес” і “опель-адмірал” з військовими?

— На “опелі” молодий граф приїжджав, та вже місяць тому.

— Німці на хуторі живуть?

— Сімнадцять німецьких садиб. А далі — ціле село.

— Лишилися?

— Утік лише управитель, пан Кальтц. Крайня садиба з цього боку.

Капітан подивився на чорнявого командира, запитав у нього:

— Як гадаєш, майоре, може, розпитати й селян?

У Мишка очі округлилися від здивування. Це ж треба: майор. А стоїть поруч нього й розмовляє, як з рівним. Молодий граф фон Шенк також був майором, але ж до нього не підступишся.

— Хутір прочешемо, — вирішив майор. — Зараз до Гарца, а на зворотному шляху заскочимо до Штокдорфа. Де тебе шукати? — запитав у Мишка.

— Чотири бараки під черепицею перед хутором. Мій другий від дороги.

— Подивись уважно, — примружився майор, — може, якийсь непорядок на хуторі. Зайві люди…

— Зробимо! — аж витягнувся Мишко. Нараз шморгнув носом і запитав ніяково: — А можна у вас дізнатися?..

— Що?

— Як нам бути? Ми ж свої, радянські, і мені треба в армію.

Майор перезирнувся з іншими військовими.

— У Сведбургу є наш військовий комендант, — пояснив. — Він розпорядиться.

— А нам можна не працювати?

— На німців? — зареготав капітан. — Тепер нехай фріци на нас працюють.

Лише на мить Мишко уявив собі самовдоволеного, бундючного й жорстокого Кальтца, як запрягає коней у бричку, а він, Мишко Галайда, підганяє його, гримає навіть — і мимовільна усмішка розтягнула губи.

— Подобається? — запитав капітан.

— Чого б ні?

— А якщо так, — сказав майор владно, — то слухай уважно. Ми зараз поїдемо, а ти на нас чекатимеш. Попитай у своїх, чи не помітили щось підозріле. Війна йде, й почувайся військовим. Збагнув?

— Слухаюсь, — зовсім по-військовому відповів Мишко, навіть смикнувся, щоб відкозиряти, та вчасно згадав, що без кашкета. — Слухаюсь, товаришу майор, — повторив ще раз, дивлячись на Бобрьонка так віддано, що в того не лишилося жодного сумніву: зробить усе, як наказано.

Майор уже вмостився на передньому сидінні, коли Мишко, наважившись, мовив:

— А можна мені ще запитати?

— Давай.

— Оце ви казали, що тутешніх селян розпитуватимете. То хотів повідомити: є тут один німець, дуже гарний, і наші кажуть: комуніст.

— Що? — різко обернувся Толкунов. — Що ти верзеш?

У Мишка витягнулося обличчя.

— Так кажуть… — повторив нерішуче. — Та й одну нашу дівчину врятував. Вона захворіла, німці наших не лікували, а він прийшов і вилікував.