Вирвані сторінки з автобіографії

* * *

9 березня 2005 року. Церемонія вручення Шевченківської премії в Національній опері затримується на дві години: чекаємо приземлення літака Президента Ющенка, який того дня виступав у німецькому бундестазі. Поки президентський кортеж долає відстань із Борисполя до оперного театру, чомусь Володимир Яворівський (а не голова Комітету І. Дзюба) читає довжезну урочисту доповідь, де останні слова такі - є Бог і є Віктор(думаю: добре, що хоч тут Володимир Олександрович із Президентом не на «ти», як під час радіопередач). Розпорядники дійства строго-настрого інструктують, щоб жоден лауреат «не відкрив свою пащу» під час вручення премії. Навіть для подяки, не те, що для виступу: Президент утомлений. Слухати концерт - не утомлений. А слухати слово Михайлини Коцюбинської, Сергія Кримського, Миколи Воробйова, Февзі Якубова, Юрія Ланюка чи інших лауреатів... розпорядники дійства втомлені. Вони Президента не питали, чи хоче він знати, що відзначені ним сьогодні митці - не німі.

Президент не втомлений - Президент ледве живий. Я ще нікого в житті так не жаліла, як у той, святковий для себе, вечір жаліла ПрезидентаУкраїни: на ньому не було лиця. У прямому значенні. Були суцільні рани-вирви, прикриті товстезним шаром гриму, який нічого не прикривав. Під час вручення премії я зауважила, що у нього на сорочці на грудях начебто засохла крапелька крові. Привиділося від хвилювання, подумала. Згодом дізналася, скільки разів на день у той час Ющенкові міняли сорочки. І навіть, коли усупереч організаторам організовувала фотографування лауреатів із Президентом, стоячи по праву його руку, не могла звести очей на його обличчя. Може, тому я була поблажлива до нього? Хоча за всю історію вручення Шевченківської премії, то був перший випадок, коли жоден лауреат не «муркнув» жодного публічного слова. Але я свою невиголошену промову надрукувала у пресі через кілька днів по тому. І скажіть, що я 9 березня 2005 року, через два неповних місяці після інавгурації, була неправа!

Невиголошена промова Марії Матіос під час вручення Національної премії України імені Т. Шевченка 9 березня 2005 року в Національній опері України [19]

Високоповажаний пане Президент!

Колеги! Друзі!

У цьому залі, де прискорено пульсує правдивий розум і б'ються найгарячіші серця України, мені хотілося б почувати себе людиною винятково святкуючою. Але, погамовуючи зрозуміле хвилювання, окрім щирих слів подяки за державне визнання моєї скромної праці, я повинна сказати дещо з того, що диктує мені власне сумління і сумління моїх попередників та сучасників.

Я це повинна сказати при світлі чесних сивин моїх дорогоцінних батьків, що присутні в цьому залі; при безстрашних головах тих, хто німу, фальшиву, декоративну Україну зробив привселюдно говорящою.

Головна героїня мого роману «Солодка Даруся» завдяки нещадним жорнам історії і нещадним людям, кілька десятиліть була позбавлена голосу. Але у час найгострішого сердечного піднесення і найвищої драми свого трагічного буття, вона нарешті промовила єдине слово, покликавши до себе Богом вибраного їй чоловіка. Згодом, ненависно вражена в саме серце, Даруся заговорила... востаннє, навіки поховавши невиправдані а дії на своє маленьке - людське - щастя.

Пишучи цю книжку, я не сподівалася, що образ дівчини, битої Судьбою і людьми, за короткий час стане метафорою моєї країни. Так само, к Даруся, моя стоодурена Україна в час пекельного прозріння і найвищого злету своєї відваги і духу, безстрашно сказала «так!» тому, кого нарешті допустила до глибин своєї мовчазної, та не-лукавої душі.

І я думаю, що не мають права ті, хто поцілив

не кулею - а тільки словом у нас - людей,

людей не так з вертепу [20] ,

як людей зі страху [21] ,

ті, хто видобув голос з народу - цього вічного листя землі [22] і одночасно брухту вічності [23] ;

із тих, що є дітьми трепети [24] із дівою незагойної обиди [25] в душі;

із тих, хто тримає в руці щоденний жезл [26] терпіння і віри, -

не маєте права, панове чолові країни, пустити брат на брата [27] з мечем ненависті і останнім розчаруванням.

Бо ми у більшості своїй - не поети.

Та ми народ не тільки із пекла голодоморів, але й із Заповіту Шевченка.

Ми, можливо, ті, хто вперше в історії людства сміливо підправили пророцтво свого Генія. Ми поховали страх і таки встали, не окропивши злою кров'ю і п'яді рідної землі, безжалісно сплюндрованої варварами при краватках.

Але такий народ. думаю, завжди має право запитати своїх достойників:ми точно не лукавили з тобою?

