Вирвані сторінки з автобіографії

Допускаю, що презентована мною сьогодні книжка матиме резонанс, як і всі попередні, і навіть допускаю, зважаючи на особливий львівський менталітет і традиції, бути на певний час депортованою зі Львова за жорсткість оцінок української дійсності, які я запропонувала в новому романі-сатирі (жартую, звичайно). На цей раз я спробувала себе в новому жанрі - жанрі політичної сатири, яка оформилася у гомеричний роман-симфонію «Містер і місіс Ю. в країні укрів».

Я не приховую, що цю книжку написала з великої лютості.Якщо «Солодка Даруся» писалася любов'ю і кров'ю, то «...місіс Ю. » - таки шаленством. По-російськи б сказати, благородной яростью.

Перш, ніж розставити акценти щодо нової книжки, я хочу вдатися до коротких спогадів.

26 грудня 2004 року я зі своїм сином відбули рівно 8 годин у одному із міських судів Києва. Ви зрозуміли правильно. Нас не включили до списків виборців на вибори Президента України. Голосували ми рівно за чверть восьма вечора, і нас цілувала голова дільничної комісії: ми були 25-ми, хто добився цього дня судової справедливості. Абсурд того суду (точніше, двох судів, бо судили нас із сином різні судді) - це розкішний матеріал для котроїсь наступної моєї книжки. На суді я виступала свідком для свого сина і у мене цікавилися нашими взаємовідносинами. На запитання, яким чином наші сімейні стосунки мали би вплинути на факт участі у виборах, суддя, не кліпнувши оком, сказав :«А може, хтось із вас не хотів би, щоб інший із родини голосував». У рішенні суду, яке я подала до дільничної комісії, було три фактичні помилки: місце мого народження, район, область і помилка в адресі. Усі помилки були виправлені й кожна завірена круглою печаткою. Одне слово, на тому рішенні суду, не було де поставити печатку, як па дамі з київської Кільцевої дороги. Суддею був суддя В. Вовк.

Чи має це якийсь стосунок до сьогоднішньої презентації? Має. І безпосередній!

9 березня. 2005 року уперше в історії вручення Національних премій жоден із 9 нових лауреатів не мав змоги висловити у присутності Президента уголос свої думки, ба, навіть подяку за нагороду. Я почувала себе до певної міри ошуканою, бо невідомо з чиєї волі ми залишилися для всієї країни німими і без'язикими (за Шевченком). Моя заготовлена, але так і Невиголошена, промова згодом була видрукувана у пресі. Але зародки тривоги у ній, як я тепер розумію, були недаремними. Вечір вручення найвищої відзнаки держави не транслювало телебачення, жодного з лауреатів не було запрошено до ефіру. Бо ми, ті, що є національно свідомими творцями, виявилися неформатом. Окрім Кобзона і Яна Табачника, і при Кучмі совісний український митець був неформатом для національного інформаційного простору. На жаль, за цей післяреволюційний рік, цей неформат національного, на мою думку, закріпився дуже серйозно. Аби не надовго.

Третій приклад. Десь із півроку тому мені в кабінет на Хрещатик така маленька ящірка-дівчинка принесла светр, який я дала їй зігріватися у «майданних» наметах. Я не знаю, хто вона, звідки, як її звати, я їй не казала повертати светр, але я знаю, що це чиясь дуже совісна дитина. В її очах я побачила тугу.

А тепер уже не питайте, чому я вдалася до політичної сатири.

Бо грають хлопці вар'ята. І я не знаю, чи є на то рада. Поки не пізно.

Книга « Містер і місіс Ю ...» - це моя людська і громадянська реакція на щоденний політичний колапс, на непритомність влади перед загрозою незворотної руйнації народної енергії. Все можна відновити. Навіть нервові закінчення. Але! Усвідомлену, пробуджену розумом енергію народу, яку безсоромно потоптали швидкісні політики, повернути у початкову стадію ближчим часом не є можливим. Мені видається, що саме оцю народну енергію українські постреволюційні політики вирішили блискавично перетворити у найкращий чоловічий одеколон. А найкращий чоловічий одеколон, як каже приказка, - гроші.

Я розумію, що велика політика - це завжди дефлорація ілюзій. Але отой непристойний спосіб, яким наші достойники розбивають наші ілюзії впродовж часу після Майдану, мені видається не менш неприродним, аніж спосіб позбавлення цноти, запропонований одним із персонажів Наталки Сняданко в «Колекції пристрастей».

У перших трьох розділах книжки я сказала все, що думаю щодо сьогоднішніх українських реалій. Мені доповнити нічим.

