Вийди і візьми

Іншим розчерком на пенсію було відправлено обох бібліотекарок. Єдиною, хто став на захист читальні, була вона, хоробра секретарка парткому, якого більше не існувало. Її гігантських розмірів заокруглості, якими загородила вхід, зупинили наступ штрейкбрехерів — відтермінувавши на певний час, не змогли, одначе, відвернути остаточної катастрофи.

Почувши, що її у невідкладній справі викликає перший секретар міському партії, в якого була таємно закохана, вона геть забула, що й міському партії вже понад рік не існує, і сам колишній гайнув до столиці, не попрощавшись із нею, своєю солдаткою, яка, може, всі ці роки не партії палко служила, а йому. Коли ж отямилася, книжки вже лежали, скидані недбалою купою за парканом. Нові охоронці не пропустили її на територію фабрики, на якій вона упродовж сімнадцяти років була особою, може, й не першою, але ніяк не останньою.

Опустившись долі під муром збанкрутілої мрії, серед книжок, секретарка нечинної партії схопила перший-ліпший том, ним виявився «Жерміналь» Еміля Золя, відкрила і натрапила на сцену кохання посеред безвиході, подібної до тієї, в якій опинилась зараз сама. І тоді вона, яка найдужче ненавиділа підступи та обман, завила, голосно і несамовито, примусивши заколотників принишкнути в кабінеті, де на єдиному шурупі баламкалася по старій пам’яті табличка «Приймальня», після чого заходилася писати гнівні листи в усі можливі інстанції.

Не отримавши жодної відповіді, звернулася в редакцію журналу «Комуніст» із проханням опублікувати відкритий лист на його сторінках, одначе так і не дізналася, було його опубліковано чи ні. Лист звучав настільки переконливо, вистраждано і щиро, що варто зацитувати бодай його перше речення: «Сьогодні опинилася за парканом наша духовність». По кількох роках вона приєдналася до посталої, наче фенікс із попелу, партії, якої, власне, не покидала, і вся її протестна активність звелася до носіння на скасовані перефарбованими лисицями свята червоної символіки, що була то викличнішою, що незапотребуваніше спиналися, старішаючи, заокруглості. Її останнім палким коханням став перший секретар компартії країни, якого вона носила на грудях, мов немовля чи образок і який про її існування не здогадувався так само, як вона про його оборудки із критикованою ним владою, з корита якої ніколи не припиняв харчуватися.

Коли чутка про викинуті книжки досягла завсідників водограю, настали їхні найкращі тижні, в які на майдані запанувало небачене до того часу пожвавлення. Порятунок книжок був початком великого гріхопадіння і як кожне гріхопадіння, з нього не існувало повернення. Коли запаси вичерпалися, на базарчику вигулькнули бібліотечні томи з печатками, відмінними від сигнатур розформованої фабричної читальні.

Спершу торгівці виводили зрадливі штемпелі і підступні цифри розчином хлору, проте в загальному хаосі, який запанував навколо, ніхто не мав наміру висловлювати до них претензії, а невдовзі бібліотечних книжок тільки побільшало.

Ще по якімсь часі біля підніжжя фонтана з’явився перший порнографічний журнал — збоку, мовби підкреслюючи, що опинився тут випадково і нікому не належав, наче був сам собі господарем; коли він зник, на його місці вже за кілька днів тулилися такі самі, віддзеркалюючи розмаїття сексуальних орієнтацій роду людського, у промовистому сусідстві із двотомником «Римська імперія доби занепаду» відомого свого часу неординарними теоріями російського історика.

Навіть найстаріший і найзачовганіший випуск журналу, в якому ілюстрації майже повністю витрутили слова, коштував кількакрат дорожче, ніж найошатніший роман загальновизнаного класика з бездоганно збереженою палітуркою. Колоди карт із зображеннями нагої плоті в інтерактивних позах то вигулькували, то зникали перед тими, хто затримувався надовше, ніж кілька секунд, над закличними обкладинками журналів; за відповідне відшкодування можна було стати власником незвичайного, мовчазного і сповненого знадливої покори і викличності гарему.

