Вирвані сторінки з автобіографії

Не знаю чому, але саме на похороні Сергія Кисельова у Києві кілька років тому я відчула космічний страх, страх-параліч. Тоді, коли труна із його тілом опускалася у підземелля крематорію...

P.S.

А викладач геофаку Чернівецького держуніверситету, голова групи незалежних екологів, який тривалий час збирав матеріали про причетність військових до «чернівецької хвороби» напередодні оприлюднення цих документів зненацька захворів. Віктор Фрейліхзгаснув 24 травня 1995року від якоїсь загадкової - дуже повільної і мученицької– хвороби: отруєння невідомою токсичною речовиною, на тлі якого розвинулася гостра нирково-печінкова недостатність, що й спричинила смерть. Чернівці казали, що смерть його була насильницька– «багато знав і тому прибрали». Цілком можливо. Правду дізнаємося не ближчим часом. А може, вже не дізнаємося ніколи.

СЕРГІЙ ЄСЄНІН. КОНСТАНТІНОВО [13]

1988 рік. Рязань. Виїзний пленум Спілки письменників СРСР. Я як письменник із Чернівецької області, яка має дружню угоду і «соціалістично» змагається з областю Рязанською, делегована на Пленум Спілки письменників СРСР.

Наш поет Віталій Демченко терміново, але дуже сумлінно (він також посідає осібне місце серед чернівецьких письменників: щоб не вдаватися до обов'язкових «ідеологічних паровозів», Демченко у складі професійних мандрівників-скелелазів-байдарочників щороку «освоює» Далекий Схід і Північні широти безкрайнього СРСР, а потім, переливає це у чудові пейзажні поезії, сповнені прихованої пристрасті й чутливості, мовчазної чоловічої ніжності і глибини. Так, тоді можна було сховатися хіба що у природу, чи в лірику. Ідеологам важко до нього придиратися - він керує обласним літоб'єднанням, іншими словами, дає «дорогу» літературним «надіям» і пише російською мовою. Але я знаю, що він справжній(!)перекладає мені цикл віршів про Афганістан («Із Хосту. Кандагару. Із Кундузу...»). «Афганський цикл » в Україні не друкує жодне видання....................................................................

13

Текст у повній версії книжки

Їду.

У Рязані в одному номері живу із племінницею Сергія Єсєніна (ми листуватимемося з нею кілька років). Вона дуже багато мені розповіла тоді такого, що публікувалося частково пізніше, але були й такі речі, про які я не читала навіть тепер. У неї були проблеми зі здоров'ям і я час до часу надсилала у Москву сушені лікарські трави, які спеціально збирала мені наша сільська травниця Паюта Борсук (Ґаврилеєва).....................................................................

Рязань.

Юрій Бондарев. Валентин Распутін. Олександр Проханов. Станіслав Куняєв. Василь Бєлов. Віктор Астаф'ев. Сергій Єсін. Юрій Кузнецов. Володимир Краснов. Багато інших дуже відомих письменників.

Під час літературного вечора в Рязанському драмтеатрі , де ніде голці впасти, всі довколишні вулиці й площі забиті людьми. Гучномовці виведені на зовні. Ажіотаж неймовірний.

4 жовтня. Константіново. День народження Сергія Єсєніна. Народу - тьма-тьмуща. Я від України одна. На сцені - російський «партер» літератури. Трохи хвилююся. Читаю три вірші. Перший українською, два - у перекладі Демченка. Я здивована: після українського аплодують значно більше, ніж після російських. Згодом підходять Станіслав Куняєв (пригадуєте його популярний вірш « Добро должно быть с кулаками»?) і Сергій Єсін (один із найпопулярніших тоді авторів - прозаїків «Нового мира», «Невы», «Красной звезды»). Куняєв хвалить українські вірші, увечері організовує такі чомусь дуже серйозні посиденьки в своїх апартаментах. Куняєв тлумачить, чому добро мусить бути з кулаками (я так і не засвоїла його теорії, бо кулак - уже не є добро. За твоє добро іншим, яке інший обертає проти тебе злом, найсправедливішу «здачу» завжди дає Творець - і нічий інший кулак. Я можу на цю тему написати дисертацію. Починаючи з часів «Марії-Терезії», як кажуть на Буковині, - аж до сьогодні, аж до прикладів на власній шкіpi) . Єсінкаже: «Из вас будет когда-то хороший прозаик, если начнете писать прозу. У вас слог и мышление прозаика». Він також здивований що я добре обізнана з його новими «нашумілими» романами. Записує мене у свою групу для спільних виступів у трудових колективах Рязанщини. З нами у групі родина Краснових (здається, Володимир Краснов тоді очолював «Новый мир») і ще хтось із російських письменників. Приймають надзвичайно добре.

