Вийди і візьми

З задуми його вивела Леокадія Їржівна, він привітався, і вона перепитала, чи він довго вже тут сидить і чому. Він збрехав, що їх відпустили, всіх, а він не мав як попередити, свого ж ключа у нього не було (що було правдою). Леокадія Їржівна запросила його до себе, щоб не стирчав надворі, як безпритульний — це соромно, маючи батька і матір, людей працьовитих, які його люблять і дбають (вона так і сказала). Так він уперше переступив поріг помешкання, в якому йому випало побувати не раз і не два. Леокадія Їржівна частувала його канапками й тістечками, потім він сідав виконувати домашні завдання, хоча їх йому найменше баглося, але тужився і мазюкав.

Леокадія Їржівна віддавала в його розпорядження робочий стіл чоловіка, до повернення якого належало впорати завдання й евакуюватись — вони мали таке саме трикімнатне помешкання, як їхнє, тільки в сусідньому під’їзді та з дещо інакшим плануванням. Леокадія Їржівна допомагала йому писати твори — сплівши пальці рук і так приклавши до грудей, диктувала речення за реченням, які він записував з купою помилок, отримуючи завжди дві оцінки — відмінну за зміст і трояка за граматику.

У Леокадії Їржівни мався незле, тільки кота побоювався, бо повівся той вороже — дер кігтями ранець або — ще гірше — сикав, залишаючи на штанах і зошитах смердючі мітки. Поступово, одначе, Вітольд Батькович звик, і вони навіть разом ходили зустрічати Спиридона Мироновича, якому кіт вистрибував на плече, тоді як він брав і ніс течку. Потім раптом їх не стало — ні Леокадії Їржівни, ні Спиридона Мироновича, ні Вітольда, кота. Він звично подзвонив у двері — ті самі, оббиті утепленим дерматином, на яких капелюшки декоративних цвяхів утворювали візерунок, так само затьохкав, мов пташка, вхідний дзвінок, лише на порозі замість Леокадії Їржівни постала в ситцевому халаті молода жінка, з якою в нього відбувся короткий діалог, остаточно збивши його з пантелику. «Леокадію Їржівну можна?» — «Її немає». — «А коли буде?» — «Напевно, ніколи».

Й ось та жінка, яка казала це мелодійним, майже привітним, злегка втомленим голосом, помилилася. Леокадія Їржівна знову була, і Спиридон Миронович — обоє повернулися в його життя, щоправда, без Вітольда, хоча, може, то він увійшов у їхнє, але ще певніше, що його туди ввіпхнули батьки, які метушилися й метикували, результатом чого став педінститут, де насилу розпиталися про Спиридона Мироновича. На кафедрі, де він колись працював, їм дали його нову адресу — такого самого педінституту, як їхній, у сусідньому місті, а вони не мали навіть як туди зателефонувати, бо робочий день закінчувався пізно, але річ була не в «пізно», а в тому, що так він закінчувався скрізь, тож коли приходили на переговорний пункт і набирали номер, на іншому кінці ніхто не відповідав. Жак узяв відгул, а Матильда відпросилася — аж тоді вони дотелефонувалися, у приймальні ректора їм повідомили телефон кафедри, якою завідував Спиридон Миронович, і на їхнє прохання, майже благання Спиридона Мироновича покликали з аудиторії, де він якраз читав лекцію, і Спиридон Миронович, звісно, пригадав їх.

І ось вони приїхали в це інше місто, петляли, призупинялися і мама розпитувала шлях, їм пояснювали, батько кивав, але вони не знали ні названих вулиць, ні об’єктів. Радше випадково, ніж за порадою, опинилися перед парадним входом — комплекс сполучених переходами новочасних будівель. Мати з батьком пішли, він залишився в автомобілі, й коли чекав, над’їхав патруль, зажадав документів, яких він не мав — усі папери, зокрема і його паспорт, були у батьків.