Дном гріхопадіння і єдиною технічною новацією були футляри з саморобними написами «Кама сутра. Відеопомічник кохання», «Міранда, блуд мій щоденний», «Калігула. Історія стародавнього світу в унаочненнях» і касетами, що їх покупець отримував після здійснення розрахунку. На їхньому тлі колекції марок в альбомах із серіями екзотичних пташок і жуків, військові відзнаки, китайські ручки із золотими перами, які двадцять років тому були жаданим об’єктом володіння, гіпсові медальйончики із зображеннями архітектурних пам’яток, вінілові платівки у вигорілих від полум’я часу паперових чохлах з назвами музичних гуртів і незмінно юними профілями співаків, використані запальнички, на які знаходився свій зацікавленець, врешті, дитячі іграшки, машинки і панцерники, розкладені в протилежному від порнографічного закутку, виглядали, мов серафими з ангельскої геліосфери.

На той журнально-колодяно-відеокасетний квадратний метр припадала левова частка виручки, біля нього крутилися покупці різних вікових категорій — від допитливих школярів до статечних візитерів і сивочолих старців. «Як я тобі, дурнику?» — знущалася, повертаючи їх на грішну землю з далекої планети щастя без сексу, де були ув’язнені всі ці роки, в’юнка красуня. «Я могла би бути твоєю, хлопчику, — грайливо підморгувала інша, — тільки ти застаренький». — «Не журися, старість не вирок», — перечила третя, якої майже не було видно за викоченими повним планом плодами. «У кожного своя спеціалізація, а я поліфункціональна», — спокушала четверта з крихітними грудками і поглядом ладної на все дівчинки-хлопчика.

Хоча на ньому, як бачимо, давно вже пропонували не тільки книжки, базарчик продовжував називатися книжковим, доки, сягнувши після всіх кіл падіння дна, зажив придатною для себе конфігурацією, в якій було представлено різні види уподобань, потреб і потягів із Сонцем посередині, довкола якого оберталися планета Дитинства, планета Музики, планета Плотських Утіх та інші небесні й земні тіла.

Попоневірявшись, Матильда врешті надибала розшукувану оазу — життя не покинуло її, облюбовану, як Господом Авель, а набуло нової форми, нехай без колишньої жвавості — так вода прибирає подоби посудини, в яку потрапляє, хоча самої води, такого колись доречного у цьому зв’язку предмета порівняння, на той час уже не було.

Запуск фонтана став подією регіонального масштабу, що мала в місті такий розголос, який можна було би порівняти із запуском штучного супутника, якби уявити місто самодостатньою планетою, якою воно почасти й було. Гіпертрофованих розмірів водограй не відповідав ні значенню адміністративної одиниці, ні висоті будівель — здавалося, споруджуючи його, місто прагло вивищитися над собою, переконати себе у непровінційності й заодно протиставитися руйнівним тенденціям, що йшли зсередини і ставали помітними зовні, адже що рідшими і сумнівнішими були досягнення, то бучніше святкувалися встановлення пам’ятників, стел і водограїв, завзятіше перерізалися стрічки і дзвінкіше билось об ґраніт шампанське. До загального протверезіння, яке, на відміну від підступно повільного розкладу, настане настільки раптово, що запрагнеться назад у стан летаргійного похмілля, залишалось обмаль років.

На відкриття фонтана сонячного недільного дня з’їхалося місцеве начальство, кілька столичних керівників другого ранґу і в раптовому пориві патріотизму, що ладний був уже закуняти, прийшла добра половина містян.

У фонтані хлюпались діти, галасуючи і влаштовуючи забави; брьохалися в панамах і літніх картузиках, просто літнього сонця, що на короткий час надавало цьому назагал похмурому, якими тільки можуть бути міста в передгір’ях, провінційному центрові рис південного курорту, а плюскіт фонтана нагадував шум моря, що набігало на берег. Наповнивши повітряні кульки водою, шибеники бомбували тротуар, накликаючи гнів необачних перехожих. Білі, як місцева зима, дитячі тільця хутко вкривалися засмагою, навчаючись плавати — може, за це або й просто з туги за солоними водами, яка в передгір’ях набуває характеру романтичного і меланхолійного, і в кожному разі не без самоіронії його називали міським морем.

Міське море надихнуло місцевих поетів на «Морські сонети» і «Оду до нашого моря», що ввійшли до читанок краєзнавства, тоді як історики заходилися вивчати внесок краян у розвиток навігації. Місцева дивачка стелила на його березі пляжний рушник, а коли пекло занадто, накривалася газетою, перевертаючись з боку на бік, доки сонце кресало об покрівлі найвищих будинків і розпливалося, наче яєчний жовток; на його тлі влаштовували вечірні каруселі ластівки. Всі ті роки фонтан працював цілий день, завмираючи рівно опівночі до нового світанку.