Вийди і візьми

Мовчки котячись автошляхом, Жак із Матильдою були свідками не зрозумілої їм боротьби, що відбувалася в ньому. Адже гнітило його все: черепашача їзда, вони, батьки, які за всі ці роки, що тряслися над ним, стали йому осоружними, рура, нависання якої сприймав за особисту образу. «Який він зробився нервовий!» — журилася, пестячи його скрадливими поглядами, Матильда. «Спокійно, малюче, це все минеться, — втішав себе Жак. — Гадаєш, я ніколи не був підлітком? А мені доводилося скрутніше, ніж тобі, це вже точно».

— Чому ж ти не залишив її на городі? — запитала Матильда.

— А як?

— Як то, як?

— Самому тяжкувато приступитися.

— А як ти її повантажив?

— Не я, а кран.

— Ти її купив?

Жак кивнув.

— За скільки?

— Десятка.

— За шмат заліза?

— Шмат… — мугукнув Жак. — На дорозі не лежить.

— Гроші теж.

— Нам її як стій треба.

— Це вони?

— Що?

— З тебе заправили.

— Ні.

— То чого ж ти?

— Могли й більше.

— Дав би п’ятку, а там подивився…

Колись у дитинстві Жак знайшов на дорозі підшипник, тер і чистив, доки той завиблискував, як новий. Зберігав знахідку в шухляді, виймав, подовгу роздивляючись, мов діамант. Коли покидав село, в оперезаній ременем батьківській валізі між невигадливим вбранням, з якого вже почасти й виріс, варениками і документами лежав підшипник. Він і зараз покоїться на полиці у Жаковому гаражі. Жак розгортає папір і дістає його, свій талісман; вглядаючись у відполіровану поверхню, бачить хлопчика, який біжить полем, на якому колоситься пшениця.

— Ти мене зовсім не чуєш, — докоряє Матильда.

Від її голосу хлопчик зникає. Жак і Матильда мовчать. Син також. «У нього слово на вагу золота», — каже вчителька, і Матильда вловлює в її голосі глузливу нотку. Їй ніколи не вистачало часу — робота, робота, робота, від ранку, як іще не розвиднілося, до вечора, коли знову темніло, і тільки неділя була днем, коли ярмо на Матильдиній шиї попускалося.

Автомобіль зупиняється біля дерев’яних дверей, що правили за місток, а зараз лежать край розширеної канави.

— Отак-от, — підсумовує мовчанку Жак, киваючи на рівчак, де зібралась вода.

Жак розґудзує капронове мотуззя, ще раз силкується підважити «сувенір», відтак беруться удвох, Жак з одного боку, малюк з іншого — марно. Жак вивільняє з багнюки двері, прихиляє до автомобіля, налягає, упевнюючись, що вони, які тижнями витримували вагу людини і наповнених камінням відер, не підведуть і цього разу.

— На три підважуємо, — розпоряджується. — Один… Два…

На три, вирвавшись з їхніх рук, рура з гуркотом котиться вділ.

— Мої окуляри, — кричить, відскакуючи, малюк.

Матильда кидається їх витирати.

Жак дивиться на оцупок у рівчаку, просмолений хребет якого випуклюється над землею.

— Як ми її, малюче?

Малюк мовчить.

— А ковбаса теж, виявляється, дає силу, — каже Жак, по-змовницькому зиркаючи на Матильду.

Тієї миті з-за хмар над деревами, що скидають останнє листя, вигулькує пізнє осіннє сонце.

9

Незапам’ятних часів, коли річка, подрібнивши гірські брили, відступила в напрямку, де через багато сторіч виросло місто, вивільнену рівнину заполонили дерева. Й ось тепер людська рука відкидала їх крок за кроком назад. Залишившись посеред городу і нагадуючи про те, як іще недавно ліс підступав до самого села, пень не встиг потемніти, а його плато з безліччю грубших і тонших кілець нагадувало про колишню міць — про стовбур, що тримав і живив соками могутню споруду кількасотрічного дерева; спинаючись над землею, він перехнябився на один бік і частина коріння стирчала в повітря, посвідчуючи, що його вже звідси хотіли раз витягнути, та він не дався. Жак відкладав вирішальну зустріч.