І від тих, кому довірливий народ вручив свої стратегічні сподівання на реанімацію державної совісті, ми маємо право вимагати таки реприватизованого врожаю народної праці і правди так безсоромно привласненого шулерами. Тільки правди, і нічого, окрім неї, нещадної.

Ви запитаєте, чи не передчасно я тривожуся в час суспільної радості?Не передчасно, тому що письменник, а в ширшому значенні митець, швидше від сейсмологів чує зародження тривожного «кру» в надрах народної душі і розшифровує кардіограму народного серця точніше, аніж найвидатніший Амосов своєї справи.

І я звертаюся до тих, у чиїх руках перебувають найважливіші атрибути української влади, до політичних пінкертонів сучасної України: відшукайте і покажіть дорогу в Лету отому багатоголовому і багаторукому, але невидимому Бен Ладенові, який майже упокоїв українську книжку, а значить - заніс сокиру над нашою душею, відібравши можливість українцеві від Хоружівки до Розтоків купити книжку титульної нації. Купити, як хліб, як цукор. Дякувати Богу, теперішня Україна якось здолала отого Бен Ладена від шлунку і тепер смачно куштує свій - не контрабандний - «Чумак», делегує свою - не «палену» - «Хортицю» на весь мир, і їде додому з солодким ROSHENom. І чомусь тільки найстрашніший - духовний - терорист, отой, що загнав саме українську книжку в підпілля сміхотворного тиражу і неіснуючого ринку, святкує щоденний свій Великдень від усвідомлення своєї безкарності.

Але я думаю: якщо ми змусили урівноважену і ситу Європу пришвидшувати кров у своїх жилах нашою «коломийкою», то де написано, що ми не змусимо дистильований і запанілий світ плакати і сміятися від розкоші котроїсь української книжки, трансльованої в Європу українським інтелектуалом?! Можливо, Європі було би корисно відкривати для себе духовні Америки не з баналізованих істин Коельо, а когось із нас?!

Бо направду: нас тут багато, що чуються при силі артикулювати світові неповторність українського серця і звичаю. Але поки ми своєю книжкою не опережемо віл краю до краю, від серця до серця усю Україну, як чемпіонським поясом оперезаний Віталій Кличко, доти ми будемо подолані і доти наші потуги прорватися за свої пороги виглядатимуть жалюгідними і смішними.

Письменник, художник, філософ, скульптор, музикант - це кульові блискавки в тілі нації. Можливо, ми ще не генії, але ми чесно працюємо в умовах таки заблокованої культури; в оцих сучасних культурних бункерах, без жодних серйозних - а не вєркосердюччиних - комунікацій зі своїм народом.

Ми не хочемо в третьому тисячолітті сидіти в криївках, чи бути останніми героями своєї культури, навіть на Буаярі. Бо реабілітації потребують не лише герої правдивих криївок. Відмовлення справедливості потребує українське слово в українській книжці, що скромно, і таки по-сирітськи тулиться в рідній державі. Отакою є суть моєї тривоги.

А на цьому - сердечно кланяюся моїй солодкій Буковині, моїм батькам і шаную вашу мужність і відвагу, пане Президенте, з достойної руки якого я беру найвищу відзнаку моєї Держави.

19

Усім лауреатам Шевченківської премії 2005 року організатори вручення та працівники протоколу Президента В. Ющенка заборонили виголошувати публічну промову, передбачену протоколом під час вручення державних нагород.

20

Вертеп книга В. Базилевського.

21

Люди страху - роман Р. Андріяшика.

22

Листя землі - роман-дилогія В. Дрозда.

23

Брухт - роман П. Загребельного.

24

Діти трепети - книга поезій В. Герасим'юка.

25

Діва обида - книга поезій І. Римарука.

26

Щоденний жезл - роман С. Пашковського.

27

На брата брат - роман Ю. Мушкетика.

P.S. Далися мені ті промови!

Ця - не виголошена, але надрукована в газетах, - ясна річ, прозвучала би 9 березня 2005 року дисонансом. Один мій знайомий сказав: «Як добре, що ти її тоді не прочитала на сцені. А газет вони не читають. Газети читають люди».

Інший мій, справжній, приятель, 9 березня 2010 року, після отримання мною із рук Президента України В. Януковича Шевченківської премії, присудженої професорові Римського університету Оксані Пахльовській, і виголошення мною У Каневі її лауреатської промови (за її письмовим дорученням), сказав: «Ти, Маріє, підписала собі вирок».

Певна річ - вони ж вищі Закону і прокурора.

