Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
– А навіщо ви казали, що Івасюк не міг повіситися сам, бо в нього були перебиті й поламані всі пальці?
– Так казала Володина мама - Софія Іванівна. Вона в морзі пізнавала тіло сина. Так казав батько. І хіба може людина з перебитими пальцями повіситися сама?!
– А навіщо ви вели попід руки Івасюкову маму на Личаківський цвинтар? Хіба це не міг зробити хтось інший?
– ????
– Навіщо ви засуджували Софію Ротару?
– Бо вона при мені дзвонила до Львова і казала Софії Іванівні, що не може перервати гастролі в Горькому. Вона співала в день похорону Івасюка! Хіба це по-людськи?! А тріо Мареничів скасували концерт у Львові. Вони були на похороні в українському одягові!
–
– А вам звідки про це знати?! Ви що, спали з ним разом?»
Це називалося «профілактика».
...Я сиділа в університетському парку, за пам'ятником його будівничому й архітекторові Йосифові Главці , - і може, вперше в житті відчувала брак логічного мислення, уміння аналізувати. Але я таки згадала всіх - до одного!
– хто перебував у гуртожитській кімнаті, коли я, захлинаючись, ділилася враженнями від Івасюкового похорону. Коли я розказувала про всі-усіські деталі того жахливого травневого дня.
Розказувала про те, що весь Львів «висів» тоді на деревах, дахах будинків і трамваїв; що старі львів'яни уголос казали, що Івасюка вбили, бо він писав українські пісні, які заполонили світ, змівши конкуренцію російської пісні; казали про те, що з часу похорону Івана Франка Львів нічого подібного не бачив і не чув; казала про виступ тодішнього голови Львівської Спілки письменників Ростислава Братуня на Личаківському цвинтарі, де він говорив не про смерть студента консерваторії, а про смерть великого українського композитора; казала про жахливу трагічність долі, бо на похороні брата не було його старшої сестри Галини , яка мешкала з ним в одній квартирі у Львові, на вулиці Маяковського (також Маяковського!), бо Галя готувалася до довгоочікуваних пологів - і її просто не пустила родина; казала про підрізану горем маму - Софію Іванівну, - єдиним голосінням якої були слова «Ой, пальчики мої, пальчики... Ой, писанко моя... Ой, пальчики мої...» Казала про поминки в Івасюковій квартирі, де я сиділа поруч із Юрієм Рибчинським і він за столом плакав - у свій день народження, який випав на день похорону; розповідала я про моторошне відчуття нереальності, коли Личаківський цвинтар зірвало піснею «Чуєш, брате мій?» - коли здалося, що моє волосся стало дибки, бо я вперше у свої 19 років почула спів на цвинтарі.
Отам, в університетському парку, я згадала всі свої репліки. І репліки-розпитування всіх присутніх у кімнаті студентів, хто особливо цікавився тією страшною подією. Мені стало страшно. Бо я себе відчула роздягненою. Проте і легко стало водночас: я вперше тоді зрозуміла, що є люди-нашіптувачі про інших людей. І ці люди - не дуже хороші. Не такі, як я про них думала. І їх слід остерігатися, не показуючи, що ти їх «розкусила».
...Осінь 1979р. Ти ловиш ґав на одній із центральних вулиць міста. Тебе з трьох боків мовчки обступають кремезні чоловіки, так, наче мають намір загнати тебе в кошару - і тобі залишається тільки переступити поріг готелю «Верховина» (пригадуєте схожий епізод із професором Плейшнером із фільму про Штірліца? Один до одного! Мабуть, перед тим хлопці в цивільному до очамріння надивилися телевізор).Ніде ні душі. Ще одні двері. Четвертий чекає у кріслі. Питають перехресно:
– Чому ви ходите в канадській хустці, а не в модній песцевій шапці?
– Минулого тижня ваша група здавала донорську кров. Ви не здавали. Ви не хочете допомагати тим, хто потребує першої групи крові? Чи ви саботуєте справу державної ваги?
Розумію: моя кров - справа державної ваги. Я повинна відповідати за саботаж. Я скована і «дерзкая» (зухвала) одночасно. Я просто боюся. Але вони мене люто розсердили! У мене в голові вінегрет, а в жилах - страх зі злістю.
– Хустку ношу, яку маю, і хустка мені пасує. У мене коси ледве під хустку поміщаються, а під шапку вони не помістяться. Та й батьки мої не мають можливості купити песця. А здавати кров заборонили самі лікарі. У мене...(а що мені - дітей із ними хрестити?
– називаю діагноз своєї хвороби).
...Але звідки вони знають про кров? У кабінеті були дві лікарки, а решта - дівчата з групи...
– Куди ви зникли вчора ввечері о 22.35 з тролейбуса №2 в районі рогу Університетської і Худякова?
