Вийди і візьми

Жак був сорок п’ятим. Якби був вісімдесятим або дев’яностим, хтозна, чим би все завершилося. На двадцять шостому номері почав задихатися. Коли повернувся, тягли тридцять дев’ятий. З кожним наступним конвертиком стискалося не лише оспіване у піснях серце, а й безпричинно упосліджений шлунок.

Указ про помилування було зачитано за секунду до страти. Кат розчаровано опустив сокиру. Від довго тамованої напруги, а ще більше на радощах Жак загорлав. Плентався вулицями, на яких перекошувалися кущі й дерева, насувався і відступав бордюр, сахалися перехожі, перехилявся переповнений відпадками смітник, їхав просто на нього автомобіль.

Наче антична плакальниця, схлипувала над ним, який уривчасто хропів, його сповнена співчуття і зневаги Матильда, якій — саме їй! — судилося пов’язати своє життя з невдахою.

З гучномовців швирготіла музика. Вільний від меблевого реквізиту, тепер це був палац бальних танців найбільшого у країні виробника танцювальної продукції, яку у відділі технічного контролю приймав головний балетмейстер Серж Опанасович Бук-Вар. Біля фабричної печі стояв майстер Стеф’юк із помічниками, які закидали в розпечене нутро кокс. Стеф’юк заспівував соковитим тенором, його підхоплювали, відповідаючи гримотливо-тягучими голосами, ливарники. Деталі мандрували з рук до рук, підлітали вгору й приземлялися на долонях, блищали під променями прожекторів, що освітлювали бальний простір.

Жак кружляв спершу з Лідою, потім з Ладою, відтак з Людою. Щоразу, як хвиськало, він міняв партнерку — Ліда, Лада, Люда, Люда, Лада, Ліда, Люся-Нюся, Нюся-Люся, Лана, Ляна, Ліна, Яна… Тепер він танцював з жінкою на ім’я Либідь. «А зараз Либідь Юр’ївна Подоленко!» — прокарбував металевий голос секретарки директора, і в повітрі вкотре цвьохнув батіг. «Я тебе не знаю, — здивувався Жак. — Ти у нас працюєш?» «Секретуткою, — недбало відповіла Либідь, — першого відділу». Жак збився з ритму. Але ось він уже знову з Ладою. Лада… Ладо! Припав до її губ жагучим цілунком…

Надворі стояв ясний недільний день. Човгаючи капцями, з одного з яких визирав палець, Жак поплентався на кухню, де Матильда мила овочі, слухаючи крізь шум води радіо; його урочисте звучання вкидало по ранках Жака у неприродне піднесення. У вікно Жак бачить чергу на вулиці, а в ній малюка. У неділю, коли гастроном замкнений і працює лише хлібний відділ, випічку відпускають з того боку, через який у будні приймають товар.

Раптом Жак усе пригадує — сон, барабан, що навіжено крутиться, руку секретарки, нарешті, директора, який серед заціпенілої зали зачитує з поданого йому папірця указ про помилування. Від згадки про барабан Жакові рябіє в очах, у голові паморочиться, доки вже й голова — барабан, що вертиться. Жак опускається на стілець.

— Ми отримали землю.

Кухонний ніж у руках Матильди застигає над помідором. Як мріяли про город, їм настелявся рядок із Шевченка, з вишнями та хрущами. Колись вони вчили його у своїх сільських школах, між якими пролягли сотні кілометрів; і малюнок достоту такий самий — сільська ідилія, викарбувана друкарськими фарбами, що разюче контрастувала з дійсністю.

— Чому не сказав відразу?

— Божевілля.

— Я гадала, барабан — жарт.

— Розвага.

— Невже й справді?

— Ще б пак!

— А хто крутив?

— Секретарка директора.

— Люська?

— Люська, — скривився Жак. — Любомира Тимурівна.

— А директор?

— Тішився, стерво.

— Чим?

— Чим?! Побачила би ти людські пики! Ще трохи, я й сам горлянку перегриз би.