Й ось стояли вони, троє людей — чоловік, жінка і син — супроти нього одного, відчуваючи дивну ніяковість зайд, що вторглися не у свої володіння.

— Це ми ще подивимося, хто кого! — розпалював себе Жак із перебільшеною задерикуватістю, покликаною притлумити голос провини, що долинав із глибин єства — звідти, де пам’ять про далекий-далекий час, як людина жила у злагоді із природою.

Зараз вона була їхнім суперником, стримувала, розсипавши каміння, коли ж визбирали, виставила найзатятішого вояка. Обмотузавши, Жак спробував потягти — де там; взялися втрьох — марно; хилили вліво і вправо — ні руш.

— Упертюх! — гарикнув Жак з неприхованим визнанням.

Підкріпившись, вони з новим завзяттям заходилися відтинати і перепилювати коріння, яке з одного боку стирчало над землею, мов напнуті линви, а впоравшись, обкопували місце, відділяючи пень від землі, позбавляючи його соків, що, здавалося, й досі напували його нездоланною силою. Аж коли натужно загудів мотор і напнувся струною трос, тоді, та й то не відразу, пролунав глухий тріск, мовби зойкнуло, йдучи з життя, скалічене, але ще притямне створіння.

Почувалися ніяково, спантеличено.

— Відтягни його в поле, — сказала Матильда.

— Хай залишається, — Жак вагався. — Адже це і його земля.

Верталися втомлені, приголомшені, спустошені перемогою.

Навесні довго не сходив сніг. Від гноївок за селянськими стайнями розповзалися жовтуваті струмки, збираючи дорогою вологу талого снігу. Тільки-но пригріло сонце, дороги занурилися в калюжі, а невдовзі стали непроїзними. Залишивши автомобіль край села, Жак вибирав місця, де було не так глибоко, проте вже за кілька десятків метрів у черевиках чвакало. Роззувся, і холодна вода з рештками недоталого снігу обпікала ступні.

Скинувши смушеву шапку, пень бовванів над землею, де ще не встигли оселитися людські сади та хатини. Жак умостився на ньому, підібравши ноги й опершись на них підборіддям. Знизу здіймався холод, згори млоїлося перше весняне проміння. Порівняно з крижаною землею, деревина видавалася майже теплою. Долинаючи від лісу, розірвав навколишню тишу скрекіт птаха — раз, удруге, втретє.

З гаража додому Жак чвалав босоніж; почеплені шнурівками за дужки відра, в якому гойдалися залишки пророслої картоплі, звисали додолу його шкарбани. Звертаючись до власника кавової лади, який саме вигулькнув із проїзду, сторож скрушно похитав головою:

— Щось воно з Марковичем не теє.

Щонеділі лада з водієм за кермом, жінкою та донькою вирушала до приміського ресторану, де подавали борщ з вушками, на величезній пательні шкварчало м’ясо, а в облаштованій під гуцульський стиль залі з гучномовців-тумб, заклечаних запорошеними вишиваними рушниками, гоцали, розшвиргуючись приміщенням, коломийки.

Він був завідувачем бази, вона грала не першу, але й не останню скрипку в міському відділі освіти. Ця остання обставина одного дня привела Жака й Матильду на поріг їхнього помешкання — Жака з букетом троянд і пляшкою коньяку, Матильду з коробкою шоколадних цукерок. Розмістилися у вистеленій туркменськими килимами вітальні. Як здавалося, що топиться у м’якому фотелі, Жак робив хапливі рухи, які дещо вибивалися з неквапного темпу розмови.