Ось я й мучуся, бо маю причину: чому я тоді не виголосила відмову Оксани Пахльовської

від Шевченківської премії(а могла ж, холєра, могла - мала на те підстави!)? Україна нарешті здобула би повноцінного «відмовника» від премії держави. Я би мала титул найбільшої української авантюристки, а може, дисидентки. А професор Пахльовська, з якою наше знайомство вимірювалося п'ятьма хвилинамина Форумі видавців у Львові 2008року, хіба після того спростовувала би мою політичну дотепність у присутності таких людей і в такому місці?! Адже Пахльовська - донька Ліни Костенко.А кров є кров! Рідна!

А така була нагода! Така нагода! Минуло ж тільки два тижніпісля інавгурації Президента України Віктора Януковича.

...А ось і речові докази моєї провини перед владою «розливу»-2010:

Рим, 8 березня 2010 р.

«До уваги вельмишановної Пані Марії МАТІОС,

Заступника Голови Комітету

з Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Від: Проф. Оксана Пахльовська,

зав. Кафедри україністики

Факультету літератури і філософії

Римського університету «Ла Сап'єнца»,

доктор філологічних наук,

провідний науковий співробітник

Інституту літератури НАН України

Вельмишановна Пані Матіос!

Дякую за офіційне повідомлення про присудження мені Національної премії України імені Тараса Шевченка.

На превеликий жаль, змушена повідомити ,що через об'єктивні обставини не зможу взяти участь у церемонії нагородження. У зв'язку з цим прошу Вашої ласки особисто прийняти за мене цю високу нагороду. Наперед вдячна.

І прошу сказати кілька слів про символічний аспект цієї нагороди.

Нагорода, що має ім'я Шевченка, - це не так премія, як моральний імператив, вага відповідальності перед вічністю - і сучасністю - цього Поета.

Україна - вкотре!
– знаходиться в облозі. В облозі риторики. Імітації. Обману. Насилля над її історією.

В облозі фальшивої любові до України і реальної до неї зненависті.

Основна цьому причина: як і в XVII столітті, XIX чи ХХ-му, Україна перебуває в епіцентрі протистояння Росії та Європи.

Тому в день народження великого поета країни ми насамперед маємо почути його Слово, те Слово, яке Поет, як старозавітний пророк, поставив «на сторожі» нації. До цього нас змушує інтелектуальна чесність.

Поет, якого російська держава боялася так, що заборонила не лише писати, а й малювати, із засланських своїх степів бачив не лише нову Україну, а й майбутню Європу. В тодішній Європі - поряд з Міцкевичам і Байроном, Гайне і Леопарді - Шевченко був одним з найрадикальніших поборників свободи - свободи кожної окремої людини, свободи кожного народу - від Фінляндії до Кавказу, від азійських країн до Молдови, Чехії, Польщі. А свобода - це базова цінність європейської цивілізації.

Шевченко ніколи не пішов на компроміс із владою у сказавши словами царя Давида:

Блаженний муж на лукаву Не вступає раду...

Тому його Голос розхитав фундамент Імперії. Тому його Голос розколював мури в'язниці під назвою СРСР. Ці дві антилюдські системи впали. Поет сьогодні з нами. Але нещадне його бачення сьогоднішнього суспільства:

...Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують.

Презирливий його лазерний погляд на український політикум:

Раби, підніжки, грязь Москви...

Непримиренний його моральний вирок одержавленому православ'ю:

...І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби його - ми люде!

Тривожне його питання:

...коли Ми діждемося Вашингтона З новим і праведним законом?

Ствердна його відповідь:

А діждемось-таки колись.

Вергілій українського Пекла, нам з вами Шевченко залишив заповіт:

...будьте люди, Бо лихо вам буде.

Лише це дасть нам право на надію:

Діла добрих оновляться, Діла злих загинуть.

Вогненна печать Генія на сувої національної Історії:

Борітеся - поборете!

P.S. Курсивом виділено текст, прочитаний мною від імені Оксани Пахльовської у Каневі.

9 березня 2010 року відповідно до Указу Президента України № 285/2010 від 4 березня грошова частина кожної Шевченківської премії була зменшена на 30 тисяч гривень порівняно з 2009 роком. На запитання журналістів про причину «урізання» премії заступник глави Адміністрації Президента Г. Герман лагідно порекомендувала українським письменникам жити скромно, «як жив Шевченко». Рекомендацій про обов'язкове заслання для «скромних» не було.

15 березня. 2010 року

Заступнику Глави

Адміністрації Президента України

п. Г.М. ГЕРМАН

Шановна Ганно Миколаївно! Мій лист, а також прохання про робочу зустріч у зручний для Вас час зумовлені винятково прагматичною оцінкою подій 9 березня ц. р., а також бажанням у подальшому не допустити «виникнення проблем» на безпроблемній території.

Я вважаю, що служби нової Адміністрації Президента, які розробляли сценарій участі Президента в церемонії нагородження лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, також у розв'язанні інших питань, пов'язаних із премією, свідомо чи від незнання заподіяли шкоди, а великою мірою - спричинили дискредитацію Президента України в перші два тижні виконання ним своїх конституційних обов'язків.Це неприпустимо з огляду на те, що Шевченківський Комітет асоціюється саме із Президентом України,оскільки є державним органом і має статус спеціального органу при Президентові України.