— Ти? — Матильда зміряла Жака недовірливо-співчутливим, в якому на секунду спалахнула іскринка колишньої близькості, поглядом.

— А ти гадала.

— З лотереєю все-таки справедливіше.

— Воно, може, й так!

— Могли під килимом розтягнути.

— Навіщо? Вони своє давно вже урвали. У директора он палац поруч із партєйними.

Матильда зітхнула.

— Я був сорок п’ятим.

— А Леська?

— Пролетіла.

— Танька?

— Дістала, перед Коровайником.

— Пролаза!

— Сорок перша — не така вже й пролаза.

— Але ж улізла перед тобою.

Захопившись нелюбов’ю до Тетяни, Матильда враз геть забула про барабан.

Городи розташовувалися під Зубрами, збоку від траси, на двадцять третьому заміському кілометрі. Автомобіль, що поступово перетворювався в гаражі на металобрухт, після того як у родинну історію відійшли вояжі універмагами відлеглих містечок із продавчинями, які дрімали в чеканні на покупців, і виїзди на природу, де на галявинах пахло грибами, а в гущавині цокотів птах, нарешті знову став у пригоді.

Хоча Зубри лежали під боком, вони ніколи там не були — у поселеннях, загублених на відрубі, мовби на іншій галактиці, тоді як до них лічені кілометри. Автошлях вів через Сокиряни й Озерне далі в напрямку гір, останньою великою рівниною перед початком вкритого пагорбами ландшафту. Розлога і пласка, без жодного узвишшя, рівнина охоплювала простір, на якому завиграшки могло би розташуватися місто.

Перед Сокирянами автошлях повертав круто праворуч, гори на мить зникали; виринувши знову, здавалися неймовірно близькими, хоча до перших пагорбів, що тяглися, наче хребти закам’янілих істот, із наближенням до яких дорога вужчала та бралася зиґзаґами, було ще десятки кілометрів.

Від вдивляння у землю над шляхом чоло Матильди, якій марився острівець, де вирощуватиме хризантеми, взялося зморшками. Останні п’ятнадцять років Матильда веде з ними відчайдушну війну, дедалі більше віддаляючись від перемоги. Стоячи перед дзеркалом, з якого від багаторічної вологи відлущується фольга, Матильда бачить перед собою жінку, яка невблаганно старіє. Використавши хатні запаси кремів, коли ті остаточно зникнуть з прилавків ґалантерейних крамниць, Матильда ще якийсь час знаходитиме їх у базарних перекупок, а коли їх не стане й там, кинеться випробовувати нову косметику, яку привозитимуть звідусіль, врешті зупиниться на прибалтійській, віддалено подібній до тієї, якою користувалася раніше.

За переліском вигулькнув вказівник — один із двох металевих стовпців, на яких він тримався, був увігнутим, від чого прямокутний лист із написом скособочився. Незважаючи на цей атентат, ЗУБРИ трималися. Острівці асфальту нагадували, що колись цей відтинок дороги заасфальтували, одначе відтоді минуло чимало часу. Опустившись сюди наче з космосу, цивілізація зникла і не верталася. Осідаючи в ями і виповзаючи з них на крихітні асфальтові острівці, автомобіль повільно просувався вперед.

У пастці, з якої не було іншого виходу, як вертатись назад або продиратися на інший бік через пасмо гір, звила собі гніздо вбогість. Прибудови до колись охайних хатин зробили її, тиху і самодостатню, недоладно-кричущою — світ рівнинного передгір’я розповзався вшир, причавлений тягарем сіро-синього неба.

Жак опустив шибку:

— Дай Боже!

Селянин на узбіччі підняв і знову поклав на голову капелюх. Його таке саме сіре, як і земля навколо, лице не виражало нічого.

— Десь тут мають бути городи.

Селянин щось прошамкотів.

— Городи, кажу, — повторив Жак уже голосніше.

Селянин закивав.

— Нові наділи.

Селянин продовжував кивати.

— Поїхали, — смикнула Жака Матильда.

У дзеркало Жак бачив, як селянин позаду припідняв на прощання капелюх.