Мій афганський цикл (українська з російською поперемінно) викликає неймовірно теплу і бурхливу реакцію. В Росії не надто «модна» ця тема, хоча в усіх на устах. Проте не дуже голосно. А ще на Рязанщині, де в крамницях із самого ранку продають «біленьку»... у трилітрових банках. Я спершу, було, подумала: березовий сік. А тут - гість з України. Їй можна читати про Афган - вона гість.

ВІДСТУП ПО СУТІ:

До мене на машзаводі прийшла група колишніх афганців, і з вдячності, що я відстоюю їхні права (побутові, звичайно), сказали: «Якщо лише хтось вас намагатиметься образити...» Але я по їхню допомогу не зверталася: кілька разів бачила, що бувало із кривдниками, коли кривдили тих, хто «пройшов» Кандагар і Хост, і під чиїм упливом я написала той довго заборонюваний для друку - але не для читання!
– цикл.

1983року, приїхавши писати до обласної газети про практику студентів-географів у селі Репужинці Заставнівськогорайону, я зомліла просто посеред кімнати, побачивши до середини оголеного Миколу Жука, який «штопав» собі гімнастерку: на ньому від швів не було живого місця. 28 грудня 1979року (наступного дня після офіційного введення військ)Жука «ввели» до Афганістану, а 11 січня 1980 рокубронетранспортер, у якому знаходився і Микола, був підірваний. Він врятував себе сам: дивом вибравшись із палаючої машини, зібравши руками нутрощі і засунувши їх разом із піском у розірваний живіт. А коли відповз, машина зірвалася. Непритомного солдатика підібрали згодом свої. Лікували Миколу в Самборі Львівськоїобласті. А коли він згодом у Чернівцях прийшов у військкомат по , документи, штабний клерк сказав, що не знає, де Жук порвав собі живіт: Жука, мовляв, в Афганістані у складі обмеженого контингенту радянських військ не було, а ветеранами держава визнає тих, хто потрапив туди з 1983року, і взагалі «він його в Афган не посилав».

(Військову частину мого чоловіка ввели на територію Афганістану ще у серпні 1979 року. Уже в 90-ті російські архіви відповіли йому, що названої частини, у якій він тоді служив лейтенантом, у складі Радянської армії... ніколи не значилося. Але треба знати мого чоловіка, коли йдеться про справедливість, щоправда, він виявився менш рішучим,ніж Жук, хоча так само став доктором наук, професором історії).

Мені ду-у-у-же, ну дуже! саме зараз! хочеться розказати, що зробив тоді у військкоматі Микола Жук, але... Але я не питала на це дозволу доктора економічних наук, професора, свого земляка, а нині киянина Миколу Васильовича Жука.Якщо дозволить - обов'язково внесу у повну версію книжки. Знаю, що він не пішов на соціальне дно, як сталося це з багатьма-багатьма тими, кому тилові щури казали «а я тебе у Афганістан не посилав»; як сталося це і з деким із тих, хто обіцяв мене захистити від кривдників.

Пленум.

У Рязані на пленумі відчуваю фізичну оскому: москвичі задають тон «почвенничеству», багато говорять про те, що в усіх бідах Росії винні інородці і т. д. і т. п. Тут якось тхне неприємно - людиноненависництвом (слова ксенофобія я тоді ще не знала).Якась така вже й не надто прихована ненависть до всіх. Крім росіян ( пам'ятаєте, згодом часто вживане, добре продумане! Єльцинське - рассияне!Закличне. Патріотичне). Недобре. Знайшла тодішній запис у блокноті: «Не люблю, коли вину звалюють на інших, не враховуючи вини власної»...

А з Сергієм Єсіним ми також тривалий час листувалися, уже навіть після розпаду Союзу Колись опублікую листи, повні життя, роздумів про творчість і якоїсь просвітленої людської печалі від розуміння багато чого на світі. Такий смішний епізод із того листування: ми обмінялися кулінарними рецептами. Єсін любив капусту - і я йому написала рецепт квашеної капусти із тміном, морквою і опеньками, як роблять у нас у Розтоках, чим він був дуже здивований, і навіть дещо уточнював у наступному листі, а мені Єсін надіслав рецепт смачненьких пиріжків із капустою (треба знайти!).Я їх пекла у Чернівцях..................................................................

ЄПИСКОП НА КОЛІНАХ [14]

(комічне під час серйозного)

...Секретар відчиняє двері - і його зіниці то розширюються, то звужуються від жаху: єпископ стоїть переді мною на колінах...

КРУЇЗ КРАЇНАМИ ЧОРНОГО МОРЯ [15]

Записи від 13, 15, 16, 17-18, 19-20 листопада 1994 року.

14

Текст у повній версії книжки

15

Текст у повній версії книжки