Волинь

По взгір'ях, по горбках та ярах розкидалися садиби. Здебільша муровані хати — криті бляхою. Клуні на мурованих стовпах. Кам'яні хліви. Кожна садиба втопилася й захлинулася садом. Від садиби до садиби перелаз. Стежки збігають садами, лішниками, поплутані без пуття і ліку. По них ходять босими ногами моторні й химерні дівчата, голосні молодиці, стрункі та дужі парубки.

Дерманці не знають смутку. Життя їх пружне та метушливе. Палке кохання, буревійна гульня і така ж їх революція.

Ні одно село не знає стільки сходок, стільки крику, стільки гаміру, як Дермань. Німці дещо збили пиху того села, але бундючні матроси, що зграями прибувають зо всіх морів та океанів, заповідають буревій. Щонеділі коло церкви та монастиря юрбами стоять цибаті військовики. Мова їх терпка. Біда вам, німці, буде…

По гаях, лішниках стріляцина. Навіть Володько з Петром частенько беруть свої обрізи, напихають кишені «патронами» і тарахкають «по чом зря» у стару черешню пайкового липнику. Всадив патрон, тарах!.. Луна геть покотилася, а черешня рану нову дістала, скорше зі світа зійде. І так порохнява. Досить настоялася, народилася.

У Пилипівку зчиняється метушня. Кажуть, німців під сто чортів женуть. Повстанців веде якийсь Петлюра. Хай. Досить німецького «правлєнія». Давай «рабоче-крестіянску» власть.

Молодшому Володьковому дядькові Пархвенові бракнуло олію. Всипав у мішечок на макуху ріпаку, взяв баньку в руку і поклигав до Мізоча.

Пішов і нема. Дядина Мотря метушиться, бігає.

— Щось мені, чуєте, так сутужно… Щось так не по мені… Хилиться до вечора день, вечоріє, смеркає… Нема Пархвена. По смерку прибігає хтось і гукає:

— Їдьте скорше, бо під Мізочем німці Пархвена ранили.

Дядько Єлисей за коні і гайда. За годину привезли Пархвена. Лежить на санях блідий, мов із крейди різьблений. Під носом кров, на чолі кров, руки в крові. Ноги замотані замерзлою в крові рядниною. Права нога його перебита. Ледве живим довезли.

Кажуть: у Мізочі «отряд» Рикуна напав на німців. А вони люті, мов роздратовані оси. Оточили Мізоч і нікого не випускають. Винесли над гору від Мізоча кілька кулеметів, сікнули по жидівських хижах. Тільки вікна висипались, а з людей нікого не чіпило.

Пархвен олію набив і несе спокійно в баньці. Пішов стежкою і якось минув німецьку заставу. І вже коли був далеко під пригірком, побачив його німець.

— Гальт! — крикнув він. Пархвен не чує. Він спішить з олієм додому. Там чекає на нього Мотря.

Німець прицілився, бабахнув, і пропала Пархвенова нога. Впав у рів коло дороги. Холод, сніг. З ноги тече річка. Навкруги ні одної людини, тільки від Мізоча кулі посвистують.

Щастя, що хтось його там побачив. А ні, то гегнув би й кінець.

Одвезли Пархвена до Острога. Хто знає, чи вилікують. У селі шириться іспанка. Мруть люди. В сусіда Івана помирає одна за другою три молоді дівки. Плач, похоронні співи.

Одночасно по займиськах курить дим. Це самогонщики. Юрба людей у кожухах та «шинелях» оточила «куб» і очікує «перваку». Куб стоїть, побулькує всередині. З рурки холодильника попшикує пара. Під рукою вже приготована пляшка. Ще хвилина, друга, і пара перестає йти, а натомість тоненьким цюрком линувся первак. Червона, зашкорупла рука підставляє чарку, тримає, поки набіжить повна і несе її під зарослі вусом уста. Хильнула… Ааах! Ух! Міцний чортяка! Пробуйте, куме!

Кум пробує, сусід пробує, всі пробують. Було мовчки, а по пробі стає гамірно.