Отак їх уже першого дня оштрафували за неправильне паркування, мати вважала це поганою, особливо як на початок, прикметою. Але боялася вона даремно — його зарахували на підставі середнього балу, що збігся з прохідним: четвірка і дві трійки. Йому ставили запитання, на які відповідав, як знав і міг, щоправда, посеред екзекуції нагодився Спиридон Миронович, і голова комісії, звертаючись до колег і водночас до нього, якому несила стримуватись так припікало в туалет, сказав: «Досить, ви вільні». Він пролетів попри батьків, і мама мало не знепритомніла, повважавши, що він провалився, тоді як він ледве добіг і, розщіпаючи штани, відірвав ґудзик — добре, що не бачила ще й цієї прикмети: ґудзик гулькнув у діру, в яку вже за мить вийшов увесь його страх, після чого започувався нарешті вільним.

На переднавчальну практику його залишили в інституті, разом із кількома дівчатами, які витирали в авдиторіях пилюку, а він пересував столи й лави, що їх обчовгував наступних п’ять років. Спиридона Мироновича й Леокадію Їржівну бачив принагідно, як запрошували його до себе, де почувався, як колись, хоча давно вже здорослішав. Було так, наче вони нікуди не переїздили: таке саме трикімнатне помешкання, ті самі меблі, таке саме їх розташування, візерунчастий килим, що, як перше, лежав на підлозі вітальні, і стіл, за яким виконував домашні завдання, лише квартирний дзвінок змінив голос і вже не витьохкував, як колись. Леокадія Їржівна розпитувала його без пристрасті, з тією цікавістю, до якої домішується, як до осіннього ранку туман, легка журба. За такими розмовами він мовби наново вивчав рідне місто, все залишене позаду набувало обрисів, снуючи з окутаного паволокою хаосу сякий-такий лад.

За батьками не банував, лише тенькнуло, коли, обнявши й поцілувавши (того разу він не пручався), сідали в автомобіль і від’їжджали. Він дивився, як тато відчиняє для мами двері, потім умощується сам, махає на прощання рукою й заводить стартер. Машина віддалялася, мама вивернула шию, щоб бачити його, й тоді його рука несамохіть махнула у відповідь. Не дзвонив і не приїжджав — ні на вихідні, ні на канікули; поривалися перевідати, але він їм забороняв, віднікувався, а то й просто брехав, що його не буде, не потребував нічого, все мав, авжеж, досхочу; іноді все-таки приходив до залізниці, триперонної станції з монументальним вокзалом, що світив дірами, і зіркою на фронтоні. Хоча обох міст не розділяло й півтори сотні кілометрів, поїзд валандався задвірками й закапелками сім годин, ще й запізнювався, у нього якраз закінчувалися пари, він приходив і швендяв уздовж перону, чекаючи на картопляний пиріг, який мама передавала ще теплим, а в гуртожитку вже чатували друзяки, яких мав, доки пирога й пиятики.

Пуститися берега йому не дали Спиридон Миронович та Леокадія Їржівна, які, надміру не втручаючись у його життя, були острівцем, який щоразу знову промінився сонцем, що сходило; а ще потаємні нитки, що єднали його з батьками, а через них — із батьками батьків, яких не знав — якби йому заманулось утекти від них на край світу, то й такій відстані годі було б їх розірвати.

