Вибух

А я еду, а я еду за деньгами,

За туманами пусть едут дураки…

Кузьма зареготав весело й незлостиво.

— Ти мені все одно не зіпсуєш настрою, — одповів. — Не сердься.

— З чого взяв?

— Наче не видно: сидиш, як борсук у норі.

— Гадаєш: приємно втрачати товаришів?

— А ти не втрачай — поїхали разом.

— Скажеш таке. Не в Боярку мотнутися… І навіть не в Херсон…

— Подумаєш: півдоби — і в Братську. Не встигнеш і виспатися. Летиш, куняєш, вродливі стюардеси годують тебе…

— Але ж Київ! — упевнено заперечив Дем’ян. — Вийдеш на схили — Дніпро!

— А ти Ангару бачив?

— Кажеш, наче сам бачив.

— Не бачив, — зітхнув Кузьма. — Та Микола Петренко казав: красота! А післязавтра і я побачу…

— Побачиш… — погодився чи то з жалем, чи то осудливо Дем’ян. — Хоч напиши.

— Не забуду. — Кузьма виклав на тарілку добре підсмажених, ще теплуватих, курчат, розпакував кульок з пиріжками. У кімнаті запахло так смачно, що Дем’ян не витримав і ковтнув слину.

— Де ж то Гліб подівся? — запитав.

— Нетерпеливишся?

— Від курчат такий дух — спробуй утриматись!

— Еге ж, посидимо ми сьогодні добре, — мовив Кузьма і, наче у відповідь на ці слова, двері розчахнулися і до кімнати увірвався Гліб Ластівка: розпатланий, пожвавлений, в недбало заправленій у штани картатій сорочці. Обійшов навколо столу, помацав пляшки, сказав зневажливо:

— “Оксамит України”, “Перлина степу”, “Гурджані”… А горілочки не взяв?

— Переб’єшся, — відрізав Кузьма.

— Все ж товариша проводжаємо. За це грамів двісті—триста не завадило б…

— А я “сухар” поважаю, — заперечив Дем’ян, — у голову не б’є, веселить і пити приємно. Де “Гурджані” взяв?

— На Карла Маркса — у винному. Хоч в останній день пофортунило, у Сибіру, кажуть, з сухим вином важкувато.

— Там здебільша спиртом пробавляються, — радісно потер руки Гліб. — Морози, ми таких і не нюхали. — Він рішуче присунув до столу стілець, узявся відкорковувати пляшки. — Ставлю п’ять пляшок “Сибірської”, — підморгнув Дем’янові, — проти чекушки: не мине й року, як наш друг Кузьма Зінич знову об’явиться в граді Києві.

— Це ж чому? — здивувався Кузьма.

— Бо відморозить свого нахабного носа. Звик його всюди сунути, а там, брате, в цьому плані суворо.

— Звідки знаєш?

— Сорока на хвості принесла. — Гліб налив усім по півсклянки червоного густого вина, подумав трохи й долив ще. — То вип’ємо за майбутнього першопроходця Кузьму Зінича, аби ходив він з необмороженим носом. За тебе, друже!

Кузьма відсьорбнув, смакуючи, дивився, як Гліб спорожнив склянку двома ковтками, як повільно, маленькими ковточками, п’є Дем’ян, і подумав: шкода… Шкода лишати і друзів, і Київ, і цю не дуже велику й комфортабельну кімнату в гуртожитку, де прожив понад три роки.

Усього шкода, і як ще там, у Сибіру, поведеться…

Он Дем’ян дивиться сумними очима, що поробиш, може, й не скоро доведеться стрітися…

Дем’ян нарешті допив вино, чомусь понюхав порожню склянку, поставив повільно й, не поспішаючи, потягнувся за пиріжком, Дем’ян усе робить повільно, але добротно, не дуже-то й перевиконує норми, процентів на п’ять, але в цеху його поважають більше, ніж деяких заповзятливих базік-ударників, у Дем’яна взагалі не буває браку, не існує деталі, яку б зіпсував, — токар високого польоту, класний спеціаліст, член парткому заводу.

Дем’яна знають не тільки на їхньому підприємстві, його портрет — на районній Дошці пошани, через місяць — півтора одержить квартиру в новому будинку — все одно їхнє гуртожиткове братство розпадеться.

Ця думка чомусь не принесла Кузьмі полегшення — допив вино і взявся пригощати друзів:

— Курчата-табака, хлопці, чуєте, з часниковою підливою. Візьми, Дем’яне, аджики, в роті горітиме, а ти вином залий, грузини так і роблять.

— Учений, — посміхнувся Гліб. — Їж курчат і пий вино, у Сибіру не дадуть. Там харіусом та лосятиною харчуватимешся і морошкою закушуватимеш.

— Хіба погано?

— Хто каже — погано… І все ж дивуюсь я тобі, Кузьмо, на Жовтневі квартиру б одержав, а там знову по гуртожитках тинятимешся.

— А тобі зле в гуртожитку? — Кузьма відломив курячу ногу, відкусив і примружився од задоволення. — Де б ще таких друзів знайшов?

— Там сибіряки — народ суворий.

— А ми що, балаболки?

— Ми — народ робочий, — не без пихи одізвався Гліб. — Ми всюди потрібні.

— Отож, особливо в Сибіру.

— Може, ти й правий, — погодився Гліб. — Комусь треба й там. І, якщо добре поміркувати…

— І я б з тобою… — нараз утрутився Дем’ян. Очі в нього після вина заблищали, він, здається, втратив свою природжену вайлуватість і пожвавішав.

— Хто ж заважає? — аж потягнувся до нього Кузьма.

— А Тома? — спохмурнів Дем’ян. — Що Тамара заспіває?

— Візьми її з собою.

— Спробуй умовити. Вона з Києва — нікуди.

— Так, тобі з Тамарою двокімнатну дадуть, — вставив Гліб. — Не менше. А там, на Ангарі, походиш…

— Тамара вже в чергу на меблі стала, — якось жалібно зізнався Дем’ян.

Гліб зареготав.

— Куди ж з меблями до Сибіру пхатися! — вигукнув. — Меблі обтяжують, і ти, Дем’яне, вже заарканений. Це ми з Кузьмою вільні козаки, що нам, молодим-нежонатим, гуртожиток усюди дадуть, а менше ніж по двісті карбованців ще не заробляли. А в Сибіру, мабуть, на всі чотириста потягнеш? — запитав у Кузьми. — Куди гроші діватимеш?

— Не по гроші їду.

— А по що? Скоро на “Жигулі” стягнешся.

— Стягнуся, — несподівано швидко погодився Кузьма, — але ж не в тому річ…

— У чому ж?

— Хіба не розумієш, — сказав Дем’ян, — там у Сибіру люди знаєш як ростуть!

— Отож, — згодився Кузьма, — я вже на четвертому, через рік диплом матиму, ну й що?

— Майстром поставлять.

— А в Братську мені вже зараз інженерну посаду пропонують. Ось, — витягнув з кишені листа, — так і пишуть: одразу заступником начальника цеху.