Гіперболізований, багато в чому зумисне створений суспільний та медійний розголос навколо подій 9 березня в Каневі, на мою думку, є цілком штучним. Особливо стосовно фінансової проблеми, пов'язаної із премією. Така ситуація зумовлена, очевидно, тим, що особи, які консультували Вас чи інших чільних представників Адміністрації Президента, були або некомпетентними, або лукавими, або свідомо мали на меті ввести в оману тих, хто впливає на прийняття рішень Президента України.

Недоречні перестрахування, прямі порушення «основного закону» Шевченківської премії - Положення про премію...» - спричинили напругу середовищі тієї частини української інтелігенції, яка не мала жодного наміру конфронтувати чи робити демарші під час церемонії вручення. Присутність на церемонії М. Андрусяка і не-відмова від премії О. Пахльовської були найбільш переконливими доказами цього.

Жаль, що нова Адміністрація Президента саме 9 березня не скористалася унікальною можливістю подати приклад розуміння ролі й значення найвищої державної нагороди України якою є Шевченківська премія, а також продемонструвати взірець конструктивного діалогу Президента та культурної еліти України, до якого еліта була готова.

Це зумовило необдумані, емоційні коментарі із двох сторін стосовно премії та самого Комітету, що, безперечно, не сприяє порозумінню та прийняттю конструктивних рішень в майбутньому.

Вважаю, що на сьогодні ще є всі підстави і можливості дезавуювати рішення про необґрунтоване зменшення фінансової частини премії порівняно з минулим роком, оскільки його биде легко арґументувати громадськості(виключно у рамках чинного законодавства та чинного «Положення про Національну премію...»).

Вважаю за необхідне обговорити з Вами питання подальшої діяльності Комітету з Національної премії України імені Т. Шевченка, оскільки він був, є і залишатиметься одним із головних чинників формування позитивного іміджу Президента України нарівні із Комітетом з державних премій України у галузі науки і техніки, а також Комітету з державних премій у галузі архітектури та будівництва.

Сподіваюся на Ваше розуміння, оскільки знаю, що Ви щиро дбаєте про імідж Президента України. Але не забувайте, що в Україні є немало громадян, які також не менше думають над тим, як відновлювати зруйноване і будувати мости порозуміння в усій Україні, а не містечково чи регіонально.

З повагою

Марія МАТІОС, Заступник Голови Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка - лауреат Шевченківської премії, письменниця

P.S.

Цей сюжет називається «А ты пиши мне письма мелким почерком»... «дедушке на деревню».

Які вони небезпечно самозаспокоєні й безпечні - «тимчасовими» біля керма влади. Усі до одного!

* * *

19 березня 2010 року , на творчому вечорі з нагоди 80-річчя Ліни Василівни Костенко , я передала в руки Оксани Пахльовської не мені належну Шевченківську премію на сцені Українського дому. І знов зацитувала Ліну Василівну: про заблоковану для світу українську культуру.Виявляється, в залі сиділа Ганна Герман.

Капець!

РЕВЕРС 2006 РОКУ

(для вибраних)

(Із виступу на презентації книжки «Містер і місіс Ю. в країні укрів», Львів, березень, 2006, палац мистецтв Потоцьких. Я розмовляю голосом солодкої Дарусі - тобто я практично не розмовляю вкотре втраченим голосом, проте вся преса чомусь не вимикає мікрофонів):

Я приїхала до Львова відсвяткувати надзвичайну подію мого життя - першу річницю від дня присудження мені Національної премії Украпи імені Тараса Шевченка. Відсвяткувати у тісному колі тих, хто сприяв, щоб про мою скромну працю спершу довідався український читач, а потім цю працю оцінила Українська держава. Я рада, що у моєму випадку вибір держави ідеально збігся зі смаками платників податків, з яких і виплачується грошова винагорода Національної премії.

Маю право сказати, що цей рік я не байдикувала і не слинилася з несказанної радості, а таки працювала, як любив казати мій колишній учитель - світлої пам'яті Михайло Григорович Івасюк, працювала у поті чола, «як бджілка».

Отож, упродовж цього року Бог дав мені здоров'я і ми з «Пірамідою» тричі прийшли до читача, оскільки Бог любить трійцю: з двома цілком новими книжками і з одним перевиданням «Солодкої Дарусі», загальний наклад якої ближчим часом добіжить 50 тисяч. На минулому Форумі видавців у Львові ми презентували психологічний трилер «Щоденник страченої»– цей нещадний розтин людської пристрасті, цю пристрасть у абсолюті, цю психоархеологію потьмареного любов'ю розуму.