Спиридон Миронович ще встиг прилаштувати його лаборантом: «Сергію Жаковичу, поздоровляю. Віднині ми з Вами — колеги». Колегами вони пробули п’ять років, а тоді Спиридон Миронович помер — геть несподівано, наче забувши попередити його й Леокадію Їржівну, проте добре ім’я професора й далі простирало над ним опікунське крило, зокрема й тоді, коли його силоміць виселили зі студентського гуртожитку, а в іншому, для інститутських працівників, вільних місць не було: Спиридон Миронович уже з того світу, що його, якого ніхто не бачив, називають іншим і кращим, заступився за нього — може, споглядав, як він віддано сидів біля труни з тілом, а потім ішов услід за нею, одним із перших у поховальній процесії та до самого цвинтаря, що тронував на пагорбі над містом, ґарантуючи потрапляння якщо не на небо, то туди вже напевно, хоча й туди сунути було тяжко, немилосердно пражило липневе сонце, священик, огрядний і немолодий, засапався, і щоразу, як підносив долоню, щоби втерти піт із чола, потім з потилиці, процесія квапливо хрестилася, чого він, який її очолював, не бачив — ні ректора купно із професорсько-викладацьким складом, ні забраних з пар студентів. Підтримував під руку Леокадію Їржівну; священик зупинявся дедалі частіше, зводячи погляд до джерела засліплення і знемоги, мовби заздрячи мерцеві, якого несуть, тоді як сам насилу переставляє ноги. У могилу кинув не одну грудку землі і не дві, у пориві, забувши на мить про Леокадію Їржівну, хоч, може, й навпаки, в неусвідомленому бажанні продемонструвати перед нею, який він вдячний, вихопив з рук гробокопача лопату.

Йшов, похитуючись, дорогою, яку знав краще за власну долоню, щодня їздив туди і звідти, не раз манджав пішки — не завжди щастило впхатися в автобус, іноді той просто не зупинявся, проносячись проз чималенький гурт здебільшого студентів, відтак удруге і втретє; надія, що рухала ним від зупинки до зупинки, танула, й коли до інституту залишалося один-два відтинки, бажання під’їхати покидало його остаточно. Оце вперше йшов серед ночі, жодної душі, вулиця видалася ширшою, ніж звично, ліхтарі освітлювали проїжджу частину, скуплячись на тротуари, біля кіоска зупинився, проте, так нічого і не купивши, почвалав далі.

Де вулиця завертала ліворуч, починався парк, застуваний від дороги фасадами кількох будівель. У цьому парку він готувався до вступу, втовкмачуючи те, що в нього ніяк не хотіло лізти. Паркові алеї не освітлювалися, казали, колись це був не парк, а кладовище, проте він не заглиблювався в історію міста та й у саме місто вирушав не так часто. За ходінням-їждженням в інститут, спершу на пари, згодом на роботу, а звідти назад, проминав день — це й було воно, його місто: те, що розташовувалось уздовж шляху, по обидва боки.

Хоча вважається, буцім студентські роки найкращі, лаборантом йому велося куди безтурботніше; передусім не було сесій, що нависали дамокловим мечем, — не встигав відмитарювати одну, як наставав час готуватися до наступної. Біда була, одначе, в тім, що, хоч як змушував себе, нічого не клеїлось: якби хтось запитав його, про що мовиться в книжці, над якою щойно проскнів три з гаком години, він не здужав би у більш або менш завершеному вигляді відтворити звідти жодну думку. Відмовившись від ґвалтування себе підручниками, читав винятково художню літературу, в якій то більше знаходив самозабуття, що ближчою була сесія, й — о диво — так утратив ляк, уже не просиджував ніч напропаще і не йшов, як на страту; торочив відсебеньки — якщо ж вони не спрацьовували, допомагав Спиридон Миронович, до якого зазвичай навіть не треба було звертатися: знаючи про його захисника, йому автоматично підтягували оцінку.

На врученні дипломів до них промовляв декан факультету. «Вчора ви ще майже дітьми переступили поріг нашого інституту, сьогодні ви вже дорослі люди. Завтра ви покинете стіни, що п’ять років були вам домівкою і вмістищем знань. Сійте зерно мудрості, несіть світло великих традицій». Дівчата, яких на факультеті було в кілька разів більше, ніж хлопців, лили сльози, а вже післязавтра він повернувся до інституту частиною технічного персоналу.

Побачивши на стіні будинку телефонний апарат, підійшов і зняв слухавку. «Тату, це я, — плів, із зусиллям обертаючи язиком. — Я виявився скотиною, знаю. Ви хотіли мати сина… Я… я…» У слухавці чулися короткі гудки, наче батько відмовився від одкровення, — Сергій так і не почепив її на місце.