Так, я люблю породистих чоловіків і харизматичних жінок. І люблю, коли вони доповнюють одне одного. Це стосується не тільки родинних відносин. Думаю, це стосується і політики. І я вибрала саме таких персонажів для своєї книжки - тих, хто сам всіма своїми діями, вчинками чи не-вчинками проситься на сторінки політичної сатири. Письменникові гріх не скористатися такою можливістю! Можливо, я когось відшмагала занадто боляче, перебільшила чиїсь чесноти чи перебільшила чиїсь вади. Але письменник - не прокурор. Він - лише дзвонар суспільної тривоги, яка наблизилася чи наближається.

У книжці я не могла чинити так, як радить чоловіча психологія: коли ідеш до жінки, не забудь узяти батіг. Я знаю іншу філософію: коли жінка неправа, найперше, що слід зробити - це попросити у неї вибачення.

Можливо, я не маю рації. Але знаю, що жінці, щоб самореалізуватися, переважним чином У чоловічому світі і незалежно від фаху, доводиться бути Піддубним, Кличком і гнучкою Подкопаєвою в одній особі

Світова ментальність така, що один сантиметр чоловічої ходи дає результати більші, ніж семимильний поступ однієї жінки. Українська політика щодня доводить незмінність цього постулату. Доводить... до абсурду. Історичний консерватизм у проблемі «що можна чоловікові, а що можна жінці» зайшов так далеко, що на цю тему я й спробувала порозмірковувати у книжці.

І на закінчення. У мене в Розтоках кажуть, що чоловік без жінки - це копито без підкови, а жінка, якщо вона самотня, аби у церковних ризах ходила, то вона ніхто, а як із чоловіком, то аби він мотузом був підперезаний, але то таки чоловік.

Можливо, це трибунальне мислення, цей сільський консерватизм, - не такий уже й консервативний у нашому теперішньому політичному випадкові - випадкові неприродного «двобою» Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко.

Беззастережна українська сутність нашого Президента дає мені сміливість вважати, що його потрібно відвоювати у тих, хто грає вар'ята. І, можливо, відвоювати не дуже ніжними на цей раз жіночими руками. Інакше його будуть відвойовувати інші. Дай Боже, щоб я помилилася у своїй тривозі.

ВІКТОР ЯНУКОВИЧ

Якщо бути точним

Травень 2001 р. Щорічне Міжнародне Шевченківське свято «В сім'ї вольній, новій». Державний захід, фінансований урядом. Тогоріч воно відбувалося на Івано-Франківщині. Маю офіційне запрошення взяти участь у ньому як письменник. Але потрібен дозвіл керівництва: я - державний службовець, помічник секретаря Ради Національної безпеки і оборони України. Клерк із апарату РНБО «точний», як годинник за Гринвічем: «Поїздка тільки власним коштом! Шевченківське свято не має жодного стосунку до проблеми національної безпеки». Не має - то й не має. Хто сумнівався?

...Відкриття свята відбувається в селі Серафинці Городенківського району. Хто бодай трохи знайомий із краєзнавством Прикарпаття, знає, що значать Серафинці в національному житті галичан і який український дух тут панує. Але не про це зараз мова.

На пагорбі над селом відбувається церемонія відкриття пам'ятника Шевченкові. Краєвид, що відкривається з цього місця, вражає. Вражає і велелюддя. Як сказали би в моєму селі на Буковині, «тоді народу було більше, ніж людей». Тодішній міністр культури України Богдан Ступка , а заодно - куратор Івано-Франківської області від уряду, відкриває свято промовою з папірця, але закінчивши невластиве йому читання, яке, очевидно, він щойно взяв до рук, поза спинами високодостойників дратується: промову йому написали занадто пафосну, неприродну. Люди на Ступчин виступ відреагували мляво.

У «президії» - тобто в перших рядах перед пам'ятником, де стою і я з рештою письменників, відчувається деяке - хоча й мовчазне - напруження місцевого начальства. Адже зараз, тут, у Серафинцях, де чи не третина села скуштувала «тепла» Сибіру, присутня численна делегація з Донецької області , очолювана новим головою держадміністрації Віктором Януковичем. Напередодні дві області - Франківщина і Донеччина - підписали угоду про ділове співробітництво. Дерев'яні кріплення для шахт, працьовиті галичани, що ще з повоєнних часів осіли на Донбасі (хто добровільно, хто примусово-добровільно - це вже інша справа) - є про що домовлятися!

Проте в Серафинцях франківське начальство все одно остерігається якоїсь спонтанної провокації. Багато хто з донецьких також спітнілий. Не від сонця. Слово донецького голови ОДА також із папірця. Коротке, але значно тепліше, ніж у Ступки. Українською. Хоч і з добре помітним акцентом. Багатотисячні Серафинці на промову реагують, як реагували би на рідну мову не вдома, а десь «на Сибірах» - вони вітають донецького голову адміністрації так, ніби він їм прочитав «отченаш», а не зацитував Шевченка. Адже він гість! А гостей тут завжди вітають щиро! Напруга спадає. Донецькі витирають спітнілі чола. Витирають чола і франківці. Далі триває художня частина. Співають українською Галичина і Донбас. Свято триває.