Вечорами в хаті Єлисея «зборня». Вернувся матрос Балтійського флоту, Сергій Корнійчук. Він одинак. Хату має, кілька десятин землі. Але не має ні батька, ні матері. Прийшов додому і «повний пролетар». Одна з вибитими вікнами пустка в садку і це все.

Але із себе «герой первого сорта». Карк, пика. На руці годинник. І грамоту знає, на крейсері писарем був, а пише здорово. Виведе стрічку і без лінійки, а як струна проста.

Бував у Кронштадті, Петрограді, Гельсінгфорсі. Знає, чим відрізняється Корейський від Леніна. Перший — сукин син, буржуазний прихвостень, другий — товариш Лєнін, вождь большевиків-комуністів, що несе всьому трудовому народові свободу, рівність і братерство. Селянам усім несе він землю без викупу, скільки кому треба. Касує приватну власність, бо земля не належить нікому, тільки тому, хто на ній працює.

t ще знає він, хто такий Троцький, Мілюков, Гучков, Терещенко. Перший пролетар, решта буржуазія і капіталісти, що ссали кров трудящого пролєтаріяту.

Знає він і про Петлюру. Контрреволюційна зволота, кілька тисяч десятин на Полтавщині. Не менша «гидра контрреволюції» і Грушевський. Кому не відомо, що в Києві його миловарний «завод».

Це ж ті, що хочуть «самостійної». Це ж вони, що пишуть «мовою оголошення». Але нас не відділиш від «руского брата, з котрим чотири роки разом кров проливав, з одного котьолка їв».

— А я ж що кажу, — зазначує Єлисей. — Куди його відділятись. На яку погибель, сто болів ув його ма', ділитися. Сказано: чим більше хазяйство, тим і «пользи» більше. Ні? — І, виговоривши своє переконання, Єлисей по-свойому кутом рота прудко спльовує, що значить поважне ставлення справи.

Володько горить, мов сірник. У нього немає ні слів, ні відваги, але казати щось треба. Не можна про такі речі мовчати.

— Не треба, кажете, ділитися. Бо ви не знаєте… Вам здається, що москаль ваш брат, а він ваш «експлостатор». (Оо, Володько вміє і вчене слово підпустити). Подивіться:

де на Україні великі фабрики чи заводи? Де «оружейний завод»? В Тулі, в Іжевську. Де обробляють українське залізо? У Москві, Петрограді, бо в Україні, бачте, небезпечно. З неї тільки хліб та хліб помпують, всі заграниці, всі чужі держави кормлять та московську казну поповняють.

Володька слухають, мов старого. Раз він і за українське залізо знає, tq чого ще треба. Навіть Сергій нічого ліпшого не втне. Тільки Сергій «сам був, сам бачив», а Володько? Хіба з книжок. А книжка хіба що? Бог? t книжка бреше.

Та Володько не думає піддаватися без бою. Вірять йому, не вірять — все одно. Слово по слову, ступ за стулом, в гущу, в незнання, в несвідомість! Вперед, Володьку!

Сергій пригадує про «залізяку на пузяку, геп!» Це, мовляв, «мова» зі «самопер попер до мордописні».

Регіт. Володько гарячиться. Він чує в цьому щось жорстоко дике, але йому бракує витривалості, такту переслухати, стати понад це, злегковажити тих близьких і дорогих людей. Володько вибухає, мов динаміт. Він хотів би побити того матроса, але не чує досить сили, тікає у другу темну кімнату і там під бугаєм на тапчані реве ревом люті, болю і жалю. Тут уперше відчуває Володько трагедію світу, з котрого він походить, але який він любить і в який вірить. Тато, дядько, Сергій і безліч Сергіїв. Всі вони яскраві, виразні здорові постаті, справжні герої праці і якісь самі не свої. Хтось сидить у їх душах і говорить їх власними устами хулу і зневагу на самих себе. Хто? Хто ти, бісе, що сидиш у душах моїх батьків, дідів?..