– Чи давав вам І.Ч. читати новелу про діда, який тримав муху в закритім
слоїку?.....Мені не треба відкривати архівів. Я не постраждала так явно, як тоді страждали інші. І не тільки через Івасюка. Про деяких «стукачів» здогадуюся. Та що там здогадуюся - знаю! Дехто давно і молодим відійшов у позасвіти. Дехто і нині на прибуткових посадах. Мені не стане легше, як знатиму всіх. Бог розсудить. Та це й не важить тепер для мене ніц! Бо воно вже не може змінити нічого. Але!
Але я - за обов'язкову люстрацію тих, хто йде чи хоче йти в політику. Запевняю, лави бажаючих порідіють. І не так бризкатимуть слиною ненависті до України, як роблять ті, хто дотепер «на гачку» КҐБ СССР. Проте... Якщо я дотепер не можу подивитися бодай фото чи кадри оперативної зйомки похорону Володимира Івасюка (а все це фіксувалося на очах), то про яку люстрацію я веду мову, наївна!
І ще: якщо Володимир Івасюк подякував цьому світові добровільно, навіщо КҐБ СССР упродовж років «пресував» тих, хто просто співчував родині?! Не маю сумніву: я була не одна. І мені було не найгірше.
P.S. Вересень 1979 р. Після літніх канікул у гуртожитку №2 на вул.Стасюка мене чекав стос листів. А в деканаті - посилка. З листами зрозуміло: я до писання була охоча зі школи. А посилка... Звідки?! Чому в університет?!
Пакунок без зворотної адреси. Із книжками: сама українська поезія. Але не Олійник і не Драч.
Якісь імена такі... немодні тоді... Свідзинський. Бобинський. Маланюк... Книжки якісь такі - гейби і не наші. Таки не наші! (я якось і не думала, що за кордоном також книжки друкують - українською мовою). З якого б то дива?! Проте, там були і наші книжки, а одна - з автографом. Дуже каліграфічний, незвично каліграфічний – майже школярський - почерк. Але слова... слова якісь чудні та дивні: « Великій українській патріотці Марічці Матіос... З надією на велике майбутнє... Київ...»і т. п. і т. д. А підпис! Підпис - Любов Забашта. Гм... Звідки у Києві знають, що тут, у Чернівцях, я Марічка? Не Маша, не Маруся, не Маруська, не Маріца, не Маня, не Маріора, не Маріуца, не Міця, не Марія, зрештою, - а завжди і скрізь - лише Марічка?! Навіть у газетах подеколи підписують так.
Забашта була з університетської програми. Вона - дружина вже покійного тоді Андрія Малишка. Але до чого тут я? Подивилася на себе в дзеркало. Щось нічого такого патріотичного, крім біленької блузки у вишиту червону квіточку (промислове вишивання) та довжелезної коси, я у дзеркалі не побачила. Що би то значило? І мабуть, саме тоді, саме у ту хвилину, в мені прокинувся критичний розум, який ніколи не дає одірватися від реальності настільки, щоб перестати думати. Я довго, ду-у-уже довго крутила-вертіла ту, здається, білу Забаштину товстеньку книжку поезій, здається, із золотим чи срібним тисненням... що то все-таки значить? І раптом мене проштрикнула кульова блискавка - а штемпель-тона посилці чернівецький!!! Хоча, що тут особливого... Була проїздом у Чернівцях. Друзі надіслали... І все ж - щось тут не так.О, я тоді не була аж така розумна, щоб скласти всі пазли в одну програму! Тоді ще не знали про кубик Рубика. Та й єдиною четвіркою в моїй «заліковці» була четвірка саме з предмету «логіка»!
(ДО СЛОВА:почерк справжньої Любові Василівни Забашти, м'яко кажучи, був далекий від бездоганної школярської каліграфічності. На час літературного мені «привіту»-посилки вона мала 61 рік. Не до вчорашніх школярок їй було тоді. Та й Малишко сім років як подякував світові, отже, вже не «тримав парасольку» над головою дружини. «Несостыковочка», - каже наш старший брат. «Прокол», - кажу я тоді собі мовчки. А тепер знаю: провокація).
І все ж мене щось стримало від радості визнання мого не-існуючого тоді українського патріотизму в тому розумінні, яке вкладали в посилку її відправники. Відправники - погані психологи. Або вже занадто старі - вони забули, скільки мені років! І не розрахували, що я «западу» не на «патріотичний» автограф котрогось чернівецького «шевченкознавця» під псевдо «Забашта», а надовго «западу» на вінок сонетів «Ніч кохання» Василя Бобинського. Бо коли тобі 19 років, і ти дуже «правильний», і за тобою чи за твоєю косою бігає рій хлопців - тебе мучать не роздуми про український патріотизм: у тебе вискакує серце з грудей, і щоразу з іншою швидкістю. А що ти українка... так записано в твоїх генах, не просто в паспорті. Це вже «тавро» навіки! І без нагадування.